Сутність власності. Власність і соціально-економічне відношення (стр. 7 из 9)

Ось як описує ці процеси О. Тоффлер. Якщо хтось володіє землею і вирощує на ній урожай, то ніхто інший не може вирощувати на цій самій ділянці землі свій урожай. Якщо якась особа має у своїй власності збиральний конвеєр, то цей конвеєр також не може використовуватись як об'єкт власності ще кимось іншим. Однак, якщо певний суб'єкт володіє інформацією, то ця сама інформація може стати власністю й іншої особи.

Які ж висновки робить, аналізуючи ці процеси, американський вчений?

Якщо для індустріального суспільства, на його думку, головним матеріальним елементом у структурі власності була власність на землю, будівлі, машини, засоби промислового виробництва, то нині, коли США переходить до інформаційного суспільства, основою власності стає неречова субстанція. Найважливішим у її характеристиці є те, що вона стає спільним суспільним надбанням, перетворюється на спільну духовну власність. Кожен може користуватися цією власністю спільно. Це принципово нова форма власності.

Отже, на новому витку суспільного прогресу відбувається не просто економічне заперечення специфічної для індустріальної системи приватнокапіталістичної власності, а діалектичне зняття відносин власності взагалі. Ці відносини поступово відходять у підвалини всієї економічної системи суспільства, поступаючись місцем принципово іншим системоутворюючим структурам.

Як наслідок, один з найважливіших критеріїв формаційного розвитку — критерій власності — зазнає настільки глибоких перетворень, що у кінцевому підсумку втрачає можливість виконувати свою головну формаційно-утворюючу функцію. Функція власності, що є основою формування соціально-класових відносин, владних та управлінських структур суспільства, поступово самозаперечується.

Саме на цих методологічних засадах побудована теорія граничної корисності, на якій засновані неокласичні школи економічної теорії. Найважливішим постулатом цієї теорії є положення про те, що будь-які виробничі структури можуть бути предметом економічних відносин, якщо вони є рідкісними. Йдеться про те, що їхня економічна значимість обернено пропорційна до їхньої наявності. Це стосується оцінки економічної корисності не тільки певного товару, а й, як про це писав один із засновників теорії граничної корисності відомий австрійський економіст Карл Менгер (Основания политической экономии. Общая часть: Пер. с нем. — Одесса, 1903), власності у цілому. Власність як економічна категорія, зазначав він, є не довільним винаходом, а навпаки, єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав'язані нам природою, тобто невідповідністю між потребою і доступною кількістю благ, що є у нашому розпорядженні. Це дає змогу, підкреслює австрійський учений, зробити висновок про те, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребою і доступною кількістю благ, власність на них взагалі втратить свою економічну значущість. Вона зникне.

Звичайно, сучасні процеси у відносинах власності розвиваються за більш складною схемою. Проте у своїй принциповій постановці позиція К. Менгера не може піддаватися сумніву. Вона не лише науково коректна, а й така, що створює відповідну методологічну основу для розуміння принципу історизму відносин власності, логіки їхнього еволюційного самозаперечення.

7. Відносини власності в Україні

Для України, яка розбудовується на засадах ринкової економіки, проблемою номер один стало реформування відносин власності на засоби виробництва.

Чому? Річ у тім, що в Україні, яка в складі Радянського Союзу протягом тривалого часу будувала соціалізм, склалася своєрідна структура власності, в якій переважали її суспільні форми. Див. схему 23.

Схема 23 Структура власності в Україні до 1991 р.

Державна

Колгоспно-корпоративна

Громадських організацій

Особиста

Така структура власності формувалась під впливом вимог концепції побудови соціалізму, яка передбачала, що:

а) соціалізм повинен довести свої переваги перед капіталізмом, на зміну якому він приходить, більш високим рівнем продуктивності праці;

б) високий рівень продуктивності праці може забезпечити лише велике виробництво, яке має ряд суттєвих економічних переваг перед дрібним виробництвом;

в) найбільш сприятливим середовищем для зростання продуктивності праці може бути лише суспільна власність на засоби виробництва, яка відкриває простір для розвитку продуктивних сил, бо дає можливість свідомо підтримувати відповідність між виробничими відносинами й продуктивними силами.

Практика побудови соціалізму в СРСР певною мірою підтвердила справедливість такої концепції. Свідченням того є незаперечні факти:

1. Досить високі темпи розвитку радянської економіки (вищі, ніж у країнах капіталістичного світу) впродовж всієї її мирної історії.

2. Плановість, яка базувалася на суспільній власності, забезпечила безкризовий характер розвитку економіки, а отже, неухильне зростання продуктивності праці.

3. Така економіка послужила одним з вирішальних факторів перемоги у Великій Вітчизняній війні з фашизмом.

4. За порівняно короткий строк здійснилась післявоєнна відбудова народного господарства.

Проте в ході формування основ соціалістичного суспільства були допущені суттєві помилки, найважливішою з яких була підміна суспільної власності державною, в результаті чого фактично право розпорядження народною власністю перейшло до рук державного бюрократичного апарату, а безпосередній виробник поступово втратив з нею зв'язок. Так власність стала "нічийною", а працівник - відокремленим від засобів виробництва, хоча формально він залишався їх співвласником.

Надмірне одержавлення власності породило багато негативних наслідків у всіх сферах життєдіяльності суспільства. В економічній сфері - це ігнорування особистих інтересів трудівників і відчуження їх від власності, що підривало стимули до високоефективної праці; підміна загальнонародних інтересів відомчими, індивідуальними, що породжувало неефективне, а іноді й шкідливе використання загальнонародних коштів, марнотратство; невиправдано надмірне обмеження ринкового механізму державним регулюванням, що вплинуло в кінці кінців на темпи економічного зростання.

Все це підірвало довіру народу до соціалістичної ідеї і стало відправним моментом руйнування першої в світі соціалістичної держави. На її теренах утворилися нові самостійні держави, в т.ч. й Україна, які спішно почали реставрувати капіталізм, тобто суспільний лад, що ґрунтується на приватній власності на засоби виробництва.

Отже, можна констатувати, що Україна на сучасному етапі знаходиться в перехідному періоді від соціалізму до капіталізму. Що являє собою цей перехідний період і в чому полягає його основний зміст?

У зв'язку з тим, що соціалізм і капіталізм - це два різнотипні способи виробництва: перший ґрунтується на суспільній власності на засоби виробництва, другий - на приватній, перехід від соціалізму до капіталізму не може бути одномоментним актом. Ця трансформація передбачає наявність особливого перехідного періоду, впродовж якого повинна бути ліквідована соціально-економічна основа

Сутність перехідного періодусоціалізму з її надбудовою й створено економічний базис капіталізму. Тобто, суспільна власність і система виробничих відносин, збудована на ній, повинна змінитись на приватнокапіталістичну; власність з відповідною їй системою виробничих відносин.

Тому основним змістом перехідного періоду від соціалізму до капіталізму повинен бути процес перетворення суспільних форм володіння, розпорядження й користування власністю в форми приватні. А так як це здійснити не можна одномоментно - постановою, указом або навіть прийняттям певного закону, то це означає, що економічною основою перехідного періоду повинна бути багатоукладна економіка, в якій одночасно співіснують різні форми власності: суспільні, приватні, змішані. Це ж певною мірою передбачає й сучасна ринкова економіка.

Отже, необхідність існування різних форм власності в сучасній економіці України зумовлена в першу чергу багатоукладністю її перехідного періоду. Але не тільки цим. Світовий і наш "домашній"

Досвід показує, що визначальною причиною, яка викликає занепад підприємництва, робить економіку неефективною, є відокремлення безпосереднього виробника від засобів виробництва й управління на основі позбавлення його власності на ці засоби та права користуватися результатами своєї праці. Це особливо відчувається тепер, коли практично основним фактором подальшого зростання виробництва все більше стає особистий фактор (людина), бо можливості речового фактору (предмети праці, засоби праці) відносно вичерпані. Тобто, без суттєвих капіталовкладень, які "з'їдають" ефект, речовий фактор відходить на другий план. Тому позбутися негативних явищ в економічній та інших сферах життя можна, лише усунувши причини, які відірвали виробника від засобів виробництва.