Які ж принципи повинні бути закладені в законодавство про банкрутство?
По-перше, законодавство повинно мати загальний характер, тобто однаково застосовуватися як до банкрутства індивідуальних підприємців, так і до банкрутства їхніх партнерів або фірм.
По-друге, воно повинно бути скеровано не стільки на покарання банкрутів, скільки на досягнення компромісної угоди між боржником (банкрутом) і його кредиторами, надаючи першому можливість зберегти свій бізнес, а кредиторам – максимальний захист їхніх фінансових і матеріальних інтересів.
Як же коректно ці принципи реалізуються на практиці в країнах , де діє таке законодавство? Слід зазначити, що законодавча практика США і країн Західної Європи передбачає три взаємопов’язані умови, які забезпечують ефективність судочинства в справах про банкрутство: незалежний суд, незалежний керуючий, не стільки ліквідація банкрутства, скільки його реорганізація. Як це розуміти?
Справи про банкрутства, як правило, досить складні й масштабні . Тому для їх розгляду створюються спеціальні суди. Враховуючи складність і певну делікатність таких справ, справедливе судочинство може бути забезпечене лише при високій кваліфікації і чесності суддів, а головне, незалежності суду від політичних структур. Основи такої незалежності закладаються законом, який не допускає можливості усунення судді протягом всього законодавчо-встановленого строку виконання ним своїх обов’язків. Важливим принципом законодавства про банкрутства є принцип невтручання суду в адміністративну сферу, зокрема, в питання управління майном боржника. Ці функції здійснює незалежний керуючий, якого призначає суд. Початок розгляду справи про банкрутство не означає автоматичного припинення боржником(банкрутом) господарської діяльності. В той же час діяльність у цей період, як правило, пов’язана великими фінансовими втратами: вони являють собою пряме вирахування з активів боржника, що скорочує суму, яка може бути виплачена кредиторам у порядку задоволення їхніх позовів. Щоб захистити інтереси кредиторів і запобігти подальшому зниженню вартості активів, суд відразу ж після прийняття справи до розгляду відстороняє його (боржника) або менеджера (якщо банкрутом стає фірма) від управління й призначає незалежного керуючого, кандидатура якого, як правило, пропонується зборами кредиторів.
Слід визначити досить гуманний момент законодавства про банкрутство. Якщо банкрутом стаєіндивідуальний підприємець, який відповідає за зобов’язаннями усім своїм майном (необмежена відповідальність), закон залишає йому чітко-обмежену за вартістю, проте суттєву частину особистого майна, яке не може бути відчуженим для покриття боргів. Така частина майна включає в себе житло, ринкова вартість якого не перевищує певного рівня, недорогий транспортний засіб (автомобіль), меблі, предмети домашнього вжитку й особисті речі, а також внески до пенсійного фонду.
Хоча призначений для впорядкування справ боржника керуючий є незалежним, це не означає, що його дії безконтрольні. Дії незалежного керуючого не повинні приводити до погіршення стану банкрута, й тому їх контролює в першу чергу суд. Одночасно діяльність незалежного керуючого знаходиться під постійним контролем і з боку кредиторів, які обирають для цього спеціальний комітет.
Нарешті, останнє. Законодавство й практика судочинства в справах банкрутства скеровані на пошук компромісної угоди між боржником і кредиторами, щоб, з одного боку, спробувати зберегти для боржника можливість подальшої підприємницької діяльності, а з іншого, - задовольнити фінансові претензії його кредиторів. Найпростіший спосіб, яким можна задовольнити інтереси кредиторів, є ліквідація і розпродаж майна боржника з розподілом виручених коштів між кредиторами. Ліквідація звільняє боржника від усіх зобов’язань, які залишилися неоплаченими й означає припинення ним господарської діяльності. Але є й інший спосіб задоволення кредиторів – реорганізація господарської діяльності й майна боржника. Тому в судовій практиці справ про банкрутства в країнах Заходу як альтернатива ліквідації розглядається можливість реорганізації господарської діяльності і майна. Такий підхід у певних випадках дозволяє реорганізувати структуру активів і господарську діяльність таким чином, що кредиторам, як правило, вдається повернути свої кредити в більших розмірах, ніж вони мали б при ліквідації майна; боржник отримує можливість продовжувати свій бізнес; суспільство зберігає виробничу одиницю.
Така міжнародна практика. Її врахування, безперечно, допомагало законодавцям України виробити необхідні закони, що будуть регулювати ці процеси в нашому регіоні. І в першу чергу це стосується Закону України „Про банкрутство”, який був прийнятий у травні 1992р. Основні принципи західного законодавства в ньому враховані, хоча є суттєві розбіжності. Зокрема, західне законодавство передбачає, що справи про банкрутство розглядає спеціальний суд, не залежний ні від адміністративних, ні від політичних структур. Законом України „Про банкрутство” передбачено, що ці справи регулюються арбітражним судом. Не вистачило нашим законодавцям і гуманності. Закон „розглядає” індивідуального банкрута , не залишаючи йому практично ніяких засобів до існування. Такий підхід, може, й виправданий щодо злісних банкрутів, але в сучасних умовах, коли підприємець може збанкрутувати в силу причин, незалежних від нього, якийсь шанс на виживання йому залишати треба.
Список використаної літератури:
1. Башнянин Г., Лазур П., Медведєв В. Політична економія. – Київ:
2. Єщенко, Гальчинський, Палкін. Основи економічних знань. – Київ 1999р.