За виробництвом валової доданої вартості у фактичних цінах у 2003 р. вироблено продукції: на Чернівецьку область припадає 1%, Тернопільську - 1,3%, Волинську - 1,5%, Закарпатську і Херсонську - по 1,6%, Ровенську, Житомирську і Кіровоградську - по 1,7%.
Найбільша частка виробництва валової доданої вартості приходиться на м. Київ - 17,2%, Донецьку область - 12,4%, Дніпропетровську - 8,8%, Одеську - 5,3%.
За виробництвом продукції промисловості в Чернівецькій області частка її виробництва становить 0,4%, в Тернопільській 0,6%, Закарпатській - 0,7%, Кіровоградській і Херсонській - по 0,8%, у Волинській і Житомирській - по 1,1%, у Рівненській і Хмельницькій областях - по 1,2%. На Донецьку область приходиться 21,2%, Дніпропетровську - 14,1%, Запорізьку - 8,2%, Луганську - 7,6%.
За виробництвом продукції рослинництва: на Київську область приходиться 6,5%, Вінницьку і Харківську області - по 5,6%, Черкаську, Донецьку і Одеську - по 4,9%, Полтавську -4,8%.
За експортом товарів і послуг: на Тернопільську і Чернівецьку область приходиться по 0,3%, Кіровоградську 0,4%, Херсонську і Хмельницьку - по 0,6%, Рівненську - 0,7%, Волинську і Житомирську - по 0,8%, Черкаську 1,1%, Вінницьку - 1,2%.
На Донецьку область приходиться 18,4%, Дніпропетровську - 13,5%, м. Київ - 12,3%, Запорізьку область - 6,6%.
За імпортом товарів і послуг: на Чернівецьку і Тернопільську області приходиться по 0,3%, Вінницьку, Волинську, Черкаську і Рівненську - по 0,8%, Сумську і Чернігівську - по 0,9%, Миколаївську і Луганську - по 1,2%.
На м. Київ приходиться 21,7%, Дніпропетровську область -7,3%, Донецьку область - 5,9%.
За виробництвом валової доданої вартості в розрахунки на одну особу: при загальному показнику 5,1 тис. грн, у Чернівецькій і Тернопільській областях вироблено продукції лише на 2,7 тис. грн, у Закарпатській - на 3,2 тис. грн, у Волинській, Херсонській, Черкаській областях на 3,3 тис. грн, Донецькій - 6,4 тис. грн і в м. Дніпропетровську - 6,1 тис. грн, а в м. Києві - на 16,7 тис. грн (табл.18.2).
Таким чином, у більшості регіонів України по основних виділених соціально-економічних показниках результати значно нижчі середньореспубліканських. Це в основному Західний регіон і центральна сільськогосподарська частина країни.
В той же час деякі регіони - Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Харківська області вносить вагомий вклад у виробництво валової доданої вартості, виробництво промислової продукції та в експорт продукції. Серед вказаних областей особливе місце займає Донецька область, яка за всіма показниками у 2-3 рази перевищує середньореспубліканські показники, а по виробництву промислової продукції це перевищення становить 5,3 рази і по експорту продукції - 4,6 рази. На другому місці Дніпропетровська область.
З однієї сторони, це дуже добре, що на столицю припадає десята частина основних фондів і виробляється шоста частина валової доданої вартості та п’ята частина імпорту продукції в країну, а з іншої - це порушення принципів розміщення продуктивних сил, що веде до погіршення соціально-економічного становища в інших регіонах країни.
Отже, регіони помітно відрізняються один від одного. Єдність тільки через спільний бюджет, валюту, енергетичну та транспортну системи зовсім не є гарантією реальної єдності. Регіони добровільно й ефективно об’єднуються під дахом центральної влади тільки тоді, коли влада здатна дати їм такі переваги, які їм неможливо одержати поодинці.
Консолідуючим чинником для українських регіонів може бути тільки така політика центру, яка дасть їм нові можливості реформування і розвитку та гарантує захист цих можливостей.
Це буде неможливо зробити без надання широких економічних свобод територіям, без залучення потужних інтелектуальних та фінансових ресурсів як вітчизняних, так і зовнішніх.
Ефективно розвиватись країна може лише при наявності сильних регіонів. Тому кожний регіон повинен мати власну програму розвитку, націлену на зростання в усіх галузях господарської діяльності.
Значну роль у розвитку регіонів відіграє управлінський аспект. Покищо управління регіонами складається з двох різнорідних систем - виборної у вигляді Рад народних депутатів і їх виконавчих комітетів в областях, містах, селищах та селах, а також призначеної Президентом у вигляді державних адміністрацій на рівні областей і районів. Встановлення єдиної системи управління, яка виключала б двовладдя при керуванні економічним розвитком, сприятиме економічному зростанню, але потребує змін в законодавстві.
Враховуючи той факт, що регіони (області) України дуже різко різняться за розміром і обсягом виробництва продукції, постає питання про проведення економічного районування з тим, щоб регіони були порівняно рівнозначні. Причому при проведенні цієї роботи слід притримуватись принципів і критеріїв економічного районування з тим, щоб була можливість статистичного моніторингу і розвитку регіонів.
Діагностика передбачає виявлення регіональних диспропорцій, структурних деформацій і недоліків у соціально-економічному розвитку. Результати діагностики потрібні для вироблення національної регіональної політики, виявлення проблемних депресивних регіонів, регіонів із значним економічним потенціалом та як маркетингова інформація. Через це діагностика може стати інструментом для комерційних підприємств, банків, бірж, для вироблення стратегії розміщення капіталів у тому чи іншому регіоні, а також стратегії проникнення та експансії на певні регіональні ринки.
Прогноз стану регіону дає підприємцям змогу:
· оцінити перспективність і потенціальну ефективність розміщення в тому або іншому регіоні певних видів економічної діяльності;
· виявити можливості розвитку виробництва з урахуванням всієї сукупності ресурсних і соціально-інституційних обмежень.
Діагностика в будь-якій сфері, в тому числі економіці, в більшості випадків ґрунтується на порівнянні. Для того щоб установити відхилення від норми, потрібно порівняти цей регіон з іншими регіонами тієї ж сукупності або групи.
У перекладі з грецької слово «diagnosis» означає розпізнавання, визначення. Векономіці діагноз — це визначення стану економічного об’єкта, підприємства, регіону, країни. Об’єкт, стан якого визначається, називають об’єктом діагнозу. Об’єктомрегіонального економічного діагнозу може бути регіон різного таксономічного рівня: країна, область, низовий адміністративний район, місто, район у місті, селище, село, а також будь-який територіальний міжгалузевий комплекс.
Результатом діагнозу може бути виявлення відхилень від нормального стану. Стале і незворотне відхилення від нормального стану називають патологією. Стан об’єкта описують за допомогою системи індикаторів. Відхилення від нормального стану визначають порівнянням значень з деяким нормативом, еталоном.
Поняття і кількісні характеристики «норми» відносні й залежать, як максимум, від трьох чинників.
По-перше, значення «норми» визначається базою порівняння, тобто групою, класом, типом об’єктів, серед яких це порівняння проводиться.
По-друге, сам критерій норми і підхід до її розрахунку може варіювати. Як критерій норми може бути прийнято значення індикатора, що є середнім арифметичним для певної сукупності об’єктів, або значення, що знаходяться посередині значень цього індикатора на всіх об’єктах сукупності.
По-третє, відмежування норми від патології істотно залежить також від критерію відхилення від норми
Для визначення «норми» й «еталона» потрібно встановити допустимі граничні обмеження, при перевищенні (зниженні) яких розвиток (стан) вважається нормальним.
Результатом діагностики може бути не тільки виявлення відхилень від норми, а й визначення, до якої групи сукупності, класу, типу належить об’єкт. Отже, з усіх груп сукупності слід вибрати ту, до членів якої об’єкт найбільш близький. Наприклад, треба визначити, чи є регіон староосвоєним, вичерпана в ньому місткість розміщення чи ні. Віднесення регіону до певного типу, класу саме по собі є діагнозом. Наприклад, за обраним індикатором діагностика може бути такою «староосвоєний регіон з невичерпаною місткістю розміщення» або «середньоосвоєний регіон, в якому вичерпана місткість розміщення». Далеко не в усіх випадках діагноз такого типу фіксується як патологія. Сам факт віднесення об’єкта діагностики до староосвоєних регіонів або до слабоосвоєних не є патологією.
У завданні будь-якого діагнозу можна формально виділити два підзавдання.Перше — визначити, до якої групи сукупності належить об’єкт. Його .можна охарактеризувати як завдання якісної ідентифікації. Друге — виявити відмінність цього об’єкта від інших об’єктів уже виявленої групи. Воно може розглядатися як завдання кількісної ідентифікації. Отже, діагностика, що встановлює відхилення від норми, є окремим випадком якісної ідентифікації, коли всі об’єкти сукупності поділяються на дві групи: нормальні об’єкти й об’єкти з патологією.
У регіональній політиці важливе значення має побудова системи індикаторів для оцінювання стану регіонів, розробки якісних і кількісних шкал для вимірювання значень цих індикаторів. Діагностика включає також класифікацію можливих регіональних патологій та їхніх симптомів, процедури збору й опрацювання діагностичної інформації.
Залежно від динамічних завдань діагнозу розрізняють діагностику статичного стану і діагностику процесу. Діагностуючи статичний стан, потрібно визначити стан регіону на цей період, модель економіки та можливі соціально-економічні зміни.
При діагностиці процесу досліджують траєкторію розвитку, генетику об’єкта, розмежовують чинники ендогенного та екзогенного характеру.
У регіональній економічній діагностиці застосовують такі основні системи діагнозу: