У кожну історичну епоху власність розвивалась по-різному і при різних суспільних відносинах. Тому власність на можна розглядати як самостійні відносини, незалежно від конкретно-історичного способу виробництва. Кожному даному рівню розвитку продуктивних сил відповідає своя історична система власності: оскільки продуктивні сили мають колективний суспільний характер, то ця їх природа може бути присвоєна, використана людиною лише в конкретній соціально-економічній формі. Ця суспільна форма присвоєння виступає конкретною формою відносин власності як форма взаємозв’язків і спілкування між людьми в процесі виробництва.
Таким чином, власність виступає як провідна складова системи економічних відносин.
3. Роль, призначення і використання державної власності як виду колективної власності
Поняття державної власності: в економічній теорії і статистиці державотворення власність визначається через заперечення: власність не приватна вважається публічною. Вона розділяється на власне державну (центральну, федеральну), муніципальну (власність місцевих органів управління і самоврядування) і проміжну (власність штатів в США і деяких ін. країнах, земель – в Німе чинні, Австрії, суб’єктів федерації – в Росії та ін. країнах).
Проте, навіть термінологічна грань між приватною та неприватною власністю виявляється доволі нечіткою. Прикладом може слугувати вживання в США назви «публічна корпорація» в двоякому змісті: по-перше, публічна як не приватна, а муніципальна; по-друге, як акціонерне товариство відкритого типу. В останньому випадку вона протиставляється не державній чи муніципальній формі власності, а іншому типово приватному підприємству – акціонерному товариству закритого типу, приватному товариству з обмеженою відповідальністю, родинній фірмі чи фірмі з одним господарем.
Звідси ж і масові уявлення про те, що публічний сектор економіки сформований безвідносно, нейтрально до форми власності і являє собою сукупність підприємств, що охоплюють ключові загальнонаціональні і стратегічні сфери економіки. Зокрема, звідси суто статистичні складнощі вирахування держсектору економіки, не кажучи про труднощі, пов’язані з наявністю змішаних і квазіпублічних підприємств, в яких присутні як державний, так і приватний капітал чи фінанси.
Звідси ж і інший, поки що дивуючий нас феномен: відсутність інтересу з боку статистичних органів до постійного нагляду за держсектором як держмайном. Разом з цим органи статистики і уряду ведуть ретельний облік публічних фінансів. Ця відсутність видимої цікавості до публічного сектору як особливої форми власності пояснюється тим, що цей сектор фактично частіше за все ототожнюється з його фінансами, а не з матеріально-речовою основою.
Певні підстави для такого зміщення акцентів існують. По-перше, взагалі увага західної економічної теорії і практики державного управління концентрується не стільки на «запасі», чим являється матеріально-речова основа будь-якої власності, скільки на фінансах, які за своєю природою являються «потоками». По-друге, фінансові потоки як об’єкт державного управління потребують набагато більшої уваги, ніж відносно мало мінливі, стабільні та такі, що важко визначаються кількісно, «запаси» державної власності. По-третє, сама публічна власність як особливий об’єкт управління, проявляються, перш за все, саме через фінанси. Нарешті, як вже зазначено, наростає внутрішній парадокс(з точки зору нещодавніх уявлень), суть якого можна сформулювати наступним чином: державна власність як основа регулюючої ролі держави в усіх економічних та соціальних процесах відносно зменшується, а роль держави в економіці зростає.
Феномен відсутності видимого інтересу статистичних органів і урядів західних країн до своєї власності для нас дивний ще й тому, що ми пам’ятаємо нещодавнє соціалістичне минуле, в якому управління економікою було дійсно немислиме і неможливе без обліку і статистики державної власності. Але ця незвичність навіть у перехідній російській економіці вже майже зникла. Що дає знання статистики підприємств, в яких доля російської держави складає або 100%, або більше 50%, або від 25% до 50%. Верховну Раду і уряд цікавить інше цілком правомірне і більш актуальне питання: які прибутки отримує держбюджет від цієї власності, чи відповідають вони об’єму власності держави?
Визначити об’єм держвласності надзвичайно складно. Дійсно, як її виміряти, якщо ринок не спроможний вірно оцінити капіталізацію підприємств? Питань подібного роду безліч, а відповідей на них практично немає. Бо до цих пір не проведена інвентаризація держпідприємств, держмайна в державі та за кордоном. Статистика держсектору зводиться через це до вимірювання величини прибутків, які фактично поступають до бюджетів всіх рівнів, а також субсидій, дотацій, субвенцій. А це є статистика всього лиш фінансів держсектору.
Діапазон складових державного сектору дуже великий: від суто державних підприємств до змішаних, від фінансів центрального уряду до фінансів органів місцевого самоврядування, від прямого володіння урядом підприємствами, виробничими фірмами (тобто державна підприємницька діяльність) до суто правових способів впливу на приватні фірми, від суто національних до міжнародних організацій і фінансів. Звідси ясно, що масштаби державної (публічної) економіки величезні, хоча і важко визначені з високою точністю.
Державне втручання в економіку, його ступінь та ефективність до недавніх пір асоціювалася з рядом форм проявів, які відображаються в достатньо легко отримуваних статистичних індикаторах. Ці форми та відповідні їм індикатори умовно групуємо наступним чином.
На першому місці за масовим використанням стоїть доля та роль державного сектора в національній економіці, що статистично виявляється в удільній масі не приватного сектору в ВВП або ВНП у відношенні держзакупівель товарів та послуг до об’єму ВВП.
Далі іде масштаб і відносне місце публічної матеріально-речової власності, яка вимірюється у вартісних показниках, у всіх активних національних суб’єктів економіки (або в національних багатствах держави), у долі працюючих на підприємствах держсектору в загальній чисельності зайнятих.
Тут розглядається безпосередньо підприємницька діяльність держави як власника матеріальних та фінансових активів, капіталу у сфері виробництва, транспорту, комунікацій, страхування та ін. галузей сфер послуг, тобто в сфері виробництва товарів та надання будь-яких ринкових послуг, на відміну від діяльності органів та урядів суто суспільного характеру, які не виробляють ринкові послуги (державного регулювання, армія, державна охорона здоров’я та ін.).
На третьому місці – роль і місце держави в нематеріальних активах країни, на четвертому – власне інституціонально-правові аспекти державного регулювання та їх роль в економічному розвитку нації, інтеграційних союзів країн, світової економіки.
Роль підприємницької діяльності держави можна виміряти у двох вартісних показниках: частці держвласності в національному багатстві країни та в діючих виробничих активах. На прикладі західних країн можна виділити період до 1980 і після. Справа в тому, що в 80 – 90-ті рр. практично весь західний світ охопила безпрецедентна хвиля приватизації, серйозно змінивши всю панораму державного підприємництва й державної участі в економіці. Звичайно, приватизація після Другої світової війни проводилась практично в усіх країнах Заходу. Але це були окремі акції, пов’язані з обставинами, що надходили. Приватизація ж 80 – 90-х рр. відрізнялась своїм розмахом, масовістю, до того ж її проводили уряди як консервативного, так і соціал-демократичного устрою.
Достатньо навести кілька цифр, щоб став зрозумілим масштаб явища. Тільки між 1985 і 1993 рр. об’єм продажу держвласності приватним інвесторам в ста країнам західного світу склав приблизно 330 млрд. дол. В одному 1992р. ця сума перевищила 70 млрд. дол.
В переважній більшості країн західного світу підприємства держсектору поступалися по ефективності підприємствам приватного сектору. Практично всюди ріс масштаб субсидіювання держпідприємств, що неминуче сприяло росту бюджетного дефіциту та внутрішнього боргу. І саме необхідність рішення фінансових проблем стала одним з важливих мотивів масової приватизації як способу приведення до ладу державного господарства.
Проілюструємо прикладами ситуацію, що склалась до 80-х рр. Значна кількісна роль держсектору в Португалії після 1974р. поєднувалась з його неефективністю: між 1974 – 1984рр. об’єм збитків в націоналізованій промисловості дорівнював приблизно третині обсягу річного ВВП. У Франції тільки на початку 80-х рр. середньорічні субсидії держави підприємства держсектору становили, по оцінкам, приблизно 50 млрд. фр. Німеччина, де підприємства держсектору мало поступалися по ефективності приватному сектору, після возз’єднання отримала приблизно 13 тис. великих і середніх східних підприємств, переважна більшість яких були безнадійно збитковими. Таким чином, просте позбавлення від збиткових підприємств полегшило фінансове ярмо урядів, покращили бюджет, зменшило виплати по внутрішньому боргу, збільшило кошти урядів на соціальні програми.
Другий по значення мотив – прагнення підвищити ефективність національної економіки за рахунок структурної перебудови, збільшив долю більш виробничого приватного сектору. Третій мотив – підвищення конкурентоздатності національної економіки. І, нарешті, четвертий – суто ідеологічний, для прихильників ринкових рішень проблем. В цьому відношенні британський досвід протистояння лейбористів і торі можна розглядати як класичний випадок.
Абсолютно зрозуміло, що така масштабна приватизація не могла не скоротити підприємницьку діяльність держави. Якщо до цього спостерігалася тенденція до росту державної участі в підприємництві в цілому в усій групі розвинених капіталістичних країн, то в 80 – ті рр. настав явний злам.