Еволюційна модель підприємства, таким чином, визнає, на відміну від неокласичної, що у підприємств немає єдиного критерію оптимальності прийнятих рішень. Цей критерій носить строго індивідуальний характер, відображаючи не тільки індивідуальні переваги, але й історичний досвід діяльності фірми, її успіхів і невдач. Зрозуміло, що мова йде не про постійний, як у неокласичній теорії, а про динамічний критерій, що змінюється від періоду до періоду.
Характерним для еволюційної концепції є системне уявлення про підприємство як про двоїстий об'єкт: з одного боку, що є членом ділового співтовариства («популяції») і випробує на собі повною мірою всі наслідки еволюції цього співтовариства, з іншого боку – володіючими власними традиціями у визначенні напрямків діяльності, обсягів і пропорцій приваблюваних факторів. Питання утворення і (значною мірою) ліквідації підприємства не укладаються цілком у рамки еволюційної моделі. Говорити про її міцне з'єднання з неокласичною теорією фірми поки немає підстав.
Підприємницька модель фірми (Hisrich, Peters, 1989 р.; Проблеми керування ..., 1992 р.) спирається на уявлення про підприємство як про сферу додатка підприємницької ініціативи у підприємця для залучення ресурсів. Звичайно, не всі підприємства є підприємницькими, і в цьому змісті підприємницька теорія має більш обмежений об'єкт дослідження, ніж інші види теорій фірми. Разом з тим число підприємницьких фірм у багато разів перевищує число інших підприємств, тому перетинання між безліччю об'єктів підприємницької і безліччю об'єктів інших теорій досить велике. Головними в даній концепції є взаємини між підприємцем і його бізнесом. Вважається, що в основі підприємницького бізнесу й у центрі діяльності такого підприємства знаходиться фігура підприємця – незалежного, активного, енергійно спрямованого до успіху, схильного до ризику, наполегливого, адаптивного, упевненого в собі , що уміє використовувати у своїх цілях суперечливі обставини. Однак у модифікованих варіантах підприємницької концепції (Tropman, Morningstar, 1989 р.) зовсім не вважають обов'язковим, щоб така людина була на підприємстві в єдиномучислі й у ролі директора, і розглядають вплив на поводження підприємства діяльності «макропідприємців», що керують зовнішніми зв'язками підприємства з іншими організаціями, діловим, адміністративним і технологічним середовищем, населенням; «мезопідприємців», що здійснюють керування схемами і матеріально-фінансовими потоками у внутрішній діяльності підприємства, у тому числі – інноваційними заходами; «мікропідприємців», сферою активності яких є мікроланки виробництва, аж до організації робочих місць. Взагалі будь-яке підприємство має потребу в підприємцях усіх трьох типів, для успішної роботи підприємства важливо лише, щоб кожний з потенційних підприємців зробив свій усвідомлений і обґрунтований вибір між цими типами ролей.
Варто підкреслити, що в підприємницькому варіанті теорії фірми керівник підприємства при будь-яких умовах залишається підприємцем – людиною, метою і сферою професійної діяльності якого є організація виробничого процесу («нового з'єднання ресурсів», як іноді говориться) для задоволення наявної чи створеної за допомогою підприємця потреби.
Поводження підприємства у даній моделі – результат дії і взаємодії підприємців усіх трьох рівнів. Особливо важливі взаємини між підприємцями на підприємстві, його працівниками і власниками.
Агентська модель фірми також надає деякий опис діяльності підприємства (точніше, взаємин між його власниками і менеджерами) (Jensen, Meckling, 1976 р.). Відповідно до цієї концепції, власники, що не працюють на підприємстві як керівників, як правило, не мають доступу до тієї інформації, якою володіє менеджер. Взагалі частину цієї інформації власник може придбати, однак це може завдати істотних витрат з боку власника на організацію усередині - і позафірмового моніторингу. Інша частина інформації, пов'язана, наприклад, з індивідуальною інтенсивністю праці найнятого на роботу менеджера, залишиться неспостерігаємою (точніше кажучи, неспостерігаємою є різниця між максимально можливою в даних умовах і реальною інтенсивністю управлінської праці). Крім того, недетермінованим передбачається і зв'язок між витратами зусиль менеджера й ефективністю роботи фірми. У цих умовах активізація менеджера за допомогою оплати його праці в залежності від ефективності роботи підприємства може приводити до різноманітних якісних ефектів при визначених сполученнях кількісних параметрів ситуації. Так, у деяких випадках (Tirole, 1988 р.) активізація зусиль менеджера обходиться для власника дорожче, ніж згода на низький рівень інтенсивності менеджера. Стосовно вітчизняних підприємств дійсного періоду сфера адекватності агентської моделі обмежена. Взаємини між власником і найманим керівником підприємства якщо і грають деяку роль в описі поведінки підприємства, то не можуть бути описані точно в термінах даної теорії. Причини складаються в надзвичайно значній частині тих зв'язків між інтересами менеджера й інтересами власника, що можуть бути охарактеризовані за допомогою армійського терміна як «нестатутні відносини». Іншими словами, в Україніу сформованих на підприємствах умовах діяльність менеджера винятково в інтересах деякого конкретного власника представляється вкрай малоймовірної. У зв'язку з цим і менеджерські додатка моделі «хазяїн-працівник» вимагали б істотної доробки агентської теорії.
В інтеграційній теорії підприємства робиться спроба комплексного обліку специфіки підприємства як щодо цілісної і самостійної соціально-економічної системи, що інтегрує в часі і просторі процеси виробництва (реалізації) продукції і відтворення ресурсів (Клейнер 1997 р.). Сполучною ланкою між цими процесами і «портретом» фірми служить її потенціал – сукупність ресурсів і можливостей, що визначають очікувані характеристики її розвитку при тих чи інших реальних сценаріях зміни навколишнього середовища. Основний об'єкт прийняття рішень – розподіл ресурсів і зусиль фірми між нарощуванням потенціалу і його використанням, між відтворенням і виробництвом, між сьогоденням і майбутнім. У визначеному змісті у цій концепції відображаються всі ті аспекти діяльності підприємства, що складають основу перерахованих вище підходів.
Визначений внесок у розробку моделі фірми стосовно до українських підприємств перехідного періоду внесений так називаємою теорією виживання підприємств (Айкс, Ритерман, 1994 р.). Відповідно до цієї теорії, у відомому аспекті яка є «антиеволюційною», підприємство в перехідний період не узмозі пристосуватися до постійних змін зовнішнього середовища, насамперед – до коливань у номенклатурі й обсягах виробництва, а також фінансового стану постачальників і споживачів. Зв'язки між елементами господарської «популяції» не підтримують стабільність його існування в цілому, так що основною задачею підприємств у цілому є виживання. Тому плавна і погоджена із зовнішнім середовищем еволюція неможлива, а правила прийняття рішень на підприємстві, ледь сформувавшися, знаходиться під натиском стресових ситуацій, у яких занадто часто опиняється підприємство і його керівництво. У цих умовах керівники підприємства приймають рішення, керуючись тільки короткостроковою особистою користю і прагненням до зміцнення свого головного і безконтрольного положення.
Кожна із зазначених модельних концепцій в описовому ключі розглядає підприємство під визначеним ракурсом, не включаючи у сферу вивчення багато іншого, навіть пов'язані з цим процеси. Проте, розглядаючи приведені варіанти моделі підприємства в розвитій ринковій економіці в нормативному ключі, тобто з позицій вимог до підприємств, виконання яких забезпечує в ринкових умовах шанси на тривалий стійкий розвиток, можна виділити наступні складові цих вимог:
1. Підприємство повинне адекватно реагувати на зміну ситуації на ринку (у тому числі зміну цін на продукцію і фактори виробництва), формуючи свою об'ємно-номенклатурну і цінову політику. Варто прагнути до максимізації різниці між прибутками і витратами. В афористичній формі цей принцип може бути викладений так: «Не буває занадто великих витрат, бувають занадто малі прибутки» (неокласична модель).
2. Для стійкого функціонування на ринку підприємство повинне створювати умови для порівняльної мінімізації внутріфірмових трансакційних витрат, полегшення процесу пошуку зовнішніх контрагентів. Варто прагнути до оптимізації розміру фірми з урахуванням факторів керованості, мотивації працівників і синергійних переваг (інституціональна модель).
3. Система внутріфірмового прийняття рішень, її незмінні особливості і динаміка повинні служити об'єктом пильної уваги керівника. Варто забезпечити оптимальне сполучення між стабільністю правил прийняття стратегічних рішень і гнучкістю прийняття тактичних рішень. Одна з головних задач підприємства – створити гармонійні умови взаємин підприємства з господарським і адміністративним середовищем, забезпечити погоджену еволюцію підприємства і середовища, протидіяти відставанню внутрішніх змін від зовнішніх (еволюційна теорія).
4. Необхідною умовою ефективної роботи підприємства у вільній ринковій економіці є наявність позитивної цілеспрямованої мотивації його працівників – як виробничих робітників, так і менеджерів. Для багатьох людей така мотивація можлива тільки при створенні умов для реалізації їхніх підприємницьких якостей. Варто забезпечити можливість підприємництва на підприємстві (інтрапренерства) чи в «інтеграційній зоні» підприємства. Дуже важливої є проблема зближення інтересів керівника підприємства і колективу, подолання розриву між поводженням директора як фізичної особи і як представника юридичної особи (підприємницька модель).
5. Взаємини між менеджментом і власниками підприємства повинні бути скоординовані з інтересами бізнесу як триваючого процесу. Пошук оптимальних співвідношень між матеріальною зацікавленістю і професійним розвитком менеджера являє собою дуже складну і важливу задачу. Асиметрія інформації в трикутнику «працівник – менеджер – власник» створює передумови для небажаного зниження продуктивності праці працівників і менеджерів, зниження ефективності використання коштів власника (агентська модель).