Загальнокозаче володіння землею не виключало індивідуального землекористування членів війська, які належали до січового і паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на землі війська дозволялося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежувалося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим і скільки її брався обробити. З економічної точки зору козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Врешті-решт рідкісність населення на безлічі угідь довго не була проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорозькі хуторські господарства – зимівники. Право займанщини мало на Запорожжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення Коша та гетьманські універсали за Б. Хмельницького.
Бездомні, безсімейні козаки, «товариство» не могли мати ніякої власності, крім плати за службу, грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею, а у паланці – також худоби й зимівника, що оброблявся найманими робітниками. Право власності на здобич на війні обмежувалося звичаєм. Перед походом кожен запорожець давав присягу, що не затаїть воєнної здобичі й віддасть її всю для поділу на користь війську та курінному товариству. З особистої частки жертвували січовій церкві.
Запорожжя ще не знало приватної власності. Проте вкладаючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на безумовний. У Вольностях Війська Запорозького відбувся безповоротній процес перетворення загально козачої власності, що перебувала у спільному нероздільному користуванні всього війська, на приватну власність.
Можливості й переваги індивідуального володіння уже були відомі низовим козакам. Про повагу до власності як суттєву рису економічної свідомості запорожців свідчать суворі покарання за злочини проти власності. Злодійство поміж козаками, посягання на січове майно, розбійництво й пограбування своїх каралося на горло, прирівнюючись до порушення військових законів.
У вольностях з фактичного володіння визрівало право власності. Там для запорожців переставало діяти публічне військове право. З безособово-публічного воно ставало індивідуально-приватним, вояк робився купцем, курінний товариш – самостійним підприємцем. При виході козаків на зимівники до того неподільне курінне майно підлягало поділу на паї, розмір яких відповідав дійсному внеску кожного до курінного скарбу. За таких умов зникла ідеальна соціальна єдність товариства, з’являлася реальна майнова нерівність.
Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (тепер Дніпропетровськ) виріс на місці запорозького поселення Половиці, Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого острова Хортиця. Подібне історичне походження мають Нікополь, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших міст. Запорозьке хліборобство заклало основу степової української житниці, пізніше відомої на всю Європу.
Промисли та ремесла
Заняття промислами на Запорожжі вважалося привілеєм козаків. Серед промислів важливу роль в економіці краю відігравало рибальство. Рибні промисли були на Дніпрі, Бугу, Кальміусі та їхніх притоках, у дніпровських лиманах та на азовському морі, де широко використовували найману працю. Найняти «тафа» (артіль) рибалок отримувала половину виловленої риби, яку ділила між собою. Така форма оплати праці, поширена за тих часів, була вигідна господареві, бо стимулювала рибалок до збільшення вилову. Крім того, на рибний промисел наймали робітників за почасову оплату праці, яка становила приблизно 6 – 7 крб. на рік.
Крім ремісників-одинаків, на Запорожжі були майстерні, в яких працювало по 10 і більше чоловік. Жвавим ремісничим центром було передмістя Січі, де діяли майстерні, які виготовляли та ремонтували зброю. До підприємств ремісничого типу належали також водяні млин, їх кількість на Запорожжі у 1774р. становила 41.
Внутрішня та зовнішня торгівля
Торгівля та фінанси Запорожжя визначалися особливостями його господарства, способу життя і суспільного ладу.
Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й предметами побутового вжитку. Попит на ці товари забезпечували місце виробництва і кустарні ремесла. Для Запорожжя велике значення мала зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому житті: хліб, горілку, тютюн, порох, інші бойові припаси, а також тканини і готовий одяг, смушки, дорогу зброю і кінську збрую. Вивозили сіль, рибу, худобу, хутра. На територію Запорожжя не допускався «царев кабак», тобто російська державно-монопольна торгівля горілкою. Тут зберігалося стародавнє, що сягало ще часів Київської Русі, право на вільний продаж спиртних напоїв. Ними на Січі й у Вольностях міг торгувати кожний, хто заплатив збір у військову скарбницю.
Кіш проводив політику відкритої економіки. У середині XVIII ст. обсяг зовнішньої торгівлі Запорожжя складав близько 1 млн. крб. з пасивним торговим балансом або перевищенням імпорту над експортом. Головним торговим партнером та імпортером з території запорозьких Вольностей була Росія. Широку торгівлю Запорожжя вело також з Кримом і Польщею. Тримаючи в руках транзитні шляхи і переправи на Дніпрі та на прикордонних польових річках, особливо через Буг, Тясмин і Синюху, січові власті в своїх фіскальних інтересах контролювали експортно-імпортні опе6рації іноземних купців.
Скарб як державна скарбниця
Скарб на Січі був сховищем не тільки грошей, а й різних цінностей, які надходили в розпорядження кошового отамана і кола (ради). Скарб був також архівом та складом військових клейнодів і оздоб, виконував роль арсеналу, де зберігалася вогнепальна зброя та бойові припаси. Крім того, січовий скарб функціонував як державна скарбниця.
Посада й коло службових обов’язків скарбника січового скарбу (шафара) походить з магдебурзького права. Під такою назвою з 1536 р. у Вільні (Вільнюс) виборні урядовці контролювали майно, доходи й витрати міста. І на Січі шафар і його апарат приймали доходи, видавали гроші і речі, вели облік касових сум і матеріальних цінностей, звітували кошовому та козацькій раді. Всього у владній частині Січі налічувалося більше двадцяти різних посад з загальною чисельністю адміністративного персоналу 130 осіб. Крім курінних отаманів і полковників, діяльність яких охоплювала всі сторони життя Запорожжя, статус безпосередньої скарбової старшини мали два шафари, два підшафарії та кантаржей (хранитель мір і ваги) з невеликим штатом канцеляристів. Така (другорядна) роль скарбової старшини пояснюється устроєм Запорозької Січі, сила якої не вимірювалась обсягом її бюджету, а ґрунтувалася на фактично безплатній особистій службі та праці запорожців, що не потребувало значного перерозподілу ресурсів.
Фінансові ресурси Запорозької Січі
Ресурси Січі формувалися з комбінації податків, натуральних і особистих повинностей, оренди, регалій. Регалії як спосіб одержання доходів характеризувалися монопольним правом Коша розподіляти між куренями рибні та звірині лови, ліси й сіножаті при виключенні конкуренції з боку сторонніх, тобто Кіш за прикладом європейських монархів зосереджував у своїх руках найдохідніші статті господарювання. По суті запорозькі регалії були приватноправовим інститутом.
Податки на Запорожжі стягували через ціни на товари (непрямі або прямі податки), а також із доходів із підприємств. Козаки не сплачували податки на споживчі товари на відміну від не козаків. Кіш тимчасово або постійно звільняв від податків заслужених або збіднілих козаків.
Безперервні війни і походи вкрай розорили б Запорожжя, якби тут частково не покривали втрати. Довгий час фіскальна система Запорожжя об’єктивно могла опиратися лише на зовнішні джерела – військову здобич, царське «жалованье». Королі, потім царі і гетьмани, періодично посилали на Січ, провіант, різне спорядження. Наприклад, у 1696р. Петро I, котрий згодом так зненавидів запорожців, нагородив кожного по карбованцю (горілка тоді коштувала 2 копійки за кварту – майже один літр) і по відрізу сукна за спільну перемогу над турками під Азовом. Доходи скарбу доповнювало торгові податки з товарів у момент їх вивезення на ринок, мито за перевезення й транзитну торгівлю, тобто посереднє оподаткування, а також податки з промислів і оренди. Фінансовий стан Січі залежав від надходження високоліквідних активів: золота і срібла, а також дорогого посуду і зброї, цінних тканин, килимів, коней і худоби.
З часом значення джерел доходів змінювалося. Військова здобич, що мала надзвичайно важливе значення в XVI– XVII ст., яку в часи кошового отамана І. Сірка брали в Криму і Туреччині незліченно, втрачає свою колишню роль. І причини тут швидше культурно-економічні, ніж воєнно-політичні. Тривалий приплив дорогоцінних металів і коштовностей так і не збагатив Січ, бо імпорт на Запорожжі завжди переважав експорт. Перехід від епізодичного насильницького здобичництва до мирного господарювання був економічно вигідним.
Відомо, що при ліквідації Запорозької Січі в 1775 р. від неї залишилася «військова сума» в 120 тис. крб.. У термінах сучасного бюджетного рахівництва ця сума є залишком січового кошторису на друге півріччя 1775 р. та вільна косова готівка, яка повинна залишатися на початок 1776 р. Отже, у річному вирахуванні обсяг бюджету Запорізької Січі в останній рік її існування можна прийняти в 200 тис. крб. У валюті початку 90-х років XX ст.. січовий бюджет оцінюється в 10 – 12 млн. американських доларів.