Госпрозрахункові калькуляції (за центрами витрат) відображають певне коло витрат, які залежать безпосередньо від роботи бригади, цеху, дільниці та інших внутрішньогосподарських госпрозрахункових підрозділів.
Калькуляції за центрами витрат доповнюють і деталізують загальні калькуляції і відображають ту частину собівартості, яка формується у конкретному підрозділі підприємства чи організації. Характерною особливістю їх є те, що всі витрати тут оцінюються лише за планово-обліковими цінами (єдиними для планування і обліку). Виходячи з фактичного кількісного обсягу витрат, вказаної їх оцінки, реального виходу продукції, розраховують її собівартість з кожною підрозділу - бригади, цеху, дільниці.
У вказаних калькуляціях не можуть бути відображенні дані про пред'явлені претензії між господарськими підрозділами або між ними і господарством. Внутрішньогосподарська госпрозрахункова калькуляція призначена головним чином, для контролю за виконанням даним підрозділом завдання щодо зниження собівартості продукції (робіт) як однієї з важливих частин усього госпрозрахункового завдання, для визначення економії коштів від зниження собівартості, розрахунку матеріального стимулювання за економію коштів, визначення доходу підрозділу.
Параметричні калькуляції складаються з метою отримання уявлення про собівартість продукції в розрахунку на одиницю певного параметра. Для вказаної мети з усієї сукупності корисних властивостей виділяється основний техніко-економічний параметр, який найповніше і найбільш точно характеризує споживну вартість продукту (потужність, продуктивність тощо).
У будівельному виробництві калькуляційною одиницею при параметричному калькулюванні виступає один квадратний метр загальної площі житла звичайного і поліпшеного планування, однокімнатна квартира цегляного будинку і великопанельного, одне ліжко-місце у клінічній лікарні і спеціалізованому диспансері тощо. Для промислового виробництва прикладом може служити собівартість одного місця у твердому автобусі і м'якому, однієї кінської сили двигуна бензинового і того, що працює на дизельному паливі чи на газі.
Така інформація істотно розширює можливість використання калькуляційних матеріалів, зокрема для народногосподарської оцінки витрат і визначення відпускних (договірних) цін, а також для порівняльного аналізу наслідків господарської діяльності однорідних підприємств і організацій.
Калькуляційна справа у своєму розвитку пройшла ряд основних етапів:
1) примітивний;
2) середній;
3)наближений до повного;
4)повний;
5)нормативний;
6) виробничий.
Етап примітивного калькулювання (кінець XVст. - початок XIXст.) характерний для монастирського обліку (обліку, запровадженого у монастирях), у системі якого зустрічаються розрахунки, які віддалено нагадують калькулювання у сучасному розумінні.
Етап середній (початок XIXст. - середина XIXст.) пов'язаний з іменами І. Серикова (1804 р.), який вказав на необхідність розвитку калькулювання, К. Арнольда (1809 р.), який виклав його основи. Для калькулювання даного періоду характерне усереднення одержуваних величин внаслідок використання найпростішого прийому: ділення сукупності всіх витрат на загальний випуск продукції. Таким чином одержаний результат характеризував середню вартість випущеної чи виготовленої продукції.
Третій етап у розвитку калькулювання, який отримав назву наближений до повного (40-і роки XIXст. - 80-і роки XIXст.) пов'язаний з появою складних (комплексних) виробництв, а також виникненням категорії "непрямих витрат", що вимагали свого розподілу між видами продукції. Запровадження калькулювання в розрізі окремих видів продукції вимагало чіткішої організації виробництва та додаткових непродуктивних витрат. Через наведені причини не всі підприємства складали калькуляції, калькулювання здійснювалося нечасто (лише тоді, коли виникала складна ситуація з реалізацією товарів).
Повний етап калькулювання (80-і роки XIXст. - 30-і роки XXст.) характеризується наявністю повної калькуляції, тобто складання калькуляційних розрахунків як за прямими, так і непрямими витратами; точний і правильний ("справедливий") розподіл непрямих витрат.
Створення п'ятого етапу калькулювання (30-і роки XXст. - 90-і роки XXст.) - нормативного нерозривно пов'язане з третім етапом розвитку обліку витрат, що характеризується нормуванням виробничих витрат, створенням нормативного господарства на окремих підприємствах і використання нормативного методу обліку затрат на виробництво чи його елементів.
Шостий етап калькулювання розпочався з переходом у нове тисячоліття і триває зараз. Характерною його особливістю є те, що у зв'язку із введенням в нашій державі національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку, зокрема П (С) БО 16 "Витрати" змінились традиційні підходи до трактування і розуміння категорії "собівартість", а звідси й до її калькулювання. Згідно з вказаним стандартом до складу виробничої собівартості включаються не всі витрати, а лише такі, як: прямі матеріали, пряма заробітна плата, інші прямі затрати, загальновиробничі витрати, тобто витрати, які безпосередньо формують собівартість конкретних видів продукції чи виконаних робіт. Таким чином достовірно можна калькулювати тільки виробничу собівартість, що й зумовило назву даного етапу, тобто етапу виробничого калькулювання.
Вищенаведені етапи розвитку калькуляційної справи в основному характеризують її історію стосовно промислової сфери.
Становлення й розвиток калькуляційної справи у будівництві належить до 30-х років XXст. Головними віхами цього періоду можна вважати затвердження Основних положень про номенклатуру і розміри витрат в будівництві, про порядок їх визначення і обліку (1930-1932 рр.), прийняття постанови Радою Народних Комісарів і ЦК ВКП/б/ "Про поліпшення будівельної справи і здешевлення будівництва" /1936 р. /, введення аналітичного обліку витрат на виробництво у розрізі об'єктів будівництва, а у середині їх - за конструктивними елементами, налагодження номенклатури статей калькуляції (1936-1937 рр.) тощо.
Наступний період - повоєнний - характеризується введенням у дію нових Основних положень з обліку і калькулювання собівартості капітальних робіт (капітальних вкладень) (1945 р.) і внесенням деяких змін і уточнень в Основні положення з обліку капітальних вкладень і собівартості будівельно-монтажних робіт (з 1955 р. закріпилась така назва основного нормативного акта, що регламентував організацію бухгалтерського обліку та калькулювання собівартості у будівництві).
З прийняттям Основних положень з планування і обліку собівартості будівельно-монтажних робіт (1984 р.) настає ще один період розвитку калькулювання в будівництві, який тривав до 1996 року. Для цього періоду характерним є введення в дію вітчизняних Основних положень про склад витрат виробництва (обігу) і формування фінансових результатів (1993 р.) і Основних положень про склад витрат виробництва (обігу) на підприємствах і в організаціях (1994 р.).
З моменту прийняття і введення в дію Типових положень з планування, обліку і калькулювання собівартості будівельно-монтажних робіт (09.02.1996 р.) розпочинається наступний етап розвитку калькулювання собівартості у будівництві, до особливостей якого слід віднести більш чітку регламентацію усіх аспектів економічної роботи підрядних будівельно-монтажних організацій.
З введенням у дію національних Положень (стандартів) бухгалтерського обліку і, зокрема, П (С) БО 18 "Будівельні контракти", калькулювання собівартості у будівництві ввійшло у нову стадію, відбулося започаткування етапу виробничого калькулювання.
Для даного етапу характерним є затвердження наказом Держкомітету будівництва, архітектури та житлової політики від 07.05.2002 р. № 81 Методичних рекомендацій із формування собівартості будівельно-монтажних робіт та їх нової редакції, затверджених Наказом Державного комітету України з будівництва та архітектури від 16 лютого 2004 р. № 30.
Щодо промислового виробництва, то калькуляційна справа також отримала певний поштовх для подальшого свого розвитку внаслідок затвердження наказом Держкомітету промислової політики від 02.02.2001 р. №47 аналогічних Методичних рекомендацій з формування собівартості продукції (робіт, послуг).
Сучасний стан калькуляційної справи не є задовільним, оскільки не відповідає вимогам, і запитам управлінського апарату. Калькуляції складають лише з метою ціноутворення, тобто лише для визначення відпускної ціни на продукцію (такий стан характерний для підприємств будівельної індустрії), а у підрядних будівельно-монтажних організаціях наявність калькуляцій - справа досить рідкісна. Цим самим апарат управління позбавлений важливої інформації про рівень виробничих витрат у розрахунку на окремі види продукції, робіт, конструктивні елементи, технологічні етапи тощо.
Відсутність надійної всеохоплюючої системи калькулювання викликана ще й наявністю ряду питань, які вимагають негайного методологічного вирішення. До них, зокрема, відносяться:
- визначення переліку статей витрат на виробництво, що прийняті для обліку і калькулювання;
- обґрунтування методики відображення витрат та їх оцінка по кожній статті калькуляції;
- встановлення принципів розподілу витрат між готовою (товарною) продукцією і незавершеним виробництвом;
- розробка обґрунтованих способів розподілу непрямих витрат між окремими видами продукції, робіт і послуг;