В Україні до таких причин приєднується ще дуже суттєва – глибока економічна криза. Саме враховуючи кризовий стан української економіки, радник представництва Світового Банку в Україні, Джон Хансен висловив думку, що створення ВЕЗ в Україні може призвести до небажаних негативних наслідків, так як поглибить дефіцит бюджету. На його думку, вільні економічні зони не здатні відіграти вагому роль в такій гострій економічній ситуації, яка існує в Україні сьогодні.
Вже відмічалось, що процес створення ВЕЗ в Україні до 1999 року практично не відбувався. Навіть єдина СЕЕЗ “Сиваш”, яка успішно функціонувала останні чотири роки і суб’єкти підприємницькій діяльності якої почали давати прибуток, а у містах Червоноперекопську та Армянську суттєво знижено рівень безробіття і, відповідно, промисловість подолала кризовий стан, - ця зона була практично позбавлена податкових пільг. Той пільговий режим, що встановлений чинним Законом України “Про деякі питання валютного регулювання і оподаткування суб’єктів СЕЕЗ “Сиваш” є абсолютно непривабливим для зовнішніх інвесторів так як не передбачає звільнення інвестицій від оподаткування на період будівництва і окупності підприємства та пільгове оподаткування у подальшому (зокрема, 50% ПДВ). Як і у цілому по Україні, це відвернуло від неї іноземних інвесторів, залучення яких на територію ПЕЕЗ “Сиваш” вже досить успішно відбувалось. Як наслідок, замість прогнозованих у ТЕО 170 нових підприємств-суб’єктів зони “Сиваш”, створено лише 6 і тільки один суб’єкт реалізує інвестиційний проект. Всього у зоні “Сиваш” затверджено до реалізації Кабінетом Міністрів України 24 інвестиційні проекти, під які залучено 5 млн.дол. іноземних та 3,4 млн. грн. внутрішніх інвестицій. Навіть при тих мінімальних пільгах, які є в СЕЕЗ “Сиваш” тут у минулому році вдалось досягти дуже суттєвого зростання промислового виробництва – на 44%. В містах Армянськ та Красноперекопськ внаслідок сталих надходжень до бюджету пенсіонери вчасно отримують пенсію, практично немає заборгованості по зарплатах.
Прийняті закони про вільні економічні зони у Донецькій області, на думку, наприклад, Німецької консультативної групи ( а Німеччина є третім за обсягами інвестором української економіки), є непривабливими для інвесторів. Передбачений ними механізм занадто обтяжений регулятивними мірами: для розвитку ВЕЗ необхідно скорочення органів контролю, надання більшої свободи інвесторам. Є неприйнятною неоднаковість підходу до підприємств різного розміру, галузей промисловості чи корпоративних фірм. Німецькі експерти вважають, що запропонований механізм призведе до створення численних нових органів влади, але обмежених стимулів до інвестування. Безумовно, зниження податкового тиску і усунення перешкод на шляху зовнішньої торгівлі є привабливим. Проте, для того, щоб ці заходи стали ефективними, істотно важливо, щоб їх супроводжували кроки з дерегуляції. Інакше є загроза того, що розвитку компаній, інвестицій і технологій – головної мети ВЕЗ – досягти не вдасться, а отже результат не буде достатнім, щоб виправдати затрати на установи та державні органи, спеціально створені для ВЕЗ.А організація СЕЗ потребує суттєвих коштів. Так, наприклад, лише аби підготувати першу частину південно-західної околиці Донецька необхідно близько 30 млн. грн. В цілому ж йдеться про створення по суті нового індустріального району коштів на що поки немає.
У світовій практиці не тільки муніципальна влада, але й адміністрація ВЕЗ не втручається у підприємницьку діяльність, що регламентується виключно відповідним законодавством. У нас усе інакше. Органи влади намагаються через податкову політику збільшити відрахування до державного або місцевого бюджету, тоді як необхідно виходити не з інтересів казни, а з забезпечення економічного стимулювання виробника.
Разом з тим перебільшені уяви про роль податкових пільг у створенні ВЕЗ, так як вони не завжди забезпечують економічне зростання. Для великих інвесторів пільги іноді мають другорядне значення на відміну від малого та середнього бізнесу, які завжди відчувають нестачу вільного капіталу. Податкові пільги та природні ресурси не завжди можуть замінити відсутність сучасної інфраструктури, яку зобов’язана створити країна, що приймає на свою територію ВЕЗ. З другого боку, завищені пільги для іноземних інвесторів можуть призвести до невиправданих збитків національної економіки, тому ставки оподаткування мають бути детально обгрунтованими.
Доцільно також підкреслити, що передбачений законом мінімальний розмір інвестицій, який надає право на пільги у оподаткуванні прибутку у 1 млн. доларів не стимулює розвиток малого бізнесу. А саме він здатний у короткий строк суттєво покращати ситуацію на ринку праці в Донецькій області, сприяти зниженню соціальної напруги, яка існує в шахтарських містечках внаслідок закриття шахт.
Крім того, створення ВЕЗ потребує наявності певних як внутрішніх, так і зовнішніх факторів. Зокрема, одним з визначальних чинників є широкі масштаби роздержавлення та розвитку підприємництва.
В Україні у державній власності лишилось близько 20% підприємств. В загальній кількості приватизованих об’єктів переважають підприємства групи А (об’єкти малої приватизації). Серед об’єктів державної власності їх приватизовано понад 81%, а комунальної - понад 93%. Серед приватизованих середніх та великих підприємств загальнодержавні складали 51%, а комунальні - лише 6%. Лідерами у роздержавленні є Донецька, Львівська, Дніпропетровська, Одеська та Харківська області. У 1996 р. до них приєднались Луганська, Вінницька області та АРК. Аутсайдерами лишаються Чернігівська, Херсонська, Рівненська, Волинська та Закарпатська області.
Проте серед понад 6 тис. об’єктів, що не підлягають приватизації, більше половини розташовані у шести великих промислових областях - Луганській, Дніпропетровській, Донецькій, Львівській, Одеській, Харківській та м. Києві. З них 78% - підприємства та установи вугільної промисловості, транспорту, сільського та лісового господарства, галузей освіти і культури. Це також буде перешкоджати нормальному розвиткові ВЕЗ.
2.3. Спеціальні (вільні) економічні зони в Україні: сучасне становище.
Сьогодні в Україні, згідно з ухваленими законами, функціонують 11 спеціальних економічних зон (СЕЗ) у дев'яти регіонах, в яких діє спеціальний режим інвестиційної діяльності: в Автономній Республіці Крим (7 районів); у Донецькій області (22 міста і 5 районів); Волинській (3 міста і 9 районів); Закарпатській; Луганській (6 міст і 3 райони); Чернігівській області (7 районів), у містах Шостка і Харків. Найвідоміші серед них - "Донецьк" у Донецькій області, "Славутич" у Київській, "Курортополіс Трускавець", "Яворів" у Львівській, "Миколаїв" у Миколаївській області. Діють спеціальні економічні зони зовнішньоторговельної спрямованості - "Азов", "Закарпаття", "Інтерпорт Ковель", "Рені", "Порто-Франко" Одеського морського торговельного порту, "Порт Крим", а також Південнокримська експериментальна зона "Сиваш".
За даними, оприлюдненими Міністром економіки України Василем Роговим, нині з 260 інвестиційних проектів на територіях пріоритетного розвитку затверджено 166, а у СЕЗ - 94[1].
Отже, статистика справляє враження від кількості СЕЗ (ВЕЗ (ТПЗ), але актуальним залишається питання їх економічної ефективності та доцільності. Поки що українські СЕЗ, скоріше за все, не є проявом одного з законів діалектики німецького класика Гегеля про перехід "кількісних змін у якісні", що не завадило темі спеціальних (вільних) економічних зон стати однією з улюблених в українських аналітичних та політичних "надрах". У СЕЗ є як свої палкі прибічники, так і палкі супротивники. І справа тут не стільки у теоретичних розмірковуваннях, скільки у дійсних інтересах місцевих (регіональних) бізнес-еліт.
Дискусії щодо цих утворень точаться в Україні майже вісім років. З одного боку, у світі існує позитивний досвід, якій демонструє, що у країнах з перехідною економікою СЕЗ сприяють швидкому та вільному становленню ринкових механізмів і, за словами прихильника СЕЗ народного депутата України Валерія Коновалюка, є "моделлю для цілої країни"[2]. Загалом у світі частина продукції, виробленої на території СЕЗ, перевищує 5% від загального об'єму світової торгівлі. Однак, на думку опонентів українських СЕЗ відповідна "модель" спрацьовує зовсім не так, як хотілося б, зокрема на макроекономічному рівні.
Це, перш за все, пов'язано з питаннями ефективності СЕЗ, з їх спроможністю залучення іноземних інвестицій та, поруч з тим, створення умов для повноцінного розвитку секторів вітчизняної економіки у просторі вільних економічних зон, у поєднанні
з особливостями оподаткування у цих утвореннях. Торкаючись відповідних проблем, народний депутат України Віктор Пинзеник вказував: "Ми створили по багатьох куточках України певні "острівці" з особливим режимом оподаткування, і цим самим дискримінували виробників в інших зонах. Не може держава мати кілька різних режимів оподаткування..."[3]. І це є доволі складною проблемою, бо логічним виявляється й те, що створення пільгових умов для окремих підприємств, галузей фактично збільшує податкове навантаження на решту виробництв, а це призводить до існування нерівних умов в оподаткуванні.
Мають місце й інші контраргументи противників СЕЗ, доречні з точки зору стратегії економічного розвитку України та реформування. Одне з основних питань щодо ВЕЗ криється у проблемах створення урядом сприятливих умов для надходження інвестицій, як внутрішніх, так і зовнішніх, по всій території України загалом, а не просто на окремих економічних "острівцях". Так, за словами Віктора Пинзеника, "вільною зоною має стати вся Україна"[4]. У цьому визначенні міститься й особлива специфіка ставлення до СЕЗ з боку представників МВФ. Коментуючи цю позицію, народний депутат України, голова Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради з питань приватизації Олександр Рябченко вказує, що "з точки зору міжнародних експертів українські ВЕЗ протиприродні і їх треба закрити. На Заході хочуть, щоб вся Україна працювала у режимі, близькому до режиму вільної економічної зони. Тобто мова йде про інвестиційну спрямованість всієї економічної політики України"[5]. Однак, якщо дивитися на цю ситуацію об'єктивно, сьогодні в економічному просторі України це виявляється доволі складною справою. Нагадаємо, що на початок 2000 року кількість іноземних інвестицій у розрахунку на одного пересічного українця дорівнювала 66 доларам США.