Використання підприємствами у своїй господарській діяльності посередницьких договорів, і зокрема, договорів комісії, з економічної точки зору багато в чому виправдане як для комісіонера, так і для комітента. Комітент не витрачає часу на пошук покупців (а, як відомо, в умовах ринкової економіки час – це гроші). Крім того, комісіонер значно краще знає становище на ринку і зможе реалізувати або придбати товар для комітента на більш вигідних умовах. Для комісіонера ж вигідним є те, що він одержує прибуток, не здійснюючи при цьому істотних капіталовкладень і не відвертаючи свої оборотні кошти. Слід також врахувати, що в деяких випадках застосування схеми комісійної торгівлі дозволяє оптимізувати оподаткування при бартерних операціях.
Згідно зі статтею 395 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) «за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язана за дорученням іншої сторони (комітента) за винагороду здійснити одну або декілька угод від свого імені за рахунок комітента». Згідно зістаттею 398 ЦК право власності на товари, передані комісіонеру для реалізації, належить комітенту.
Комісіонер, реалізуючи або придбаючи для комітента товар, одержує за надані послуги комісійну винагороду, яку може бути встановлено у відсотках від суми реалізованих товарів або у вигляді фіксованої суми.
Договори комісії можна поділити:
- на договори на продаж (комісіонер реалізує за дорученням комітента товари, котрі є власністю останнього)
- договори на купівлю (комісіонер придбаває товар за дорученням комітента).
Залежно від умов укладеного договору комісійну винагороду комісіонер може або утримати з виручки від реалізації комісійних товарів (коштів, одержуваних для придбання товарів – при договорі комісії на купівлю), або отримати окремим платежем від комітента.
Додаток №
4.7. ДОГОВІР ОРЕНДИ
Оренда - це майновий найм.
За орендним договором наймодавець — орендодавець надає наймачеві — орендареві за плату певне майно в тимчасове володіння й користування або тільки в користування.
Продукція й прибуток, одержаний від оренди, стають власністю орендаря.
Об'єктами оренди можуть бути підприємства й інші майнові комплекси, будинки й спорудження, устаткування, транспорт, а також земля і її надра. Право здачі свого майна в оренду належить власникові або уповноваженим їм особам.
Договір оренди укладається в письмовій формі (договір з фізичною особою на строк менше року може бути укладений й усно).
У договорі, як правило, вказується строк оренди. Якщо строк не зазначений, кожна сторона вправі в будь-який час розірвати договір, попередивши про це іншу сторону за 1 місяць (при оренді нерухомості — за 3 місяці).
Договір оренди нерухомого майна підлягає державній реєстрації.
Відповідно до договору оренди, орендодавець зобов'язаний:
- надати орендареві майно в стані, що відповідає його призначенню й умовам договору; одночасно передаються й всі необхідні документи (технічний паспорт, сертифікат якості й тощо.);
- робити за свій рахунок капітальний ремонт переданого в оренду майна.
Орендар зобов'язаний:
- вчасно вносити орендну плату у вигляді одноразового або періодичного платежів, певної частки прибутку або продукції, або витрат на поліпшення орендованого майна;
- користуватися майном строго відповідно до орендного договору;
- підтримувати майно в справному стані, робити за свій рахунок його поточний ремонт;
- при припиненні договору повернути майно орендодавцеві в тому стані, у якому його одержав.
Договір оренди може бути достроково розірвуть судом:
- а) на вимогу орендодавця, якщо орендар більше двох разів підряд не вносить установлену орендну плату, порушує інші умови договору, істотно погіршує майно, не робить його капітального ремонту;
- б) на вимогу орендаря, якщо орендодавець не надає йому майна або створює перешкоди його використанню, а також, якщо виявилися недоліки майна, що перешкоджають його використанню, які не були виявлені раніше при укладанні договору.
Додаток№
5. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ЗВ'ЯЗКІВ У ТОРГІВЛІ
Правовий режим господарських договорів об'єктивно обумовлений особливою природою господарських зв'язків, яка потребує спеціального регулювання з метою підтримання необхідного балансу між інтересами окремих суб'єктів господарювання й їх об'єднань та інтересами суспільства в цілому.
Правове регулювання господарських договірних зв'язків в Україні здійснюється трьома гілками влади наступним чином:
1) прийняттям вищим законодавчим органом найбільш важливих нормативних актів, що регулюють господарську діяльність;
2) виданням органами виконавчої влади, передусім Кабінетом Міністрів України і центральними органами управління, підзаконних нормативних актів (постанов і т.ін), що регулюють договірні зв'яки, які виникають в процесі здійснення господарської діяльності;
3) за допомогою діяльності особливого юрисдикційного органу - арбітражного суду, який не тільки судить про право, але й забезпечує стабільність та стійкість господарських договірних зв'язків.
Господарське правопорушення - це протиправна дія або бездіяльність суб'єкта господарських відносин, яка не відповідає вимогам норм господарського права, не узгоджується з юридичними обов'язками зазначеного суб'єкта, порушує суб'єктивні права іншого учасника відносин або третіх осіб.
Залежно від юридичної підстави (тобто які юридичні норми порушені) розрізняються
- договірні правопорушення,
- позадоговірні правопорушення.
В свою чергу договірні правопорушення поділяються на:
1. правопорушення на стадії виникнення договорів: порушення строків укладання договорів; процедури врегулювання розбіжностей, що виникають при їх укладанні; укладання договорів, що суперечать вимогам закону, цілям діяльності юридичної особи, або укладання договорів з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства (статті48, 49 і 50 ЦК);
2. порушення строків виконання договірних та інших господарських зобов'язань щодо поставки продукції та товарів (найпоширеніші в господарській практиці), перевезення вантажів, виконання робіт та ін. Прострочення виконання зобов'язання загалом тягне за собою сплату боржником визначеної законом чи договором неустойки, штрафу, пені (статті 179, 213-215 і 356 ЦК);
3. порушення господарських зобов'язань щодо якості поставленої продукції (товарів), виконаних робіт, наданих послуг;
Предметом господарсько-правової відповідальності є також позадоговірні правопорушеня;
- порушення законодавства про захист економічної конкуренції (антиконкурентні узгоджені дії; зловживання монопольним (домінуючим) становищем;
- антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю);
- порушення прав власника як поєднаних, так і не поєднаних з позбавленням прав володіння тощо.
Вчинення суб'єктом господарських відносин правопорушення тягне за собою застосування до правопорушника передбаченої або санкціонованої нормами господарського законодавства відповідальності. Оскільки це відповідальність за господарські правопорушення (правопорушення, вчинені у сфері господарської діяльності), санкції за них встановлює господарський закон.
Система правового регулювання поставок товарів, взаємовідносин і зв’язків у процесі їх здійснення не встигає за формуванням ринкових відносин. по суті, системи як такої немає. Є окремі норми і права, причому частина з них дуже застаріла.
Основним нормативним актом, який регулює загальні питання поставок товарів, залишається Положення про поставки товарів народного споживання, затверджене Радою Міністрів СРСР 25 липня 1988 р.. У галузі поставки продукції виробничо- технічного призначення діє відповідно Положення, затверджене Радою Міністрів СРСР також 25 липня 1988 р.. Слід мати на увазі, що вказані положення мають силу на території України відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12.09. 1991 р. При цьому сторони за договором повинні зробити застереження, що керуються вищевказаними положеннями. Посилання на особливі умови поставок неправомочні, оскільки вони були схвалені ще до розпаду Союзу. Положення про поставку товарів народного споживання містить ряд моментів, які успішно можуть бути використані в практиці комерційної діяльності.
Перш за все, це п.9, де визначено вільний вибір покупцем постачальника, форм закупівлі, доставки товарів. Дуже цінною в комерційних питаннях є та частина п.10, де вказано, що сформовані господарські зв’язки, які діють не менше 2-х років, не можуть бути порушені постачальником в односторонньому порядку.
Термін поставки товарів і час виконання договору регламентовані пп.22 і 23. А п.25 визначає недопоставку і порядок її поповнення. Усі ці умови залишаються актуальними.
На практиці успішно використовується розділ 6 Положення «Майнова відповідальність». По суті, непридатним став розділ 5 «Ціни і порядок розрахунків». А правові питання якості і комплектності продукції й досі актуальні. Вони значною мірою регулюються розділом 6 Положення «Якість і комплектність товарів», ст.ст.248-253 Цивільного кодексу України, а також Інструкцією про порядок прийому товарів народного споживання і продукції виробничо-господарського призначення за якістю, п.7, від 25 липня 1967 р.. Але на практиці потрібно виходити переважно із сучасних законів, які регулюють питання якості товарів. Маються на увазі Закони України «Про стандартизацію і сертифікацію» і «Про захист прав споживачів» із змінами і додатками від 15.12.1993 р.
Перший закон визначає два види сертифікації:
- обов’язкову
- добровільну.
Обов’язкова сертифікація проводиться тільки в державній системі сертифікації. Держстандартом України 30.06.1993 р. за №95 затверджений широкий перелік продукції, яка підлягає сертифікації.