Державна система екомоніторингу довкілля є інтегрованою інформаційною системою, що здійснює збирання, збереження таоброблення екологічної інформаціїдля відомчої та комплексної оцінки і прогнозу стану природних середовищ, біоти та умов життєдіяльності, вироблення обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних соціальних, економічних та екологічних рішень навсіх рівнях державної виконавчої влади, удосконалення відповідних законодавчих актів, а також виконання зобов'язань України з міжнароднихекологічних угод, програм, проектів і заходів.
Екологічний моніторинг довкілля здійснюється за довгостроковоюДержавною програмою, яка визначає спільні, узгоджені за цілями, завданнями,територіями та об'єктами, часом (періодичністю) і засобами виконання діївідомчих органів державної виконавчої влади, підприємств, організацій таустанов незалежно від форм власності.
Суб'єктами Державної системи екологічного моніторингу довкілля,відповідальними за обов'язкове здійснення Державної програмиекомоніторингу довкілля, є міністерства та інші центральні органивиконавчої влади, які згідно з своєю компетенцією отримують іобробляють дані про стан довкілля і виробляють відповідні рішення щодо нормалізації або поліпшення екологічної обстановки, раціонального використання і забезпечення якості природних ресурсів.
Об'єктами інформатизації в Державній системі екомоніторингу довкілля України є процеси відомчої екологічної діяльності та їх інтеграція на локальному, адміністративно-територіальному і державному рівнях, яківідповідно охоплюють:
території промислово-міських агломерацій, санітарно-захисних зон великих підприємств, в тому числі АЕС, великих водоймищ, природоохоронних зон та інших спеціально визначених просторових единиц ; територію Автономної Республіки Крим та території областей України; території промислово-економічних регіонів, басейнів великихрічок та України в цілому.
Територія країни за ступенем екологічної небезпеки поділяється на зони, для яких встановлюються нормативи, які дозволяють чи забороняють види виробничої, господарської та іншої діяльності, що враховують екологічні, соціальні та економічні умови.
Витрати на реалізацію природоохоронних програм і заходів потребують значних коштів. Однак протягом найближчих 5-10 років країна буде дужеобмежена у коштах, необхідних для поліпшення стану навколишнього природного середовища тазабезпечення раціонального використання природних ресурсів. Томунеобхідно чітко визначити пріоритетні напрями та проблеми з метоювідпрацювання реалістичних, ефективних та економічно вигідних рішень. Зцією метою, виходячи з реального екологічного стану території України,необхідно враховувати такі основні критерії і чинники: погіршення здоров'я людей через значну забрудненість довкілля; втрати, що призводять до зниження продуктивності народногогосподарства, зумовлені збитками або руйнуванням фізичного капіталу і природнихресурсів; погіршення стану або загроза завдати непоправної шкодибіологічному таландшафтному різноманіттю і, зокрема лукам, пасовищам, озерам, водоймам, річкам,землям, лісовим, прибережним і морським екосистемам, гірським районам;еколого-економічну ефективність природоохоронних заходів. До основних пріоритетів охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів належать:
1. гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливунаслідків аварії на Чорнобильській АЕС;
2. поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питноїводи;
3. стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;
4. будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;
5. запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення
їх екологічного стану;
6. формування збалансованої системи природокористування та адекватна
структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві,
на транспорті;
7. збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, заповіднасправа.
Для досягнення цього передбачається вирішення таких завдань: зменшення до мінімуму рівня радіаційного забруднення; захист повітряного басейну від забруднення, насамперед у великихмістах і промислових центрах; захист і збереження земельних ресурсів від забруднення, виснаження інераціонального використання;
збереження і розширення територій з природним станом ландшафту, посилення природоохоронної діяльності на заповідних і рекреаційнихтериторіях;
підвищення стійкості та екологічних функцій лісів; знешкодження, утилізація та захоронения промислових та побутовихвідходів;
запобігання забрудненню морських і внутрішніх вод, зменшення та припинення скиду забруднених стічних вод у водні об'єкти, захист підземнихвод від забруднення;
збереження та відродження малих річок, здійснення управління воднимиpecурсами наоснові басейнового принципу; завершення створення державної системи моніторингунавколишнього природного середовища;
створення системи прогнозування, запобігання та оперативних дій у разі надзвичайних ситуацій природного і природно-техногенногопоходження;
забезпечення екологічного супроводу процесу конверсії військово-промислового комплексу; здійснення заходів щодо екологічного контролю за діяльністю ЗбройнихСил України;
розробка механізмів реалізації схем природокористування; впровадження дійових економічних складових впливу на системуприродокористування;
створення системи екологічної освіти, виховання та інформування. Державна політика у галузі охорони довкілля, використання природнихресурсів тазабезпечення екологічної безпеки реалізується через окремі міждержавні, державні, галузеві, регіональні та місцеві програми, які спрямовуються навтілення визначених пріоритетів.
Список використаних джерел
1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.
2. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України: Юрінком – інтер 2004 – К.
3. Господарський кодекс України: прийнятий 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України; 2003, № 436.
4. Водний кодекс України: Закон України від 6 червня 1995 р. № 213/95-ВР.
5. Земельний кодекс України: Закон України від 25 жовтня 2001 р.
6. Лісовий кодекс України: Закон України від 21 січня 1994 р. № 3852-ХІІ.
7. Про державний контроль за використанням та охороною земель: Закон України від 19 червня 2003 р. № 963-ІV.
8. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25 червня 1991 р. № 1264 –ХІІ.
9. Понікаров В.Д, , Андрійченко Ж.О. Господарське законодавство: Конспект лекцій – Х. В.Д. “Інжек”, 2003.
10. Щербина В.С. Госодпарське право України: Навчальний посібник – 3-є видання, перероб.ідоп. – К.: Юрінком інтер. 2002р.