Міжнародний факторинг проблеми та перспективи розвитку в Україні (стр. 2 из 8)

Рис. 1.2.1. Схема роботи факторингу

Факторинг - високотехнологічна послуга, якою не можуть займатися банки, що не мають достатнього досвіду, технологій і кваліфікації, нею не можна займатися спонтанно. Це і є стримуючим чинником: з 160 банків факторингом займаються 6-7. Факторинг необхідний тільки тим підприємствам, які працюють в конкурентному середовищі, динамічно і постійно розвиваються. Якщо підприємство досягло певного зростання і зупинилося, то факторинг не для нього.

На рис. 1.2.1. представлені такі елементи факторингової операції:

1. Відвантаження товару від виробника (постачальника) дебіторові (покупцям) на умовах відстрочення платежу;

2. Переуступання заборгованості дебітора на користь банку.

3. Виплата виробникові суми фінансування в розмірі від 70 до 90% від суми поставки.

4. Оплата за поставлений товар від дебітора.

5. Переказ виробникові залишку коштів після остаточної сплати боргу дебітором.

Основним джерелом правового регулювання міжнародних факторингових операцій є Конвенція ЮНИДРУА (Міжнародного Інституту по Уніфікації Приватного Права) про міжнародний факторинг, прийнята в Оттаві 26 травня 1988 р. (далі - Конвенція). Розробка і висновок даної міжнародної угоди з'явилися першим серйозним кроком у створенні нормативної бази для відносин, що стосуються міжнародного факторингу, оскільки в даний час у національно-правовому плані цей вид договору законодавчо урегульований у досить незначному числі країн. У даній конвенції утримуються уніфіковані матеріально-правові норми, що регулюють міжнародні факторингові операції, й які забезпечують баланс інтересів усіх її учасників.

Стаття друга Конвенції визначає сферу її застосування: у випадках, коли грошові вимоги, будучи відступлені по факторинговому контракті, випливають з контракту купівлі-продажу товарів між постачальником і боржником, що здійснюють підприємницьку діяльність на території різних держав. Такі держави і держава, де здійснює свою діяльність фінансовий агент, є Договірними державами; або контракт купівлі-продажу товарів і факторинговий контракт регулюються правом держави-учасника.

Якщо яка-небудь зі сторін договору факторингу має більш ніж одне місце здійснення бізнесу, то у відповідній статті мається на увазі місце діяльності, що має найбільше тісний зв'язок з факторинговим контрактом і його виконанням з урахуванням обставин, відомих або приблизно відомих сторонам у будь-який час перед висновком або при висновку цього контракту.

Такий факторинг зветься "міжнародний", на відміну від внутрішнього факторингу, при якому сторони договору закупівлі-продажу, а також факторингова компанія знаходяться в одній і тій же країні.

Важливо відзначити, що норми Конвенції носять диспозитивний характер, тобто сторони можуть домовитися про те, що вони виключають для своїх договірних відносин дія конвенційних положень. Однак якщо застосування Конвенції виключається, те таке виключення повинне стосуватися всієї Конвенції (стаття 3).

Уніфіковані матеріально-правові норми, укладені в договорі міжнародного факторингу, можуть не охоплювати всіх аспектів, регульованих Конвенцією відносин. Пункт 2 ст. 4 передбачає, що питання, що відносяться до сфери діяльності Конвенції, але нею спеціально нерегламентовані, підлягають дозволові на основі загальних принципів цього документа, а у випадку відсутності таких - регулюються законом, застосовуваним на підставі колізійних норм. Таким чином, національне право, установлене відповідно до належного колізійними принципами прикріплення, у визначених випадках застосовується субсидіарно.

Відповідно до Конвенції про міжнародний факторинг, прийнятої в 1988 р. Міжнародним інститутом уніфікації приватного права, операція вважається факторингом в тому випадку, якщо вона задовольняє як мінімум двом з чотирьох ознак:

1) наявність кредитування у формі попередньої оплати боргових вимог;

2) ведення бухгалтерського обліку постачальника, раніше всього обліку реалізації;

3) інкасування його заборгованості;

4) страхування постачальника від кредитного ризику.

Разом з тим у ряді країн до факторингу як і раніше відносять і облік рахунків-фактур - операцію, що задовольняє лише одному, першій з вказаних ознак.

Фінансові інститути, які надають факторингові послуги називаються фактор-фірмами. Вони створюються найбільшими банками (або самі банки виконують функції фактор-фірм), що забезпечує високу надійність факторингових операцій і мінімальні витрати для клієнтів. Розгалужена мережа спеціалізованих філіалів для факторингового обслуговування підприємств в різних країнах створена крупними транснаціональними корпораціями. На міжнародному рівні діє асоціація "Factors Chain International", членами якої є 95% факторингових компаній з 40 країн світу.

У операції факторингу звичайно беруть участь три особи: чинник (банк) - покупець вимоги, первинний кредитор (клієнт) і боржник, що одержав від клієнта товари з відстроченням платежу.

Операція факторингу полягає у тому, що факторинговий відділ банку купує боргові вимоги (рахунки фактури) клієнта на умовах негайної оплати до 80% вартості відфактурованих поставлянь і сплати решти частини, за вирахуванням відсотка за кредит і комісійних платежів, в строго обумовлені терміни незалежно від надходження виручки від дебіторів. Якщо боржник не оплачує в строк рахунку факторингу, то виплати замість нього здійснює факторинговий відділ.

Факторингове обслуговування найбільш ефективне для малих і середніх підприємств, які традиційно випробовують фінансові утруднення через невчасне погашення боргів дебіторами і обмеженості доступних для них джерел кредитування.

Разом з тим не всяке підприємство, що відноситься до категорії малого або середнього, може скористатися послугами факторингової компанії. Так, факторинговому обслуговуванню не підлягають:

• підприємства з великою кількістю дебіторів, заборгованість кожного з яких виражається невеликою сумою;

• підприємства, що займаються виробництвом нестандартної або вузько - спеціалізованої продукції;

• будівельні і інші фірми, що працюють з субпідрядниками;

• підприємства, що реалізовують свою продукцію на умовах після продажного обслуговування, практикують компенсаційні (бартерні) операції;

• підприємства, що укладають з своїми клієнтами довгострокові контракти і виставляють рахунки після закінчення певних етапів робіт або до здійснення поставок (авансові платежі).

Факторингові операції також не виробляються за борговими зобов'язаннями фізичних осіб, філіалів або відділень підприємства. Подібні обмеження обумовлені тим, що у вказаних випадках факторингової компанії достатньо важко оцінити кредитний ризик або невигідно брати на себе підвищений об'єм робіт, а також додатковий ризик, що виникає при переуступці таких вимог, оплата яких може бути не вироблена в строк унаслідок невиконання постачальником яких-небудь своїх договірних зобов'язань.

Крім цього, постачальник повинен виробляти товари або надавати послуги високої якості, мати перспективи швидкого розширення виробництва і збільшення прибутку (тільки в цьому випадку підприємству вигідно оплачуватиме достатньо високу вартість послуг факторингової компанії) і суто тимчасові причини браку грошових коштів — через невчасне погашення боргів дебіторами, а також недостатнього рівня прибули, надмірних товарних запасів і труднощів, зв'язаних виробничим процесом.

На практиці фінансові інститути, що надають факторингові послуги, (фактори-фірми) створюються найбільшими банками (або спеціалізовані факторингові підрозділи банків виконують функції факторів-фірм), що забезпечує високу надійність факторингових угод і мінімальні витрати для клієнтів. Розгалужена мережа спеціалізованих філій для факторингового обслуговування підприємств у різних країнах створена великими транснаціональними корпораціями. На міжнародному рівні діє асоціація «Factors Chain International», членами якої є 95% факторингових компаній з 40 країн світу.

1.2 Основні типи та види факторингових операцій.

Договір факторингу вперше одержав правове регулювання в українському законодавстві у Цивільному кодексі України, у зв'язку з чим виникає цілий ряд питань його теоретичного вивчення та практичного застосування. Серед тих, що вимагають детального розгляду і опрацювання, важливе місце займає питання класифікації, або, інакше кажучи, поділу на види договорів факторингу, оскільки дане питання не тільки сприяє більш глибокому теоретичному вивченню договору факторингу, а й розкриває можливості його реалізації та способи застосування у практичній діяльності суб'єктів підприємницької діяльності України.

Слід зазначити, що на сьогоднішній день серед української та зарубіжної наукової літератури немає праць, спеціально присвячених питанням класифікації договору факторингу. Проте, в тій чи іншій мірі, дане питання висвітлюється у статтях та монографічних дослідженнях Н.Внукової, Я.Чапічадзе, В.Луця, О.Кота, Л.Новосьолової, А.Комарова, Л.Єфімової, Є.Суханова, Ю.Алєксанової тощо.

Проаналізувавши зазначену юридичну літературу, можна дійти висновку, що представлені у ній класифікації договорів факторингу характеризуються як термінологічними розбіжностями у обранні критеріїв класифікації, так і суперечливим викладенням змісту окремих видів цього договору. Таким чином, за ціль поставлено розкрити уданій статті питання класифікації договорів факторингу в сучасних умовах, з огляду на існуюче законодавство, міжнародно-правові документи та практику реалізації названих договорів в інших країнах.