«Німецьке чудо» було досягнуто, перш за все, завдяки вірному відбору соціально-економічної моделі розвитку суспільства, відповідності певних витрат (одна третина) від загального бюджету на соціальне забезпечення населення. Для охорони здоров'я здійснюється страхування на випадок хвороби. Так, усі працюючі з найму безробітні та пенсіонери відповідно до Закону про страхування підлягають страхуванню на випадок хвороби. З метою раннього виявлення певних хвороб передбачені профілактичні догляди різних груп застрахованих: дітей у віці до 4 років, жінок у віці від ЗО років та чоловіків у віці від 45 років.
Німецький варіант соціального захисту, який отримав назву соціальної ринкової економіки, викликає особливий інтерес, оскільки він поєднує високу економічну ефективність з розвинутою системою соціального захисту, яка заснована на певних принципах. Основним з них є надання економічної свободи, що служить стимулом високої продуктивності праці. Сам принцип складається з таких елементів: свобода споживання, відповідно до якої споживачі можуть вибирати будь-які товари чи послуги на свій розсуд; свобода виробництва і торгівлі (підприємства можуть виробляти ті товари і послуги, які потрібні споживачам); свобода вибору робочого місця; володіння і розпорядження приватною власністю. На принципі економічної свободи засноване децентралізоване економічне планування діяльності виробничих підприємств. Координація децентралізованого економічного планування в ринковій економіці виконується за допомогою ринкового механізму взаємодії попиту і пропозиції. Саме в цьому і полягає основна ідея ринкової економіки, а економічна свобода є руйнівною силою цієї економічної системи. Забезпечення дійсної конкуренції стало одним з важливих завдань держави. Якщо результати дії ринкового механізму стають неприйнятними з соціальної точки зору, то важливо забезпечити контроль з боку держави. За цих умов принцип економічної свободи доповнюється іншими принципами, характерними для соціальної держави.
У Німеччині існують різні елементи соціальної ринкової економіки, які дозволяють державі корегувати результати дій ринкових механізмів і колективних переговорів. Розподіл прибутків відбувається за допомогою податків. Громадяни з низькими прибутками звільняються від сплати прибуткового податку.
Цінним у німецькій моделі є те, що тут передбачені заходи з охорони праці, зокрема:
- захист від незаконних звільнень з роботи;
- охорона праці жінок (заборона жіночої праці в гірничо-видобувній і будівельній галузях, охорона праці матерів і вагітних жінок);
- охорона праці молоді (заборона праці до 15 років, диференціація робочого часу і часу відпусток у залежності від пільг
на отримання професійної освіти);
- захист працівників від виробничих і професійних небезпек (травм, надмірного шуму, отруєнь тощо);
- регулювання робочого часу, заборона працювати у
вихідні і святкові дні.
Німецька модель заснована на змішаному державно-приватному розв'язанні соціальних проблем, де відповідальність окремого підприємця замінена системою «обов'язкової» колективної відповідальності під контролем держави.
Стосовно застосування окремих положень німецької моделі в системі соціального захисту населення України могли б бути втілені принципи активної державної політики повної зайнятості. Досягненню цього сприяє і високий рівень професійної підготовки молоді, 75 % якої у віці від 16 до 19 років здійснює професійну підготовку у професійно-навчальних закладах[46].
Концепція «соціального ринкового господарства» Л.Ерхарда має багато спільного з поглядом іншого вченого, лауреата Нобелівської премії у 1974 р. - Г. Мюрдаля, засновника так званої шведської моделі соціалізму, який був прихильником соціальної орієнтації ринку, соціальне регульованої економіки, теорії соціальної держави та соціального партнерства.[47] Особлива модель соціальної держави у Швеції засновувалась на складній системі прямих та непрямих податків, які вилучаються у населення [48].
На думку Мюрдаля, головне у «державі добробуту» — це соціальний захист населення. Створення соціального захисту передбачає такі напрями діяльності держави:
- забезпечення членів суспільства високим прожитковим мінімумом і надання матеріальної допомоги тим, кому внаслідок об'єктивних чинників вона необхідна; зупинення дії привілеїв стосовно тих, хто ріс має в них потреби;
- створення умов, які дозволяють громадянам заробляти кошти для повноцінного життя будь-якими засобами, що не суперечать закону;
- забезпечення екологічної безпеки членів суспільства;
- створення умов, що забезпечують задоволення високого рівня потреб громадян у освіті, медичній допомозі тощо;
- забезпечення сприятливих умов праці для найманих робітників, захист їх від негативного впливу ринкової економіки;
- захист громадян від злочинних намагань;
- захист громадянських та політичних прав і свобод, що відповідають принципам правової, соціальної держави;
- захист від політичного переслідування та адміністративного свавілля;
- забезпечення свободи духовного життя, захист від ідеологічного тиску;
- створення сприятливого соціально-психологічного клімату як в цілому у суспільстві, так і в окремих осередках та структурних утвореннях, захист від психологічного пресингу;
- забезпечення максимальної стабільності громадського життя.
Для реалізації цих заходів соціального захисту необхідно вивчати, формувати і враховувати намагання людей, які, за оцінками Г. Мюрдаля, «дійсно належать до числа найбільш важливих соціальних явищ та у величезній мірі визначають історію».[49]
Соціальний захист у Швеції забезпечується у відповідності з соціальним стандартом. Це значить, що при будь-яких життєвих негараздах кожна сім'я може розраховувати на життєвий рівень, який був у цій сім'ї до появи цих негараздів. Ця модель передбачає:
- високий відсоток національного прибутку, акумульованого у держави, місцевих органів влади чи спеціальних інститутів, які займаються соціальним захистом населення;
- високий рівень ефективності національної економіки;
- високий рівень зайнятості та інвестицій, спрямованих на одночасне забезпечення певної зайнятості і стабілізації цін.
У Фінляндії згідно діючій Конституції цієї країни (ст. 19) кожен, хто не в змозі забезпечити собі існування, яке відповідає нормам людського достоїнства, має право на необхідне утримання та забезпечення. Законом гарантується кожному право на основне соціальне забезпечення під час безробіття, хвороби, непрацездатності, а також у випадку народження дитини та втрати годувальника. Органи громадської влади зобов'язані згідно закону гарантувати кожному достатнє соціальне і медичне забезпечення, а також сприяти зміцненню здоров'я населення, підтримувати можливості сім'ї та інших осіб, які відповідають за опікунство дітей, забезпечують благополуччя та розвиток особистості дитини[50].
Фундаментальною ознакою соціальної політики в Польщі та Чехії є принципова спрямованість на допомогу суспільства тільки в тих випадках, коли особа чи родина, які на неї претендують, не мають власних можливостей подолати економічну й фінансову скруту[51].
У Чехії діють три взаємодоповнюючі системи соціального захисту населення:
- система соціального страхування (охоплює практично все населення країни і становить 10 % ВВП);
- система державної соціальної допомоги (60 % населення і 2 % ВВП), що спрямована на попередження зниження доходів, у першу чергу сімей із дітьми;
- система соціальної підтримки (4 % населення і 4 % ВВП), за якої держава гарантує мінімальний рівень підтримки соціальне вразливим прошаркам населення.
Приблизно 0,5 % населення цієї країни належать до маргінальних груп (безпритульні, біженці, бродяги тощо), які випали з суспільного життя. Таким категоріям надається відповідна допомога як державними, так і недержавними установами й організаціями.
Якщо в Чехії та Польщі в основу діючих систем соціального захисту закладають диференційований рівень прожиткового мінімуму з урахуванням складу сім'ї, то у такій високорозвиненій країні, як Нідерланди, ще з 1965 року відмовились від практичного використання прожиткового мінімуму. Мінімальний рівень державних гарантій у цій країні встановлюється виходячи з рівня мінімальної заробітної плати, яка визначається раз на рік, ґрунтуючись на механізмах соціального партнерства[52].
Для США характерна ліберальна модель соціального захисту населення, яка відокремлює соціальний захист від вільного ринку та обмежується захистом лише тих, хто позбавлений інших доходів. Згідно цієї моделі проблема соціального захисту розв'язується переважно на рівні підприємств і найманих робітників в особі профспілок. Разом з тим держава також направляє значну частину коштів на забезпечення соціального захисту населення. В числі заходів з соціальної підтримки населення США слід відзначити розробку програм професійної підготовки та перепідготовки кадрів: охоплення системою соціального захисту широких верств населення; надання допомоги тим, хто її потребує, у тому числі в натуральній формі (талони на безкоштовне отримання продовольчих товарів, субсидії па житло, безкоштовна медична допомога). До речі, у США людина обирає додаткову медичну послугу залежно від своїх прибутків.