Після проголошення державного суверенітету України серйозною загрозою у цій сфері є відплив талановитих учених за кордон, перехід у комерційні структури, поглиблення кризи у сфері науки й освіти та ін.
Формування відданого інтересам народу нового працівника є найскладнішою проблемою для досягнення економічного суверенітету України.
За цих умов та при порушених господарських зв'язках у країнах колишнього СРСР на передній план виходить такий аспект економічного суверенітету, що формується у межах технологічного способу виробництва, як незалежність у створенні сучасних предметів праці, тобто розв'язання сировинної проблеми (видобутку нафти, природного газу, коксівного вугілля). Крім того, Україна значною мірою залежить від імпорту лісоматеріалів, хімічної продукції та бавовни. Важливо також, що, згідно з оцінкою міжнародних експертів, імпорт понад 20% джерела енергії з однієї країни загрожує економічній безпеці країни-імпортера. Деякі країни Заходу, Японія ще більше сировинно залежні. Так, Японія менше як на 1% забезпечена власними сировинними ресурсами. Проте ці країни мають сталі господарські зв'язки з іноземними партнерами в умовах політичної стабільності; більша частина їх продукції конкурентоспроможна на світовому ринку; їх економіка значно інтегрована у світове господарство. Усі ці фактори відсутні в Україні, тому типова для багатьох країн Заходу проблема для неї обертається гальмом на шляху становлення економічного суверенітету.
Суверенітет України у формуванні техніко-економічних відносин передбачає незалежність при встановленні раціональної структури господарських зв'язків між підприємствами (об'єднаннями) різних країн (поставок з кооперації та ін.). міжгалузевої структури тощо. Такі зв'язки диктувалися центром в адміністративному порядку, нерідко при цьому ігнорувалися критерії раціональності та рентабельності, щоб штучно прив'язати економіку України до господарства інших республік. Тому такі зв'язки потрібно відновлювати або налагоджувати на принципово новій основі.
Для обґрунтованої оцінки названих факторів слід враховувати дію двох суперечливих тенденцій (до утворення моноетнічних та полі етнічних держав, з одного боку, і переростання світовими інтеграційними процесами меж державних суверенітетів — з іншого) та адекватних їм економічних процесів, що зумовлюють кожну з них. крім того, треба спиратися на досвід більшості країн Заходу. З економічного боку перша тенденція супроводжується формуванням здебільшого закритих національних держав, а друга - зростаючою їх відкритістю, дедалі більшим втягуванням у міжнародний поділ праці, у світову економіку.
Найважливішим кількісним показником такої замкнутості або відкритості національної економіки є передусім частка певної країни у світовому виробництві, з одного боку, і світовому товарному експорті — з іншого. За цим критерієм колишній СРСР, а отже, й Україна, були досить замкнутою економічною системою. Так, наприкінці 80-х років на СРСР припадало майже 14% чистого світового матеріального продукту (або національного доходу без сфери послуг), але лише 4% світового експорту (частка слаборозвинутих країн у виробництві чистого матеріального продукту тоді становила 14,3%, проте їхня частка у світовій торгівлі перевищувала 20%). Наведені дані свідчать про значно більшу відкритість економік країн «третього світу» порівняно з економікою країн колишнього Радянського Союзу.
Оскільки державний, народний та національний суверенітети належать до сфери надбудовних відносин, які розвиваються за своїми внутрішніми законами і залежать від базисних відносин .лише в остаточному підсумку, то було б помилкою ставити у пряму залежність тенденцію до утворення моноетнічних та полі етнічних держав і формування замкнутих національних економік, з одного боку, та переростання світовими інтеграційними процесами міждержавних суверенітетів і зростання відкритості економіки — з іншого. Такий зв'язок має опосередкований характер і визначається історичними умовами розвитку національної економіки, рівнем розвитку продуктивних сил, обсягом внутрішнього ринку, ступенем забезпеченості країни природними ресурсами, розвитком сфери послуг та іншими факторами. Однак заперечення існування цього взаємозв'язку означало б ствердження повної ізоляції базису від надбудови у межах суспільно-економічної формації, що суперечить практиці розвитку світової цивілізації.
У межах зазначеної взаємозалежності (між переростанням світовими інтеграційними процесами меж державних суверенітетів і зростанням відкритості національних економік) діє суто економічна закономірність - ступінь відкритості економіки перебуває у прямо пропорційній залежності від рівня розвитку продуктивних сил і економічного потенціалу країни.
При обчисленні ступеня відкритості економіки слід враховувати не лише експортну квоту щодо матеріального продукту або ВНП тощо, а й структуру самого експорту, зокрема співвідношення частки сировини та машин і устаткування. У країнах колишнього СРСР цей показник був такий, як у слаборозвинутих країнах, оскільки майже 60% експорту становили товари сировинно-енергетичної групи, а, скажімо, в експорті Японії на машини й устаткування припадає до 80%. В Україні у 1989 р. у структурі експортних поставок машини й устаткування становили 22% , сировина, матеріали та товари народного споживання — 72%. Із загальної суми вивозу продукції майже 47 млрд. крб. (у поточних цінах) в 1988 р. понад 40 млрд. припадало на міжреспубліканський обмін. При цьому з колишніми республіками Україна мала активне торгове сальдо в сумі 3,6 млрд. крб., а її зовнішньоекономічна діяльність характеризувалася пасивним сальдо в сумі 6,.5 млрд. крб. Це свідчить, насамперед, про надзвичайно низьку конкурентоспроможність промисловості України, високу замкнутість й економіки щодо економік країн, які не входили до складу СРСР, низький рівень розвитку продуктивних сил, міжнародного поділу праці тощо.
Оскільки на сучасному етапі домінуючою тенденцією у світовому господарстві є процес переростання продуктивними силами меж національних держав, то один із важливих факторів досягнення економічного суверенітету України — подолання зазначених вище негативних явищ (низька конкурентоспроможність промисловості та сільського господарства України тощо), зростання ступеня відкритості економіки. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів стратегічного плану, зокрема, треба домагатися поступової переорієнтації економіки України на ринки науковоємної продукції країн — не членів СНД, для чого, згідно з оцінками західних експертів, потрібно щонайменше два десятки років (адже за нинішніх темпів розвитку Україна досягне рівня 1990 р. лише у 2015 р., а розвинуті країни за цей час значно поглиблять свій відрив від її економічного потенціалу). Це, у свою чергу, передбачає інтенсивну стриктурну перебудову економіки, активне стимулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємств, створення спільних підприємств тощо. Тому Україні доцільно розвивати взаємовигідні економічні зв'язки з країнами колишнього СРСР (зокрема, Білоруссю та Росією), що сприятиме подоланню кризових явищ в економіці, а також прискоренню розвитку продуктивних сил і швидшому створенню матеріальних передумов для входження в ЄС.
2.2Економічна безпека України
Матеріальною основою економічної безпеки є власність народу на національне багатство (сукупність створених і нагромаджених в Україні працею всього суспільства матеріальних і духовних благ, інтелектуального потенціалу суспільства, природних ресурсів тощо). Відповідно до структури економічної системи основними напрямами досягнення економічної безпеки є незалежність у формуванні й розвитку кожного елемента економічної системи.
Економічна безпека — стан незалежності держави у формуванні (І розвитку власної економічної системи та комплекс заходів щодо, а забезпечення.
Кожний з основних напрямів економічної незалежності, а отже, безпеки має кілька конкретніших форм, напрямів розвитку. Оскільки сучасна система продуктивних сил формується із засобів праці, предметів праці, людини, науки, використовуваних людьми сил природи, інформації, форм і методів організації виробництва, то в її межах конкретними формами економічної безпеки держави є:
— технічна та технологічна незалежність (техніка розглядається як синонім засобів праці);
— сировинна незалежність;
— кадрова незалежність;
— наукова незалежність;
— незалежність в освоєнні й використанні ядерної, сонячної та інших видів енергії (які є силами природи), або енергетична незалежність;
— інформаційна незалежність;
— незалежність у впровадженні власних форм і методів організації виробництва (організаційно-виробнича незалежність). Кожна з цих форм мас низку практичних параметрів та вимірів. Найпростішим для розв'язання названих проблем є досягнення організаційно-виробничої незалежності, найскладнішим — кадрової.
Техніко-технологічна безпека є необхідною умовою розвитку народного господарства. Людство знало три технологічні способи виробництва (заснований па ручній праці, на машинній, на автоматизованій). Якщо розвинуті країни досягли вищого ступеня технологічного способу виробництва, що ґрунтується на машинній праці, й розбудовують його на основі автоматизованої праці, то в Україні панівним є технологічний спосіб виробництва, що ґрунтується на ручній та машинній праці. У народному господарстві країни понад 40% працездатного населення зайняті ручною працею, в більшості галузей використовується техніка, яка на 70% фізично зношена та на 95% морально застаріла. Уже це загрожує Україні втратою економічної незалежності.