Сучасна нормативно-правова база з питань ведення колективних переговорів і укладання колективних договорів і угод складається в Україні з двох частин:
а) Конвенції та Рекомендації Міжнародної Організації Праці;
б) нормативно-правові акти України.
Практика укладання колективних угод, як було зазначено у попередньому розділі, бере свої витоки з кінця ХІХ - початку ХХ ст. Тому Міжнародна організація праці уже в перший рік своєї діяльності у 1919 р. прийняла кілька документів, які стосуються колективно-договірного регулювання трудових відносин. Зокрема, Конвенцією № 1 “Про тривалість робочого часу (промисловість)” було встановлено, що колективні угоди в цій частині можуть мати силу регламентуючого закону, якщо уряд, якому про них повідомляється, приймає відповідне рішення.
У 1946 р. на 29-й сесії Міжнародної конференції праці зазначалося, що потрібно приступити до поглибленого вивчення тенденцій поширення колективних угод і надання їм за певних умов законодавчої сили, обов`язкової для всіх.
У 1949 р. МОП ухвалює Конвенцію № 98 “Про застосування принципів права на організацію і на ведення колективних переговорів”, у ст. 4 якої чітко зазначається, що «там, де це необхідно, приймаються заходи, які відповідають умовам країни щодо заохочення і сприяння повному розвитку і використання процедури ведення переговорів на добровільній основі між підприємцями або організаціями підприємців, з однієї сторони, і організаціями трудящих, з іншої сторони, з метою регулювання умов праці шляхом укладання колективних угод».
У 1951 р. МОП прийняла Рекомендацію № 51 стосовно колективних угод, яка дає трактування поняттю “колективна угода”, загальні уявлення про її значення і можливості поширення, контрольні механізми тощо. Це було вкрай необхідно, бо Конвенція № 98, зазначивши право на ведення колективних переговорів , не містила жодних пояснень з цього приводу. Так, під “колективним договором розуміється усяка письмова угода відносно умов праці та найму, яка укладається, з одного боку, між роботодавцем, групою роботодавців або кількома організаціями роботодавців та, з другого боку, однією або кількома представницькими організаціями працівників, або за відсутності таких організацій, - представниками самих працівників, належним чином обраними і уповноваженими згідно з законодавством країни”. Дане визначення колективного договору було повністю використано при підготовці законодавчих актів України. Важливими є також положення Рекомендації щодо заборони роботодавцям включати в трудові договори умови, які суперечать колективному договору і погіршують становище працівників, а ті, які є більш прийнятними для працівників, не повинні вважатися такими, що суперечать колективному договору. Ці положення є особливо актуальними для захисту прав трудящих за сучасних умов, коли роботодавцями активно пропагується контрактна форма найму працівників та здійснюються спроби знизити індивідуальний рівень соціально-трудових гарантій порівняно з встановленими колективними договорами.
У 1981 р. прийнята Конвенція МОП № 154 «Про сприяння колективним переговорам» та одноіменна Рекомендація МОП № 163. Ними визначено, що положення Конвенції поширюються на всі галузі економічної діяльності. Щодо збройних сил, поліції, а також державної служби національним законодавством можуть бути встановлені особливі способи застосування положень даної Конвенції.
На відміну від Конвенції № 98 дається більш широке визначення мети колективних переговорів, предметом яких можуть бути:
а) визначення умов праці і зайнятості;
б) регулювання відносин між роботодавцями і працівниками;
в) регулювання відносин між роботодавцями та організаціями працівників.
Сприяння колективним переговорам полягає в тому, щоб в країнах, які ратифікували Конвенцію № 154: здійснювалися заходи, спрямовані на створення і розвиток на добровільній основі вільних, незалежних і представницьких організацій роботодавців і працівників; щоб для цілей колективних переговорів визнавалися представницькі організації роботодавців і працівників, а при наявності на підприємстві інших представників трудящих здійснювалися відповідні заходи для того, щоб їх присутність не могла ослабити позиції зацікавлених організацій працівників (профспілок) у веденні колективних переговорів; щоб колективні переговори були можливими для всіх роботодавців та всіх працівників, щоб вони могли проходити на любому рівні, зокрема на рівні підприємства, установи, організації, галузі, регіону та державному рівні; повинні здійснюватися також заходи, щоб сторони мали доступ до інформації, необхідної для компетентного ведення переговорів, а державні органи надавали необхідну інформацію про соціально-економічне становище країни, галузі, регіону.
Детальніша інформація про це міститься в Резюме Комітету з питань
свободи об`єднання «Принципи МОП в сфері колективних переговорів» [ 9 ].
Зазначимо найважливіші з них:
1) визнання профспілок в якості партнера при веденні колективних переговорів;
2) незалежність договірних сторін (недопустимість втручання влади з метою внесення змін у добровільно укладені договори);
3) недопустимість жодних законодавчих обмежень прав профспілок на вільне ведення переговорів з питань заробітної плати і зайнятості.
Слід зазначити, що право профспілок на ведення колективних переговорів належить до основних прав і свобод – так званої тріади профспілкових прав, а Конвенція МОП № 98, прийнята у 1949 р., ратифіковано вже 146 країнами світу, тобто є найбільш визнаною. Україна ратифікувала обидві основоположні Конвенції МОП - № 98 “Про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів” і № 154 “Про сприяння колективним переговорам”, відповідно у 1956 і 1994 рр. Причому за новітньої історії України така ратифікація відбулася як результат домовленостей соціальних партнерів у рамках
Генеральної угоди.
Законодавство України з питань колдоговірного регулювання соціально-трудових відносин включає в себе такі основні правові акти:
1) Кодекс законів про працю України;
2) Закон України “Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 р.
3) Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 р. (із змінами від 13 грудня 2001 р.);
4) Закон України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 р.;
5) Постанова Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1994 р. № 225, якою затверджено Положення про порядок повідомчої реєстрації галузевих і регіональних угод, колективних договорів.
Колективно-договірний механізм регулювання в окремих сферах праці
містять закони цільового спрямування, зокрема:
• з питань зайнятості - Закон України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р.;
• з питань трудових відносин - Кодекс законів про працю;
• з питань оплати праці - Закон України “Про оплату праці” від 24 березня 1995 р.;
• з питань охорони праці - Закон України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р.;
• з питань встановлення соціальних пільг і додаткових соціально-трудових гарантій - Кодексом законів про працю, іншими нормативно-правовими актами;
• з питань відпусток - Закон України “Про відпустки” від 15 листопада1996 р.
В той самий час не можна вважати, що законодавство з питань колективно-договірного регулювання трудових відносин є досконалим. Закон України “Про колективні договори і угоди” розроблявся в період, коли нові ринкові відносини в економіці та організаційно-правові форми власності і господарювання тільки зароджувалися і неможливо було передбачити наперед наслідки їх впливу на стан соціально-трудових відносин. За роки після прийняття Закону відбулися значні зміни в суспільно-політичному житті та відносинах власності.
Сьогодні діє нова Конституція України, права, свободи та обов`язки людини і громадянина за Конституцією приведені у відповідність з загальновизнаними міжнародними правовими актами. Чітко визначена роль і функції держави та органів влади. Більш структурованими стали організації роботодавців. Утворилися і діють нові профспілки, які згідно зі ст. 36 Конституції мають рівні права з традиційними. Ряд питань безпосередньо поставила практика укладання і виконання колективних договорів і угод, які не мають належного правового урегулювання. Крім того, при прийнятті Закону у 1993 р. не були повністю враховані зауваження Міжнародного бюро праці та норми відповідних Конвенцій МОП.
Це викликає необхідність внесення змін і доповнень до Закону “Про колективні договори і угоди”, соціальні партнери цю нагальну потребу зафіксували у Генеральній угоді ще в 1995 р. На основі пропозицій урядових установ, профспілкових об`єднань і організацій роботодавців вже в 1996 р. був напрацьований проект законодавчого акту “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про колективні договори і угоди”. Він обговорювався на круглих столах у профспілках, засіданні Національної Ради соціального партнерства, Кабінету Міністрів України. В результаті був підготовлений і узгоджений сторонами соціального партнерства законопроект, який у 1998 р. переданий до Верховної Ради України.
Однак згодом у ньому урядом в односторонньому порядку було вилучено або змінено окремі статті, що викликало справедливе заперечення профспілок. Враховуючи це, Комітет з питань соціальної політики та праці Верховної Ради України, який у грудні 1998 р. попередньо розглядав цей законопроект, прийняв рішення відправити його соціальним партнерам на доопрацювання.
Другий етап роботи над цим законопроектом тривав протягом 1999- 2001 рр. Після схвалення Національною Радою соціального партнерства він знову був поданий до Верховної Ради України, але за політичного протистояння напередодні виборів до парламенту у березні 2002 р. Його розгляд навіть під час першого читання не набрав необхідної кількості голосів. Зокрема, депутатська фракція Компартії України наполягала на тому, щоб одночасно було розглянуто підготовлений нею проект закону “Про трудові колективи”, проти чого виступали профспілка та їх представники в парламенті. У результаті питання про внесення змін до Закону України «Про колективні договори і угоди» знову було відкладено на невизначений термін, що змусило співголів Національної ради соціального партнерства від профспілок, роботодавців і уряду звернутися з відкритим листом до Голови Верховної Ради України щодо невідкладного врегулювання цього питання. Коротко зазначимо, які новації містить законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про колективні договори і угоди» .