На нашу думку, найважливішим протиріччям є протиріччя між рівнями доходів власників і найманих робітників. Це протиріччя має таке велике значення бо саме через різницю в доходах найманої робочої сили та власників засобів виробництва проявляється проблема формування середнього класу в державі. Економістами доведено, що рівень розвитку країни та добробуту її населення залежить від наявності або швидкості формування такої соціальної прошарку як середній клас. Саме середній клас формує більшу частину ВВП, а крім того покликаний найбільше впливати на політичну ситуацію в країні, оскільки формує більшість електорату. Через це будь-яка країна зацікавлена в наявності так званого «середнього класу» населення. В усьому світі йде постійний пошук взаємоприпустимого балансу між економічною і соціальною ефективністю, між зростанням виробництва і якістю життєдіяльності людей, що не завжди успішно досягається за допомогою приватнопідприємницького господарювання, орієнтованого на прибутковість. Такий баланс намагаються забезпечити за допомогою державного регулювання [40].
Слід зазначити, що всі вище перераховані форми прояву протиріччя між економічною і соціальною ефективністю є характерними для всієї економіки України і майже для кожного підприємства окремо. Особливістю сучасної української економіки є низький рівень економічної і соціальної ефективності. В результаті виходить замкнуте коло, коли для підвищення соціальної ефективності немає необхідної матеріальної бази, а для збільшення економічної ефективності немає соціальних стимулів. Тому виникає необхідність використовувати позитивні приклади розвинутих країн, але не сліпо наслідувати їх, а застосовувати, виходячи з реальних умов, що склалися в Україні. Пізнання протиріччя між економічною і соціальною ефективністю необхідне для того, щоб його вирішити.
У сучасній економіці вироблено відносно велику кількість схем, що дозволяють виробляти баланс інтересів між найнятими працівниками і підприємцями. Важливу регулюючу роль у ряді високорозвинених економічних систем грає участь працівників безпосередньо в структурі управління виробництвом. Слід згадати ті форми організації виробництва (як правило, невеликого), де працівники контролюють не наглядові ради, а взагалі - весь процес виробництва (наприклад кооперативи). Багато дослідників досить жорстко критикують подібні форми організації виробництва. Якщо керовані працівниками фірми дійсно ефективніші, ніж капіталістичні фірми то чому вони не витісняють останні з ринку в результаті конкуренції. Відповідь на це полягає в тому, що керованій працівниками фірмі нелегко вижити в капіталістичному господарському середовищі незалежно від своєї потенційної ефективності. Цьому є три пояснення:
1). Труднощі з боку виробничого кооперативу в здобутті банківського і торгівельного кредитів;
2). Нездатність кооперативів утримувати висококласних менеджерів, які вимушені покидати їх через пропозицій кращої оплати, що поступають від капіталістичних фірм;
3). Занепад процвітаючих кооперативів, пов'язане з небажанням їх засновників ділитися плодами своєї діяльності з новими членами.
Таким чином, серед багатьох форм безпосередньої участі працівників в управлінні виробництвом, найменш ефективними можна визнати ті з них, де працівники управляють всім підприємством [16].
Проблеми тут виникають точно ті ж, що і у випадках повної відсутності впливу працівників на процес ухвалення управлінських рішень. Можливості вирішення ряду протиріч між економічним і соціальним чинниками через посилення участі працівників в управлінні підприємством реалізується в найбільш розвинених економічних системах. Проте в сучасній Україні подібна система не працює, трудові колективи не мають реальної можливості впливати на ситуацію на підприємствах навіть через свої акціонерні права. У ряді випадків вплив трудового колективу фактично зведений до нуля.
Розглянемо такий елемент регулювання протиріч між соціальною і економічною ефективністю як профспілки. Профспілки є простою формою впливу працівників на процес ухвалення управлінських рішень. В зв'язку з цим профспілкова форма дії істотно відрізняється від форми наглядових рад на підприємствах своєю відносною обмеженістю і великим масштабом зовнішньої дії. Діяльність профспілок, як і діяльність будь-якої іншої структури, що діє в рамках підприємства, необхідно оцінювати як з точки зору економічної, так і з точки зору соціальної ефективності. У цьому сенсі профспілки є досить показовим прикладом. Почнемо з того, що зазвичай в цих випадках виділяється т.з. «монополістична сутність» профспілок. Олівер І. Уільямсон і ряд інших дослідників виділяє три типи профспілок за способом їх організації; класова, коли профспілка розглядає своїх членів як об'єднання одного класу, покликаного боротися зі свавіллям іншого (власницького); галузева і цехова. Саме останній тип профспілок, що діє в умовах дефіцитності (високій мірі спеціалізації) створюючої його професії, є найбільш ефективним. З іншого боку, профспілки, наполягаючи на зростанні соціальної ефективності (що знаходить своє відображення в вимогах зростання величини заробітної плати і соціальних благ), по своїх функціях неминуче вимушені були враховувати і міру економічної ефективності. По специфіці своєї діяльності профспілки можуть сприяти розвитку економічної ефективності завдяки наявності двох їх функцій: представницької і управлінської. Представницька функція профспілок менш масштабна, ніж управлінська. Проте, профспілки можуть служити як джерело інформації про потреби працівників і їх перевагах, так і як помічник робітників при оцінці складних пропозицій наймачів по заробітній платі і пільгам. Управлінська функція масштабніше представницької. Наявність профспілок вигідна не лише для самих найманих робітників, але і для підприємств, оскільки вони знижують трансакційні витрати.
Підводячи підсумки, виділимо деякі позитивні риси, застосування профспілок як інструмент регулювання протиріч між соціальною та економічною ефективністю підприємтсва:
1) правильна організація соціального простору;
2) перерозподіл завдань, делегування повноважень, розвиток горизонтальних зв'язків відособлення "вільних" (від прямого втручання управлінців) зон;
3) формування єдиного культурного поля організації;
4) розвиток суб'єктного потенціалу (готовність і бажання співробітників).
Відзначимо також дуже важливий момент, що з часів Великої депресії 1929-1933 років суспільство і уряди різних країн світу стали усвідомлювати необхідність створення національних соціальних систем. Проте, як і слід було чекати, в різних країнах такі системи носили різний характер. У багатьох країнах соціальні системи перетворилися на потужну структуру, оформлену законодавчо і що корінним чином впливає на доходи і можливості значної частини населення. У ряді інших країн дія держави на рішення соціальних проблем зведена до мінімуму, покликаного не допускати убогість і вирівнювати можливості. Досить яскравими прикладами обох типів соціальної політики держави виступають приклади соціальних систем таких держав як, наприклад, Швеція і США. У Швеції з часів Великої депресії склалася ідеологічна система, що формує поряд з демократією і ринковою економікою державну систему соціального захисту. Ця система покликана забезпечувати певний рівень доходів і надання ряду безвідплатних пільгових послуг. Умовно її називають «держава добробуту» («Welfare state»). У різних країнах, відповідно до їх історичних, економічних і геополітичних особливостей сформовані різні типии «держави добробут», який можна, ігноруючи частковості, звести до декількох моделей. В центрі першої моделі «положення про переважаюче значення двох «природних» каналів, через які задовольняються потреби індивіда; до них відносяться приватний ринок і сім'я. Лише в тому випадку, якщо ці інститути перестають виконувати свої соціальні функції адекватним чином, в дію вступають державні інститути, і те лише на тимчасовій основі - доки «природні» канали не стануть діяти ефективно. У такій моделі основний акцент соціальної політики - на добродійності, суспільному вспомоществованії. Соціальні заходи держави адресуються т.з. що «істинно має потребу». Як видно з цього опису, даний тип соціальної політики досить простий. Він є наявністю системи компенсаційних заходів, направлених що має потребу. Яке-небудь радикальне втручання держави в економіку відсутнє. Таку модель можна умовно позначити як свого роду простий компенсаторний тип соціальної політики держави. Так само наголошується і наявність другої моделі, де гарантії соціального захисту надаються головним чином через страхування працівників. Втрата заробітку спричиняє за собою виплату компенсації, яка частково відшкодовує втрачений дохід. Величина соціальних виплат прямо пропорційна кількості і розмірам соціальних внесків, що виплачуються до державних (бюджетні і позабюджетні) фондів. Це модель набагато ширшої соціальної політики чим перша, але так само переважно пасивною, прямо не націленою на профілактику соціальних хвороб. Цю модель можна позначити як складний компенсаторний тип соціальної політики. (Слід зазначити, що розділення на «складний» і «простий» типи вельми умовно, на ділі в більшості випадків обидві описані моделі працюють разом, переплітаючись в різних конфігураціях, тому їх швидше слід розуміти невідривно одну від іншої, позначаючи як компенсаторний тип соціальної політики держави) [34].