Антиінфляційне регулювання України та його ефективність (стр. 5 из 7)

Рисунок 2 - Динаміка індексів споживчих цін

Стабілізація ситуації на валютному ринку у ІV кварталі 2009 року виступала головним фактором покращення інфляційних очікувань економічних агентів з максимального їх значення 20.6% (І кв. 2009 року) до 15.1%. Проте, їх рівень все ще вище за фактичну інфляцію, що свідчить про значимий вплив інших факторів (зокрема, нестабільність політичної ситуації,відсутність прийнятого бюджету на 2010 рік тощо).

Розрив ВВП був негативним протягом 2009 року. Незважаючи на його поступове скорочення протягом року (з -12.6% до -4.6%), він виступав ключовим фактором стримування інфляції попиту. Саме завдяки значному розриву ВВП у І кварталі 2009 року (-12.6%) місячна базова інфляція в умовах девальвації гривні в ІV кварталі 2008 року – І кварталі 2009 року на рівні64% залишалася на низькому рівні (1.8% – 2.8%).

Зважаючи на різке погіршення ситуації в реальному секторі, НБУ був вимушений пом’якшити реальні монетарні умови в ІV кварталі 2009 року з метою стимулювання економіки. Це допомогло суттєво скоротити, з лагом близько одного кварталу, негативний розрив ВВП, який все ще стримуючим чином продовжував впливати на інфляцію.

Фіскальна політика на початку 2009-го року мала стимулюючий характер, через наявність позитивного розриву між видатками зведеного бюджету у реальному вимірі та ВВП. Проте, поступове зменшення цієї різниці протягом року за рахунок пожвавлення економічної активності послабило негативний вплив фіскальної політики на інфляцію.

Ціни на товари та послуги, які регулюються адміністративно, зросли в 2009 році на 16.2%, в той час як ціни, наприклад, на паливо – на 46%. Постійне перенесення строків підняття адміністративних цін (всупереч Меморандуму про співпрацю з МВФ), в умовах, коли зменшувались реальні доходи населення,призвело до того, що тарифи на ЖКП є суттєво нижчими від їх економічно обґрунтованого рівня, що вказує на необхідність їх підвищення в майбутні періоди. Внесок адміністративних цін у зростання ІСЦ протягом 2009 року становив лише 2.2 в.п.

Інфляційний розвиток у грудні.

Стримуючий характер монетарної та фіскальної політики на інфляцію продовжився і в грудні (внесок базової інфляції в ІСЦ становив 0.4 в.п.).

Основний внесок у зростання споживчої інфляції здійснило сезонне зростання цін на сирі продовольчі товари (0.5 в.п.). Прискорення темпів росту цін на молочні продукти було результатом як характерних для цього періоду факторів (сезонне коливання цін, скорочення поголів’я великої рогатої худоби), так і відміни спеціального режиму повернення ПДВ при продажу молока на переробку з 24 листопада 2009 року, що робило його дешевше на 20%.

Незвичним для грудня було зниження цін на фрукти (-2.9%) у той час як за період з 2001 по 2008 рік вони дорожчали в середньому на 6%. Також нехарактерно менше, ніж зазвичай у грудні, відбулось подорожчання групи «овочів, вирощених з їхнього насіння» (6.2% проти 19.6% - середнє значення для грудня).

В 2009 році ціни на нафту на світових товарних ринках виросли на 40.3%, що стало головним фактором подорожчання палива в Україні на 46% (внесок у річне зростання ІСЦ – 0.6 в.п.). Проте, незначна корекція світових цін на нафту у грудні дала змогу знизити ціни на паливо на 6.8% (внесок у місячний приріст ІСЦ – «-»0.1 в.п.). Значне зростання u1094 цін на паливо протягом року матиме негативний вплив на інфляцію інших компонент в майбутніх періодах.

Протягом грудня ІЦВ зріс на 1.0%. При цьому найбільший внесок мало виробництво та розподілення електроенергії, газу та води (зростання за місяць –3.2%, внесок в ІЦВ – 0.5 в.п.) і харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів (внесок – 0.4 в.п., зміна за місяць – 3.1%). На фоні зниження цін на нафту у грудні ціни у виробництві коксу та продуктів нафтоперероблення знизились на 4.7% ( внесок в ІЦВ – 0.4 в.п.).

Рисунок 3 - Індекс цін виробників

3. Світовий досвід боротьби з інфляцією

Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції змушують уряди різних країн проводити певну економічну політику. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика налічує багатий асортимент самих різних грошово-кредитних, бюджетних заходів, податкових заходів, програми стабілізації і дій з регулювання і розподілу доходів.

Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальні підходи. В рамках першого (пропонованого прихильниками сучасного кейнсіанство) передбачається активна бюджетна політика - маневрування державними витратами і податками в цілях дії на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. В результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Проте, одночасно може статися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставленим цілям, розвинутися безробіття.

Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширюється попит на споживчі товари і послуги. Проте стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-і і 70-і роки, може посилювати інфляцію. До того ж великі бюджетні дефіцити обмежують урядові можливості маневрувати податками і витратами.

Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, побічно і що гнучко впливає на економічну ситуацію.

Цей вид регулювання проводиться непідконтрольним уряду Центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в обігу і ставки позикового відсотка. Прихильники цього підходу вважають, що держава повинна проводити антиінфляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зросту і штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією.

Намагаючись приборкати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін і доходів, головне завдання якої по суті зводиться до обмеження заробітної плати - третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.

Великий досвід проведення антиінфляційних заходів в західних країнах показує доцільність поєднання довготривалої і короткострокової політики.

Довготривала політика включає, по-перше, завдання погасити інфляційні очікування населення, які нагнітають поточний попит.

По-друге, заходи по скороченню бюджетного дефіциту за рахунок підвищення податків і зниження витрат держави.

По-третє, заходи в області грошового звертання, зокрема встановлення жорстких лімітів на щорічний приріст грошової маси, що дозволяє контролювати рівень інфляції.

По-четверте, ослаблення впливу зовнішніх чинників. Завдання полягає в зменшенні інфляційної дії на економіку переливів іноземного капіталу у вигляді короткострокових кредитів і позик уряду за кордоном для фінансування бюджетного дефіциту.

Короткострокова спрямована на тимчасове зниження темпів інфляції. Вдалий результат можливий у разі розширення сукупної пропозиції без збільшення сукупного попиту. У цих цілях держава надає пільги підприємствам, що випускають додатково до основного виробництва побічні товари і послуги. Воно може приватизувати частину своєї власності і таким чином збільшити надходження до державного бюджету і полегшити вирішення проблеми його дефіциту, а також знизити його інфляційний попит за рахунок продажу великої кількості акцій нових приватних підприємств.

З точки зору інтересів суспільства, боротьба з інфляцією може привести до значних втрат в народному господарстві. По деяких підрахунках, для зниження інфляції на 1% безробіття має бути протягом року на 2% вище за свій природний рівень, при цьому реальний Валовий Національний Продукт (ВНП) зменшується на 4% в порівнянні з потенційним. Для США, наприклад, таке зменшення ВНП в 1985 році оцінювалося в 160 млрд. доларів.

Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції вимушуютьуряди різних країн проводити певну економічну політику.Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошовоїмаси. Антиінфляційна політика налічує багатий асортимент самихрізних грошово-кредитних, бюджетних мерів, податкових заходів, програмстабілізації і дій з регулювання і розподілу доходів.

Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній тризагальних підходу. В рамках першого (пропонованого прихильниками сучасного кейнсіанство) передбачається активна бюджетна політика -маневрування державними витратами і податками в цілях дії наплатоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищуєподатки. В результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Протеодночасно може відбутися спад інвестицій і виробництва, що можепривести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставленимцілям, розвинутися безробіття.

Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовахспаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державнихкапіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значногобюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чиномрозширюється попит на споживчі товари і послуги. Проте стимулюванняпопиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-х і 70-хроки, може підсилювати інфляцію. До того ж великі бюджетні дефіцитиобмежують урядові можливості маневрувати податками івитратами [1, с. 645].