ВП – платежі, які взаємопогашаються;
О – швидкість обігу грошової одиниці за рік.
Однак у сучасних умовах потреба в грошах не обмежується лише товарними угодами. Вона доповнюється попитом на гроші, зумовленим заощадженнями готівкових гроше1й населенням, придбанням комерційних та державних цінних паперів тощо. В умовах паперово-кредитної системи грошового обігу має місце тенденція випереджаючого зростання фактичної грошової маси у порівнянні з об’єктивно необхідною для обігу масою грошей. Тому порушення закону грошового обігу стає майже хронічним, а в обігу знаходяться зайві гроші, купівельна сила яких зменшується. Гроші знецінюються внаслідок інфляції.
ТЕМА 5. ЕКОНОМІЧНІ СИСТЕМИ СУЧАСНОГО СВІТУ
1. Загальна характеристика економічних систем сучасного світу
Економіка будь-якої країни функціонує як багатовимірна система, що складається з великої кількості різних взаємопов’язаних і взаємозалежних елементів. В економічній літературі існують різні підходи до визначення суті економічної системи та її типізації. Зокрема, згідно позиції Б.Гаврилишина економічна система визначається цінностями того чи іншого суспільства та його політичним правлінням. Інші економісти стверджують, що економічна система визначається продуктивними силами і виробничими відносинами та їх взаємодією. Характер виробничих відносин визначається рівнем розвитку продуктивних сил. За рівнем розвитку продуктивних сил розрізняють до індустріальне, індустріальне і постіндустріальне суспільство. За панівною формою власності згідно даного підходу розрізняють: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний способи виробництва. Американський економіст П. Самуельсон визначає будь-яку економічну систему залежно від того як вирішуються основні фундаментальні питання: Що? Як? Для кого виробляти?
Економічна система – це форма організації національної економіки, яка базується на відповідній їй формі власності на виробничі ресурси, характеризується специфічною метою виробництва та його управлінням; це певним чином впорядкована система взаємозв’язків між виробником і споживачем суспільних благ. Вона включає сукупність інститутів та механізмів, які здійснюють регулювання економічних процесів в державі та забезпечують її розвиток. У процесі свого розвитку економічна система проходить декілька стадій:
- становлення (висхідний розвиток нової системи);
- зрілість ( найповніший розвиток усіх потенційних можливостей системи та властивих їй суперечностей функціонування);
- занепад старої системи і зародження елементів нової (низхідний розвиток нової системи).
Основні риси (ознаки) будь-якої економічної системи:
- панівна форма власності;
- мотиви господарської діяльності, спосіб координації і управління нею;
- характер розподілу створеного продукту.
Власність – це категорія, яка відображає відносини між людьми з приводу володіння, розпорядження і користування об’єктами власності. Відносини власності виражаються через суб’єкти і об’єкти власності. Суб’єкти власності – це персоніфіковані носії відносин власності. Основними суб’єктами власності є окрема особа (індивідуум), юридичні особи (організації, підприємства, установи, об’єднання усіх організаційно-правових форм), держава в особі органів державного управління і органів місцевого управління та самоврядування, об’єднання держав. Об’єкти власності – це все, що можна привласнити чи відчужити. Відчуження – це позбавлення суб’єкта власності права на володіння, розпорядження і користування тим чи іншим об’єктом власності. До об’єктів власності належать засоби виробництва, нерухомість, особисте майно, природні ресурси, гроші, цінні папери, продукти духовно-інтелектуальної діяльності, культурні та історичні цінності, робоча сила. Власність має юридичний аспект, який реалізується через право власності.
Розрізняють два типи власності:
- індивідуальну або приватну;
- колективну чи суспільну.
Приватна власність – це тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об’єктом власності та отримання доходу належить приватній особі. Вона виражається у формі одноосібної або сімейної власності. Суспільна (колективна) власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Вона існує у формі державної ( загальнодержавної і муніципальної) і колективної власності. Державна власність характеризується виключним правом на управління і розпорядження власністю інститутів державної влади. Колективні форми власності - це акціонерна або корпоративна, кооперативна, партнерська власність, власність громадських організацій чи трудового колективу. На основі поєднання різних форм власності виникає змішана форма власності.
Виходячи із найбільш поширеного підходу до класифікації економічних систем сучасного світу, можна виділити такі їх основні форми:
- адміністративно-командна, яку інколи називають соціалістичною;
- ринкова економіка, яка виросла із капіталістичної та зберегла її окремі ознаки;
- традиційна економіка. Вона характерна для слаборозвинених країн, де релігійні та національні цінності домінують над економічною вигодою. Власність на засоби виробництва, розподіл продуктів та доходів відповідають національним традиціям. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання. Широким застосуванням ручної праці, бідністю населення тощо.
- перехідна економіка. Характерна для країн, в яких здійснюється перехід з однієї форми в іншу. Найчастіше стосується країн, в яких здійснюється перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки;
- змішана економіка, яка передбачає поєднання приватної форми власності і державного регулювання економіки, тобто є між ринковою і командною економіками.
2. Адміністративно-командна система та її основні риси
Теоретичною основою адміністративно-командної системи (АКС) послужила марксисько-ленінська ідеологія. Адміністративно командна система сформувалася в 20-х рр. ХХ ст. спочатку в країнах СРСР, а потім поширилась на всі країни соцтабору. Визначальними ознаками цієї системи є:
– панівна (домінуюча) власність держави на землю, інші природні ресурси, фабрики та заводи, підприємства транспорту та зв’язку, банки та інші фінансові інститути, оптову та значну частину роздрібної торгівлі, об’єкти соціальної інфраструктури та ін.
– економічні рішення, які обумовлюють діяльність суб’єктів господарювання (що, скільки, для кого і як виробляти), приймались партійними та державними органами. Розподіл природних ресурсів та продукції виробничого призначення між виробниками здійснювався не за допомогою ринкових механізмів, а чиновниками. Всі підприємства працювали на основі директивних, обов’язкових до виконання планів, які були основною метою їх роботи;
– встановлення державних цін на всі види товарів (крім тих, які продавались на колгоспному ринку) та послуг. В основі формування цін були галузеві витрати на виготовлену продукцію;
– повний контроль державою за зовнішньоекономічною діяльністю;
– державне фінансування всієї соціальної сфери – освіти і науки, охорони здоров’я, культури, житлового будівництва та ін. Поглиблювались диспропорції між різними галузями, виробництвами, регіонами, між попитом та пропозицією. На ринку панував дефіцит на одні товари, іншими були переповнені складські приміщення. Державна форма власності виключала конкуренцію, у підприємств не було достатніх стимулів до використання досягнень НТП, зниження витрат, та нарощення обсягів виробництва, яке характеризувалось високою енерго- та матеріаломісткістю, низькою конкурентоспроможністю, низькою була мотивація до праці. Життєвий рівень переважної частини населення був досить низький, його споживання не відповідав існуючим для цього періоду нормам. Усі ці ознаки вказують на недостатню життєздатність командної системи, що закономірно призвело її до кризи, а потім і розпаду. Економіка країн, де відбувається перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки називається перехідною або трансформаційною.
Трансформаційна економіка є особливим станом еволюційного процесу суспільного розвитку в період зміни його соціально – економічних форм. Перехідна економічна система – це складне явище. Зміст перехідної економіки полягає у формуванні нових елементів та їх системоутворення , яке дає можливість зайняти новому панівне місце в ієрархії підсистем та системи як цілого. Перехідна економіка характеризується: нестійкістю; невизначеністю; високою ризиковістю; альтернативністю (багатоваріантністю) розвитку; виникненням і функціонуванням перехідних економічних форм; особливим характером суперечностей; ієрархічністю перехідних економік.
В умовах перехідного періоду від адміністративно-командної до ринкової економіки необхідно вирішити ряд невідкладних завдань:
· докорінно змінити відносини власності, шляхом роздержавлення і приватизації, запровадження різних форм власності.
Роздержавлення – це обмеження втручання держави в економічне життя суспільства аж до вилучення, відмова від прямого управління держави економікою.
Приватизація – це перехід у приватну власність значної частки державної власності;
· сформувати ринкову інфраструктуру і сприяти поширенню товарно-грошових (ринкових) відносин;
· лібералізувати ціни (вивільнити ціни з державного контролю);
· демонополізувати економіку і створити конкурентне середовище;
· здійснити структурну перебудову економіки;
· створити умови для фактичної реалізації особистої та економічної свободи на основі відповідної нормативно-правової бази;
· реформувати соціальну політику;
· здійснити стабілізацію грошово-кредитної системи;