Основний кадровий склад персоналу утворює його внутрішній ринок. Працівники, що залучаються із зовнішніх джерел, утворюють зовнішній. Більш ефективний внутрішній ринок, оскільки він передбачає збереження стабільного колективу, фактор ефективної роботи, традицій, стилю, звичаїв. Тому підприємство намагається не допустити проникнення на внутрішній ринок працівників ззовні.
Сегментація ринку на внутрішній і зовнішній дещо нагадує первинний і вторинний ринки, проте перший належить до підприємства, другий охоплює всіх зайнятих у національній економіці.
В масштабі регіону прийняте розмежування повного (загального), фіксованого й внутрішньо фірмового ринків праці, що тісно взаємопов’язані.
Повний ринок охоплює сферу обігу робочої сили: тих, хто має попит на робочу силу, працездатне населення, яке реально шукає роботу у державних і недержавних секторах економіки й потребує профорієнтації, професійної підготовки та перепідготовки.
Фіксований ринок – офіційна частина повного ринку, де рух робочої сили здійснюється через службу зайнятості.
Фіксований ринок праці охоплює незайняте населення, що зареєстровано у службі зайнятості за місцем проживання, вільні вакансії на підприємствах, в організаціях і установах, а також місця в системі формальної освіти. На цьому ринку безробітних працевлаштовують за допомогою центрів зайнятості, що можуть організувати перепідготовку кадрів у центрах освіти і на різноманітних курсах. Кожний обласний центр України в системі служби зайнятості має центри профорієнтації й профосвіти.
Внутрішній ринок фірми (підприємства) – локальний ринок праці, що охоплює систему відносин між роботодавцями і найманими робітниками безпосередньо на підприємствах, установах, організаціях з працевлаштування, розстановки кадрів, організації і охорони праці, тривалості робочого часу та оплати, регулювання відносин під час скорочення штатів, вивільнення, закриття підприємства.
Внутрішній ринок фірм - невід’ємна частина цивілізованих ринкових відносин. Він успішно функціонує у всіх розвинутих країнах, де створився як відповідна реакція на великих рух кадрів і став наслідком усвідомлення ролі та важливості організації ефективного використання людського капіталу для досягнення успіху підприємств і компаній.
З точки зору територіального підходу існують ринки праці:
- внутрішній – місцевий, регіональний, національний;
- зовнішній – транснаціональний та світовий.
- Залежно від соціального підходу виділяють ринки:
- робочих кадрів;
- спеціалістів.
В сучасних умовах господарювання, коли економічна система не спроможна вирішити ряд економічних і соціальних проблем, створюється механізм функціонування ринку праці з елементами державного та профспілкового втручання. Механізм функціонування ринку праці складається з суб’єктів,об’єктів, цілей, інструментів та засобів впливу.
До суб’єктів ринку праці належать домогосподарства (сім’ї), які визначають пропозицію робочої сили та фірми, що формують попит на нії. Вони тісно взаємодіють між собою, задовольняючи конкретні інтереси.
Представниками домогосподарств на ринку праці є наймані працівники, а представниками фірм – роботодавці в особі керівників підприємств і організацій.
До суб’єктів ринку праці відносять: носіїв, виконавців та виразників господарсько-трудових інтересів.
Носії господарсько-трудових інтересів – це соціальні групи, які відрізняються один від одного за майновим станом, доходами, професіями, галузевими та регіональними інтересами. Зокрема це власники засобів виробництва (роботодавці) та власники робочої сили (наймані працівники). Кожна з цих груп має свої інтереси, обумовлені їх соціально-економічним станом, тощо.
Виразниками господарсько-трудових інтересів виступають об’єднання носіїв господарсько-трудових інтересів (спілки, асоціації). Серед них найбільш відомими є профспілки, спілки роботодавців – фермерів, різних торговців, банківських установ і т. ін.
Найбільшими виразниками господарсько-трудових інтересів є профспілки та спілки роботодавців. Вони взаємодіють ринку праці, прагнучи максимально вплинути на державні структури та один на одного. Вони мають свої друковані видання, значні фінансові кошти, центри підготовки кадрів і зв’язків з громадськістю. Виразники господарсько-трудових інтересів використовують такі засоби впливу на органи державного регулювання як консультації, поради, рекомендації, меморандуми тощо.
Виконавцями господарсько-трудових інтересів є органи трьох гілок влади, побудовані за ієрархічним принципом, зокрема це: Міністерство праці; обласні, районні, міські служби зайнятості; відділи та управління з праці та соціальних питань при виконавчих комітетах. Ці органи державної влади покликані запроваджувати у життя програму державної економічної політики.
Останнім часом помітна тенденція злиття суб’єктів державної та приватної економічної політики і поява в результаті цього нових регулюючих органів. Наприклад, створюється орган з представників спілок підприємців, профспілок і виконавчої влади для регулювання тарифних угод між підприємцями та трудящими. Він служить для узгодження інтересів головних суб’єктів праці – роботодавців та найманих працівників.
Носії та виразники використовують різні способи впливу на державнуекономічну політику: засоби масової інформації, демонстрації, маніфестації, збір підписів, звернення в суди, компанії громадянської непокори тощо. В свою чергу органи державної влади використовують свої засоби адміністративного та економічного впливу на носіїв та виразників господарсько-трудових інтересів: трудове та господарське законодавство, оподаткування, пенсійне законодавство, пільгове кредитування, санкції та штрафи. [ 2, с 101-105]
Попит на ринку праці - платоспроможність суспільства щодо задоволення потреби в робочій силі. За своїм економічним змістом попит характеризує обсяг і структуру загальної потреби на робочу силу, яка забезпечена робочими місцями, фондом оплати праці й життєвих благ. Він активно впливає на відтворювальні зв'язки економічної системи, формуючи властиву для неї організацію зайнятості на ринку праці.
Попит на ринку праці визначається обсягом і структурою виробництва, рівнем продуктивності праці, ціною робочої сили, кон'юнктурою ринків капіталів, товарів, послуг та правовими нормами.
Попит на робочу силу визначається кількістю та якістю робочих місць, які існують в економіці та функціонують або потребують заповнення. При цьому розрізняють ефективний попит, який визначається кількістю економічно доцільних робочих місць, і сукупний попит, що включає також зайняті працівниками , але неефективні місця.
Ринок праці ставить підвищені вимоги до якості робочої сили, рівня освіти, володіння технікою, до знань та вмінь робітника. Ринок праці охоплює всі категорії працездатного населення, яке готове працювати за наймом або в режимі само зайнятості, підприємництва. Він є механізмом розподілу трудових ресурсів за галузями народного господарства з урахуванням професійної підготовки та кваліфікації працівників. Водночас ринок є складовою системи відносин, що формуються в суспільстві з питань купівлі-продажу робочої сили. Суб'єктами, які входять до ринкових відносин, є роботодавці, наймані працівники, безробітні, різні посередники.
Ринок праці не регулює безпосередньо процесу купівлі-продажу, а створює умови для задоволення попиту і пропозиції на робочу силу.
Наприкінці 80-х років в економіці України вже спостерігалися значні викривлення. Україна споживала в 6 разів більше нафти на еквівалентну одиницю ВВП, ніж країни Західної Європи, і мусила імпортувати більше половини потрібних їй енергоносіїв. Таке становище залишило її беззахисною перед різкими змінами цін на енергоносії, подібними до тих, яких зазнали країни світу в 1973 р. Після розпаду СРСР Україна була змушена платити світову ціну за імпорт енергоносіїв та інших продуктів, вартість яких зросла з 2,5 % ВВП у 1990 р. До 15,5 % у 1994 р., незважаючи не те, що обсяг імпорту за цей період скоротився на 44 %. Майже чверть усіх підприємств країни працювали на військові потреби. Попит на вироби промисловості значно знизився після того, як послаблення напруженості між Сходом і Заходом дало змогу скоротити виробництво озброєння, а торговельні стосунки з багатьма країнами, зокрема з Росією, погіршились. Незважаючи на те, що Україна має сприятливі для сільського господарства кліматичні умови та родючі грунти, незважена політика в аграрній сфері, зокрема у тваринництві, до кінця 80-х років підірвала здатність галузі до розвитку і протистояння загальноекономічним негараздам.
На початку 1996 р. Уряд вжив конкретних заходів для стабілізації економіки. Монетарна політика стала жорсткішою, а бюджетна політика була зміцнена через збільшення рівня окупності житлового господарства, комунальних послуг і громадського транспорту.
Нерівномірний поступ реформ в Україні призвів до серйозних наслідків до зниження рівня споживання, що негативно позначилося на багатьох родинах. Цей вплив макроекономічного спаду проявився в трьох головних аспектах.
Праця: скорочення попиту на ринку праці та зниження рівня реальної заробітної плати значною мірою вплинули на купівельну спроможність багатьох сімей, для яких заробітна плата є головним джерелом прибутку. За період з 1990 до 1993 рр. Реальна заробітна плата знизилася на 63 %, а до 1996 р. – на 65 %. Зниження реальної заробітної плати відбувалося за 1997 р,, але вже повільніше (індекс реальної заробітної плати за 1997 р. Становив 97,6 %, а за 1996 р.– 86,2 %). Хоча офіційний рівень безробіття залишається невисоким, приховане безробіття у формі вимушених відпусток і неповного робочого дня стало повсякденним явищем.