4.2. Еволюція форм заробітної плати в Україні в перехідний період
Еволюція за роки ринкових трансформацій дозволяє вести мову про використання трьох видів оплати праці: грошової, натуральної та змішаної, що забезпечується стійким застосуванням певних співвідношень перших двох видів, а також інших нетрадиційних форм взаєморозрахунків.
В умовах масової зупинки виробництва дедалі більшого поширення набуває одна з специфічних форм взаєморозрахунків з працівниками, якою є додаткові відпустки чи так звані неявки з дозволу та з ініціативи адміністрації. З !994р. у відпустках без збереження заробітної плати в промисловості України перманентно перебуває понад третини праціівників. Ще понад 15% працюють у режимі неповного дня (тижня). Стійка незайнятість на основній роботі при потребі у засобах існування та за наявності часу неминуче змушує умовно вивільнену робочу силу шукати альтернативний заробіток, що часто знаходиться за межами офіційної економіки. Причому чим більші можливості для отримання нерегламентованих доходів дає зайнятість на робочих місцях в окремих видах діяльності, тим нижчі показники неповної зайнятості (в торгівлі, громадькому харчуванні, сфері послуг при значно меншій ніж у промисловості оплаті праці показники прихованого безробіття були у 3-4 раза нижчими). Але чи мають у такому разі місце взаєморозрахунки з працівниками і за що? У прямій формі незавжди. Частіше всього вони пов¢язуються з правом на матеріальну допомогу чи мінімальну зарплату у відпустках (простоях) з ініціативи адміністрації, які в такому випадку мають мало спільного з оплатою за виконану роботу і можуть розглядатись хіба що як компенсація витрат на підтримання фахового рівня, загального фізичного стану, турбота по які працедавцю в цьому випадку майже нічого не коштує. Через відпустки без збереження заробітної плати, створення можливостей для отримання додаткових доходів поза основним місцем роботи сьогодні держава, підприємства, зберігаючи за працівниками право на робоче місце, по суті, розраховуються з ними за вимушену незайнятість.
Дещо відмінним від попереднього є феномен сучасної економіки України, зумовлений стрімким зростанням заборгованості із заробітної плати. Випадки несвоєчасної виплати заробітної плати траплялися ще на початку ринкових перетворень і пов¢язувалися головним чином лише з тимчасовою неузгодженістю заходів із соціального захисту населення та лібералізації цінової політики. Але спроби переходу на беземісійну і безінфляційну модель розвитку, зроблені у першій половині 1994р., показали, що заборгованість із зарплати при збереженні значного потенціалу прихованого безробіття має під собою значно глибші підвалини. Не випадково у прийнятому на початку 1995р. Законі України “Про оплату праці” вирішення проблеми компенсації працівникам за несвоєчасну виплату нарахованої заробітноїї плати було відкладено на невизначений час. В результаті, якщо за 1994р. заборгованість із зарплати зросла лише на 16%, то у 1995р., за даними Національного Банку України, - майже у 15 разів. На серпень 1997р. своєчасно зарплату не отримали понад 11млн. працівників, а загальний розмір заборгованості досяг майже 30% нарахованого фонду оплати праці.
Серед об¢єктивних причин заборгованості головною є структурна незбалансованість виробництва, порушення міжгалузевих зв¢язків, платіжна криза, зумовлена невідповідністю бюджетного планування та грошово-кредитних механізмів держави потребам сучасного розвитку. Серед суб¢єктивних характерних, насамперед для виробничих галузей, - практика нарахування зарплати, не забезпеченої наявними коштами або в розмірах, що не відповідають реальному трудовому внеску працівників. За умов низької платоспроможності та через низьку конкурентоспроможність виготовленої продукції нарахована зарплата нерідко залишається невиплаченою. У бюдждетній сфері затримки з виплатою зарплати значною мірою зумовлені неузгодженістю обсягів фінансування з реальними надходженнями до бюджету, а також не завжди раціональним і цільовим використанням наявних коштів та джерел покриття бюджетного дифіциту. Лише останнім часом ставиться питання про віднесення заборгованості із заробітної плати в галузях бюджетної сфери на внутрішній борг держави, що частково знайшло відображення у відповідних статтях Державного бюджету на 1997р. Але очевидно, тільки шляхом виділення коштів на покритя боргів за попередні роки це питання не знайде свого остаточного вирішення, - необхідно пов¢язати бюджетнйи дефіцит і джерела його фінансування.
Обмеженість коштів на рахунках підприємств дедалі частіше спонукає адміністрацію до застосування альтернативних форм виплати зарплати, головною з яких залишається можливість проведення розрахунків з працівниками натурою. Тенденція до натуралізації виплат розпочалася вже з перших кроків застосуання практики лібералізації цін. Зважаючи на інфляційні очікування та з метою уникнення обмежень щодо рівня зарплати до певного часу для натураньних виплат використовувались значні товарні запаси, що своєчасно не потрапляли під переоцінку. Це було вигідно і працівникам, і працедавцям, які використовували обігові кошти для не завжди безкорисливого товарного кредитування. Не випадково урядовим Декретом про прибутковий податок з громадян була запроваджена, по суті, примусова оцінка натуральних доходів до рівня їх ринкової вартості, а вже навесні 1993р. було введено перелік товарів, заборонених до виплати натурою. Але за умов зростаючих ускладнань зі збутом продукції, нерегламентованих співвідношень натуральної та гошової оплати, цей перелік став додатковим каталізатором натуралізації виплат (дозволено все, що не заборонено законом). В свою чергу, із запровадженням механізму дооцінки товарів до їх ринкової вартості з¢явилась також можливість перекласти на працівників додаткові витрати на їх реалізацію. Навіть у розрахунках продукцією не безпосереднього споживання застосування будь-яких знижок на майбутню реалізацію не передбачено.
Нажаль, дані про масштаби поширення натуральної оплати, як і тіньових доходів населення, відсутні. Діюча з 1995р. статистична звітність з оплати натурою має характер, скоріше одноразового обстеження. Незважаючи на те, що показники (в середньому 0,6%) за вказаний рік не можуть бути репрезентативними для всіх зайнятих у виробничій сфері, досить показовою є їх погалузева диференціація. Зокрема, в переробних галузях промисловості натуральні виплати працюючих за відрядними розцінками були 2,1% фонду оплати праці, в сільськогосподарському виробництві – 3,5%, а відносно коштів, направлених на споживання, - 4,1%. Щодо дійсних масштабів поширення натуральної оплати в сільському господарстві можна сказати наступне. Якщо в галузевій структурі валової доданої вартості частка сільського господарства зменшилася з 25,5% у 1990р. до 13% у 1996р., або в 2 рази, то сума грошових коштів на оплату праці сільськогосподарських підприємств за цей самий період знизилася з 7,6% до 0,8%, або в 9,5 раза. Подібні співвідношення можуть скластися лише за умови, що не менше 75% доходів працівників сільського господарства формується за рахунок натуральних виплат, причому майже чотирикратне їхнє збільшення прийшлося на 2 останні роки.
Бартеризація товарообмінних операцій, високий рівень тіньової економіки, зростання частки натуральних виплат, насамперед в аграрній галузі, суперечать принципам переходу на ринкові основи господарювання і свідчать про рух економіки у протилежний від ринкового напрямку бік, тобто до натурального господарства. За цих умов суттєвого переосмислення потребує загальновідома теза, що ринок розставить все на свої місця. Це так, але, нажаль, не завжди в необхідних формах, пропорціях і напрямах. Насамперед, стосовно упорядкування натуральних виплат виникає потреба законодавчого визначення не лише більш детального переліку товарів, використання яких в розрахунках з працівниками неприпустиме, а й запровадження чітких обмежень щодо частки натуральної оплати в загальному обсязі коштів на оплату праці та в середньомісячному заробітку працівників. [8]
4.3. Мінімальна заробітна плата в Україні
Головною функцією заробітної плати слід вважати соціальну, оскільки вона має гарантувати задоволення основних життєвих потреб. Мінімальна заробітна плата як нижня межа платні є визначальною величиною (соціальним нормативом), під впливом якої формується мінімальна тарифна ставка (оклад) найманих працівників. Вона є основою всієї системи оплати праці. Звернемо увагу ще на одну функцію мінімальної заробітної плати – регулюючу: встановлюючи суспільно прийнятий, соціально й економічно обгрунтований, але, як правило, не менший, ніж 30-відсотковий рівень мінімальної платні щодо середньої заробітної плати, держава тим самим створює економічні умови для прийнятного рівня диференціації доходів найманих працівників, для досягнення соціально справедливого розподілу результатів виробництва.