· розміри території великих економічних районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезень масових вантажів у межах району;
· економічний район повинен являти територіальну єдність;
· на території економічного району повинен бути сформований потужний народногосподарський комплекс;
· при виділенні економічного району повинно враховуватись економіко-географічне положення території;
· до складу великих економічних районів повинні повністю включатись території адміністративних областей, районів без порушень їх меж.
При виділенні економічних районів враховуються такі основні принципи:
· принцип економічної доцільності, який основується на тому, що кожен економічний район є спеціалізованою територіальною частиною єдиного народногосподарського комплексу країни із певним комплексом допоміжних і сервісних виробництв. Спеціалізацію району визначають ті галузі, у яких витрати праці і засобів на виробництво продукції будуть найменшими, або виробництво певних видів продукції можливе там лише з причин природного фактору, або наявності корисних копалин. У виділених районах територіальна організація господарства повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту.
· принцип об’єктивності районоутворення, що означає виділення об’єктивної, суспільно цілісної території, яка розглядається як територіальна система продуктивних сил з міцними внутрішніми зв’язками;
· принцип перспективності розвитку господарського комплексу, що дозволяє прогнозувати структуру виробництва, розвиток системи розселення, нові напрямки виробничої спеціалізації в результаті освоєння нових територій, сировинних баз, формування центрів господарської діяльності;
· принцип комплексності розвитку всіх функціональних ланок, що передбачає раціональну систему внутрішніх зв’язків і пропорційність між сферами людської діяльності;
· принцип єдності економічного районування і політико-адміністративного устрою держави. На основі цього принципу адміністративні одиниці одночасно розглядаються як економічні райони нижчого ієрархічного ступеня.
Науково обґрунтованим є об’єктивне існування двох типів економічних районів - галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних).
Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов’язаних з ними обслуговуючих виробництв. їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов (грунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих транспортних зв’язків тощо.
Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.
За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).
Великі економічні райони (макрорайони) - це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об’єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою, або адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення цих районів г виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.
Середній економічній район (мезорайон) - це виділений в межах макрорайону певний підрайон, що охоплює господарські комплекси адміністративно-територіальних одиниць. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто ще територіальні одиниці економічного районування. Об’єктивною основою цього районування виступає територіальний поділ праці як в масштабах країни, так і в межах великих (інтегральних) економічних районів.
На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові частини. У даному підтипі економічних районів основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. З метою більш повного використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не тільки на основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району.
Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.
Малі райони (мікрорайони) - це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов’язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. їх територія відповідає території внутрішньообласних адміністративних районів.
Визначення меж цих районів залежить від об’єктивних і суб’єктивних факторів. Це пов’язано з тим, що економічна основа сусідніх районів даного підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв’язками підприємств місцевого значення з їх сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням всього господарства, яке здійснюється районними центрами. Низові адміністративно-господарські райони використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва.
Стабільність розвитку суспільства значною мірою залежить від дотримання балансу загальнодержавних і регіональних інтересів. Збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів, врахування їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних та культурних традицій населення досягається шляхом розробки і дотримання державної регіональної політики. Одним із дієвих засобів її реалізації є розробка та виконання державних програм і проектів щодо підтримки місцевого самоврядування, комплексного соціально-економічного розвитку регіонів. Завдяки цьому можна більш ефективно використати природно-ресурсний та соціально-економічний потенціал територій, швидше досягнути загальнодержавних соціальних стандартів незалежно від економічних можливостей регіонів, ефективно забезпечити вплив регіонів на здійснення загальнонаціональної політики держави, а також досягти оптимального узгодження загальнодержавних інтересів з потребами і особливостями розвитку регіонів.
Основу суспільного життя людей в будь-якому регіоні складають взаємозв’язки насамперед у сфері матеріального виробництва. У ній взаємодіють люди як головна продуктивна сила, засоби виробництва і природна продуктивна сила регіону, носієм якої є природно-ресурсний потенціал.
Функціонування продуктивних сил, результативність взаємодії різних елементів залежить від ефективної територіальної організації, узгодження дії окремих складових та способів регулювання їх взаємодії для досягнення певної мети. Територіальна організація як науково обґрунтоване впорядкування у просторі діяльності різних суб’єктів для досягнення певних цілей є одним із дієвих факторів регіонального розвитку. Саме через механізм оцінки і врахування дії різних чинників відбувається розміщення об’єктів господарства, узгоджується механізм організації їх функціонування, формується просторова виробнича та соціально-економічна система з певним характером взаємодії продуктивних сил. Таким чином, внутрішній взаємозв’язок і взаємообумовленість складових елементів продуктивних сил, інтенсивність цієї взаємодії є тією основною умовою, яка впливає на їх територіальну організацію і комплексний розвиток регіону.
Внаслідок територіальної організації продуктивних сил формується відповідна територіальна структура виробництва й інших сфер суспільної діяльності людей. Вона (структура) характеризується певними якостями і рівнем розвитку, особливостями взаємодії складових елементів, результативністю їх функціонування.
Для забезпечення стійкого функціонування системи продуктивних сил регіону її елементи повинні певним чином підбиратися і раціонально територіально розміщуватися. При цьому вони мають бути структурно і функціонально упорядкованими у просторі та часі, забезпечуючи самовідтворення.
Конкретним відображенням територіальної організації продуктивних сил є територіальна структура господарського комплексу. Територіальні пропорції соціальних і матеріальних продуктивних сил свідчать про особливості їх локалізації, тобто відношення до території. Наявність зв’язків і відношень між елементами продуктивних сил на певній території, в межах будь-якого регіону сприяє виконанню ним певної господарської функції в складній соціально-економічній системі країни. Таким чином, територіальна організація продуктивних сил за рахунок оптимізації просторових пропорцій і розвитку раціональних зв’язків забезпечує підвищення ефективності функціонування економіки в цілому.