Інколи вдаються до практики дефіцитного фінансування, коли брак фінансових ресурсів компенсується з коштів позичкового фонду. Як наслідок, обсяг коштів у процесі відтворення, що формує платоспроможний попит підприємств і населення, перевищує розмір реально створених ресурсів.
Нинішня інфляція спричинилася через помилкові рішення у сфері управління економікою як тривалої дії, так і терміново прийняті. Серед основних чинників інфляції варто назвати такі:
1) накопичений за попередню історію величезний інфляційний потенціал в економіці (частка проміжного продукту в 1,5 раза перевищує частку кінцевого, логічне виробниче завершення в Україні мають лише 34 % усіх виробничо-технологічних циклів);
2) некерованість спаду виробництва, коли прискорено згортаються саме ті галузі, на яких тримається ринок споживчих товарів, а темпи і масштаби конверсії надто повільні та незбалансовані;
3) блокування запровадження таких визначальних складових економічної реформи, як демократизація виробництва й приватизація частини державної власності, а також зрив прийнятих останніми роками відповідних державних програм;
4) прорахунки в ціновій політиці, непідготовлена лібералізація цін, що в умовах вкрай монополізованої економіки спричинює лише скорочення виробництва; непослідовна бюджетна та фіскальна податкова політика, що не заохочує підприємництво;
5) невизначеність вирішальних інвестиційних пріоритетів; помилки, припущені в політиці валютного регулювання; неналагоджений з боку держави контроль за адресністю та використанням наданих кредитів.
Інновація — це виробничий фактор, що впливає на формування продуктивності суспільного виробництва й обсягу валового національного продукту у тривалій перспективі.
Усі країни прагнуть до розробки і реалізації державної інноваційної політики. Вплив держави має бути спрямований на максимальну підтримку власного інноваційного потенціалу, провідних наукових і конструкторських центрів, а також на забезпечення реалізації науково-технічної політики, що відповідає світовому рівню.
Як свідчить досвід розвинених країн, основними напрямками впливу урядових органів на процеси в інноваційній сфері є планування, фінансово-кредитне регулювання, стимулювання, правовий порядок і організація виробничої діяльності.
Формування фінансових і законодавчих стимулів для підтримки інноваційних технологій і підприємництва у сфері науки й науково-технічної діяльності є найважливішим напрямком державного регулювання в інноваційній сфері. До стимулів державного регулювання в науковій та науково-технічній діяльності належать:
1) кредити, податкові та амортизаційні пільги;
2) коригування антимонопольного законодавства;
3) зовнішньоекономічні преференції;
4) інформаційно-консультативна підтримка;
5) інші фінансові пільги.
До системи стимулів інноваційного процесу входять комплексно-правові законодавчі норми, а саме: промислове охоронне право приватної та інтелектуальної власності; законодавче закріплення інтелектуальної власності та правове регулювання її використання.
Ефективною формою державного втручання в інноваційну та наукову діяльність є створення за участю держави вузівсько-промислових дослідницьких центрів. Завдання полягає у стимулюванні об'єднання фінансових ресурсів і матеріально-технічної бази промисловості з кваліфікованими кадрами вузів. Засобами такого стимулювання можуть бути фінансування початкових витрат вузівсько-промислових центрів з коштів державного бюджету; видача підприємствам-учасникам безкоштовних ліцензій на використання розроблених винаходів і відкриттів.
Згідно із Законом України "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності" (діє з 24 березня 1992 р.) основними засобами державного впливу в цій сфері мають бути:
1) національні державні та міждержавні науково-технічні програми;
2) державне замовлення в науково-технічній сфері;
3) державна науково-технічна експертиза;
4) бюджетне фінансування науково-технічної діяльності;
5) патентно-ліцензійна діяльність;
6) метрологія, стандартизація та сертифікація продукції в науково-технічній сфері;
7) формування науково-технічних кадрів;
8) створення системи науково-технічної інформації.
Перехід до ринкових відносин в Україні об'єктивно потребує активізації зусиль держави щодо регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Зовнішньоекономічна політика — це діяльність, спрямована на розвиток і регулювання економічних відносин з іншими країнами, що передбачає визначення стратегічних цілей держави у зовнішньоекономічних відносинах загалом, а також з окремими країнами та групами країн; вироблення методів і заходів, що забезпечують досягнення поставлених цілей і збереження досягнутих результатів.
Основне завдання зовнішньоекономічної політики — створити сприятливі економічні умови для розширеного відтворення всередині країни. Це завдання є спільним для більшості держав світу.
Державна зовнішня політика — це певна відповідь на посилення впливу світового господарства на національний економічний розвиток.
Для регулювання зовнішньоекономічних відносин держава може використовувати певну систему інструментів, що поділяються на економічні та адміністративні.
Економічні інструменти за способом дії поділяються на інструменти прямої та опосередкованої (непрямої) дії. До інструментів прямої дії належать:
1) державні видатки (на створення нового виду послуг або фізичного об'єкта);
2) безпосередній контроль за економічними процесами (регулювання обсягу імпорту та експорту);
3) законодавчі постанови.
Характерна риса більшості інструментів непрямої дії полягає в тому, що вони впливають на вартісні пропорції господарства. Так, за допомогою податків можна знизити рівень експорту або імпорту певних товарів і послуг.
До економічних інструментів належать:
1) у галузі імпорту — митні тарифи, численні податки і збори з товарів, що ввозяться, та імпортні депозити;
2) у галузі експорту — пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків та надання фінансової допомоги.
Адміністративні інструменти регулювання впливають безпосередньо на зовнішньоекономічні відносини:
1) ембарго (повна заборона зовнішньоекономічних операцій);
2) ліцензування;
3) квотування (кількісне лімітування ввезення або вивезення);
4) специфічні вимоги до товару, упаковки та маркування;
5) зобов'язання щодо самообмеження поставок експортерам.
Механізм дії заходів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності було відтворено в Декретах Кабінету Міністрів України "Про єдиний митний тариф", "Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)", "Про встановлення спеціального режиму експорту окремих видів товарів", "Про державне регулювання виробництва, торгівлі, експорту спирту, напоїв з його використанням і торгівлю тютюновими виробами", "Про лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності".
Державне регулювання зовнішньої торгівлі передбачає насамперед забезпечення потреб внутрішнього ринку. Решта товарів і сировини може бути продана на розсуд виробників, у тому числі іншим країнам. У цих межах підприємствам надається свобода зовнішньоекономічної діяльності, яка можлива за прямими зв'язками і через посередників.
Державою надається підтримка в розвитку прикордонної торгівлі, в організації бартерних угод (в разі потреби). Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності спирається переважно на економічні методи за допомогою мита, податків, кредитів, дотацій і пільг.
Основні пропорції між промисловістю та сільським господарством мають складатися під впливом означених часткових нормативно-структурних параметрів.
Зважаючи на необхідність забезпечення прогресивних структурних зрушень, держава має впливати на формування необхідних міжгалузевих і галузевих пропорцій. Економічна політика держави на галузевому рівні має передбачати такі напрямки:
1) посилення соціальної орієнтації виробництва в кожній галузі; формування ефективної структури виробництва в окремих комплексах і галузях шляхом обмеження розвитку сировинних та напівфабрикатних виробництв, збільшення частки виробництв, що мають закінчений технологічний цикл і поліпшують використання власного природоресурсного потенціалу; науково-технічне оновлення виробництв, упровадження ефективніших і екологічно безпечніших технологій, підвищення якості й технологічного рівня продукції та матеріалів, що виробляються, освоєння їх нових прогресивних видів, які були б конкурентоспроможними на зовнішньому ринку й замінювали імпортні матеріали;
2) розвиток виробництв задля задоволення потреб власної міжгалузевої кооперації, підвищення збалансованості економіки та зменшення зовнішньоекономічної залежності України.
У виробничій сфері, з метою стимулювання і контролю лізингових операцій у перші два роки підприємства, що уклали лізингові угоди, доцільно звільнити від податків, а в наступні 3-5 років визначити податок на прибуток у розмірі 60-80 % існуючої ставки.
Сільськогосподарське виробництво України все ще залишається несталим саме через негнучкі технологічні та організаційно-економічні умови виробництва. Досягнутий рівень фондоозброєності праці в сільському господарстві України не відповідає технологічним потребам виробництва. Це є серйозною перешкодою для ефективного використання наявного сприятливого біокліматичного потенціалу.