У країнах з розвиненою ринковою економікою основним економічним методом регулювання ринку є грошово-кредитне регулювання. Саме грошово-кредитна система є тим економічним середовищем, у якому відбуваються всі найважливіші господарські процеси в ринковій економіці.
Грошово-кредитне регулювання в Україні здійснює Національний банк, який впливає на формування попиту і кон'юнктури позичкового капіталу, здійснення емісії, контроль за грошово-кредитною системою, концентрацію тимчасово вільних резервів інших банків.
Основними засобами грошово-кредитного регулювання є: розміри банківських резервів, які комерційні банки зберігають у Національному банку; облікові ставки; операції на відкритому ринку; регулювання ліквідності комерційних банків.
Регулювання розмірів обов'язкових резервів Національний банк використовує у випадках, коли потрібно збільшувати або зменшувати платіжні засоби в країні. Якщо Національний банк підвищує норму обов'язкових резервів комерційних банків, то це призводить до збільшення в них кредитних активів. І навпаки, якщо норма обов'язкових резервів знижується, то обсяг кредитних ресурсів у комерційних банках зменшується.
Маніпулювання обліковими ставками ґрунтується на тому, що комерційні банки продають Національному банку цінні папери (переважно комерційні векселі). Якщо Національний банк ставить завдання стримати циклічний підйом, зменшити інфляцію, то він підвищує облікову ставку і тим самим змушує комерційні банки своєю чергою підвищувати кредитні ставки. У таких випадках починають утримуватися від кредитів, через що зменшуються інвестиції в народне господарство, скорочується попит.
Якщо Національний банк здійснює ліберальну грошово-кредитну політику, то все відбувається навпаки.
Втручання Національного банку в ринок цінних паперів полягає в тому, що він виставляє на ринок короткотермінові зобов'язання — облігації, сертифікати, векселі. Якщо банк продасть на ринку більшу кількість цінних паперів, то їхній курс почне неминуче знижуватися. Це зумовить зменшення доходу власників цінних паперів. Комерційні банки своєю чергою підвищать процентні ставки за надані кредити, що зумовить зниження ділової активності.
Оскільки ринок в Україні ще ефективно не працює, то грошово-кредитний механізм не налагоджений, й економіка регулюється в основному фінансово-бюджетними засобами.
Суть фінансово бюджетних засобів регулювання полягає у встановленні державного оподаткування і державних витрат з таким розрахунком, щоб вони приводили економіку в стан рівноваги.
Використання засобів фінансово-бюджетного регулювання зводиться до: маніпулювання ставками податків запровадження багатоканального формування бюджету (різноманітні податки, збори, платежі, відрахування); координації державних витрат; амортизаційної політики.
Характеризуючи фінансово-бюджетну політику України за останні роки, зазначимо, що вона була недостатньо послідовною й адекватною до умов національного ринку. Багато недоліків мала податкова політика. Необґрунтованою була й політика видатків державного бюджету. Складними виявилися фінансові стосунки між державними і місцевими органами влади. Не відпрацьована політика асигнувань з бюджету.
Серед засобів економічного регулювання економіки важливе місце посідає цінова політика. У період функціонування адміністративно-командної системи управління держава здійснювала контроль за гуртовими та роздрібними цінами, забезпечувала їхню стабільність. У 1992 р. в Україні було оголошено цінову лібералізацію. В умовах товарного дефіциту та монополізму це призвело до різкого та необґрунтованого зростання цін.
При переході до ринкових відносин цінова політика держави спрямовується на ліквідацію цінових деформацій, забезпечення реального зближення національних і світових цін шляхом поетапної, контрольованої державою лібералізації цін, поступового переходу до вільного ціноутворення.
Цієї мети можна досягти методами прямого і непрямого впливу. Прямий державний контроль за цінами здійснюється в окремих випадках для захисту споживачів від монополістів, недобросовісної конкуренції, стимулювання випуску соціально значущих товарів (робіт, послуг). Це стосується цін на енергоносії, паливо, комунальні послуги, транспорт.
У ролі засобів непрямого впливу держави на ціноутворення виступають: встановлення граничних рівнів рентабельності на окремі види продукції (робіт, послуг), контроль за складом витрат на виготовлення продукції, валютна стабілізація, стимулювання особистих нагромаджень.
Важливими засобами економічного регулювання ринку є митні важелі та регулятори. Вони регулюють процес переміщення товарно-матеріальних цінностей та капіталів через митні кордони України, забезпечуючи при цьому захист національних інтересів та господарську рівновагу.
Специфічними засобами державного впливу на економіку виступає економічне прогнозування, програмування, планування, переконання громадськості. Вони охоплюють заходи інформування, виховання, роз'яснення та популяризації цілей та завдань економічної політики держави, території, галузі. Ефективність засобів залежить від організації цих видів робіт та довіри до них громадськості.
РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОКРЕМИХ СФЕР ТА ОБ'ЄКТІВ
Виробнича діяльність як сфера макроекономічного регулювання.
Державним регулюванням доцільно охопити виробництво товарів і послуг, соціальну сферу, ринок праці, фінансово-кредитні відносини, виробничу, ринкову та соціальну інфраструктуру, інноваційну діяльність, підтримку малого підприємництва, природокористування тощо.
На сучасному етапі розвитку України одним з основних пріоритетів діяльності уряду є всебічна підтримка виробництва. Соціально-політична стабільність суспільства залежить від того, наскільки ми протидіятимемо спаду виробництва і скороченню зайнятості.
Державне регулювання процесів виробництва спирається на широке коло економічних методів (прогнози розвитку народного господарства, кредити, податки, система амортизації, мито, ліцензії і квоти, державні замовлення тощо) і поєднання їх дій з ринковими механізмами та підоймами.
Основою застосування цих методів є органічне поєднання засобів бюджетно-фінансового, податкового, цінового, зовнішньоекономічного та інших видів регулювання, а також цільових комплексних програм. Останні мають розроблятись як на державному, так і на регіональному рівні.
Особливого значення для державного регулювання виробництва продукції та послуг набуває державне замовлення, за рахунок якого забезпечується реалізація загальнодержавних програм, експортних поставок і виконання міжурядових угод.
Державне регулювання виробничої діяльності в ринковій економіці — це процес застосування державою заходів для стимулювання діяльності виробничих підприємств усіх форм власності. Заходи державного впливу можна визначити як економічну політику. Ринок як система товарно-грошових відносин виробників і споживачів визначає напрямки і розміри виробництва шляхом урівноваження попиту та пропозиції. Однак ринковий саморозвиток виробництва і споживання має циклічний характер.
Структура, якісні та кількісні співвідношення виробництва та споживання постійно змінюються. Виникають порушення у функціонуванні ринку, спричинені надвиробництвом або недовиробництвом окремих видів товарів через неефективний розподіл ресурсів, ослаблення чи відсутність конкуренції.
Ураховуючи досвід розвинених країн з ринковою економікою, держава прямо впливає на виробничу діяльність шляхом регулювання процесу виходу на ринок певних товарів, ринкового ціноутворення та ринкових обсягів виробництва.
Основна мета державного регулювання виробничої діяльності — збільшити обсяги суспільного виробництва, підвищити його ефективність, посилити соціальну спрямованість.
Ефективність виробництва забезпечується такими засобами:
1) інтенсифікацією;
2) упровадженням досягнень науки і техніки;
3) підвищенням якості продукції;
4) раціональним використанням факторів виробництва (матеріальних, трудових, фінансових, природних ресурсів);
5) удосконаленням системи управління і планування;
6) поліпшенням організації праці та виробництва;
7) зміною галузевої структури економіки;
8) раціональнішим розміщенням підприємств і виробництв на території країни;
9) розвитком зовнішньоекономічних зв'язків.
На особливу увагу заслуговують методи державного регулювання, податкова та амортизаційна політика, що спрямована на стимулювання інтенсифікації виробництва в Україні. Прискорена амортизація дає результати, які можна порівняти з безвідсотковою позичкою на технічний розвиток підприємств. У першій половині терміну служби вартість нововведених засобів праці перевищує собівартість продукції. За рахунок підвищення амортизаційних відрахувань відповідно знижуються прибуток і податок на прибуток, у розпорядженні підприємства залишається більше коштів для фінансування технічного розвитку.
Важливу роль у підвищенні інтенсифікації виробництва відіграють лізингові операції. Проте вдаватися до таких форм співробітництва треба зважено і в розумних межах, щораз обґрунтовуючи необхідність їх застосування.
Окремі підприємства, укладаючи лізингові угоди із зарубіжними партнерами, часто враховують лише короткостроковий ефект, не передбачаючи віддаленіших наслідків. Такий підхід призводить до того, що в Україну з інших країн завозиться морально застаріле обладнання, яке потім не знаходить збуту.