У ринковій економіці робоча сила стає товаром, тобто предметом купівлі-продажу, який називається наймом, а працівник - найманим працівником.
Елементи ринку взаємодіють між собою. Попит пов'язаний зворотним зв'язком із ціною: із зростанням ціни на робочу силу (як товар) попит зменшується і навпаки. Між пропозицією на товар і ціною існує пряма залежність: зростання цін на товар викликає зацікавленість у людей, які є власниками робочої сили, що веде до підвищення пропозиції; зниження цін призводить до зменшення пропозиції.
До 1990 р. Україна мала систему контролю заробітної плати, типову для більшості країн з централізованим плануванням в економіці. В цій системі є два основних інструменти: контроль фонду заробітної плати як захід макроекономічної ситуації, що обмежує зростання споживання, та контроль за рівнем зарплати й різницею в оплаті праці різних категорій працівників. Фонд заробітної плати затверджувався на загальнодержавному рівні, а потім доводився до окремих підприємств, де розподілявся між працівниками залежно від шкали заробітної плати або тарифної системи, що застосовувалась у кожній галузі. Отже, уряд визначав рівні заробітної плати та припустиму різницю в оплаті різних видів праці, а також залишав за собою право змінювати рівень зарплати в різних галузях виходячи з політичних та економічних міркувань.
Дію цієї системи було призупинено в період з квітня 1991 р., коли підприємства, відповідно до Закону України „Про підприємства в Україні”, отримали право самостійно визначати рівень заробітної плати, але за умов збереження тарифної сітки, що передбачала різницю в оплаті залежно від посади та умов праці. Така система скоро викликала чимало труднощів, оскільки монопольне становище багатьох підприємств дозволило їм задовольняти свої потреби в коштах заробітної плати (нерідко це відбувалось з „благословення” профспілок) через збільшення цін на продукцію. Ці тенденції призвели до збільшення інфляції, і від такої системи довилось відмовитись.
Нарахування на фонд заробітної плати (податки на робочу силу) і далі створюють велику прірву між вартістю праці з точки зору підприємств і компенсацією, що її отримують працівники. Податки на заробітну плату в Україні (їх іще називають „обов’язковими платежами”) платять як працівники, так і роботодавці. До податків, які платять роботодавці, включають:
а) внески до фонду соціального страхування;
б) внески до пенсійного фонду;
в) внески до Чорнобильського фонду;
г) внески до фонду зайнятості населення.
Працівники також роблять внески до пенсійного фонду (1% суми заробітної плати) і фонду сприяння зайнятості (0,5%). Частка заробітної плати в ВВП становила 47,6% в 1997 р. Для економіки країни, де зарплата є основним джерелом прибутку трудящих, це небагато. Податки на робочу силу, особливо для програм, де відсутній зв’язок між внеском і прибутком, сприяють поширенню бідності, оскільки вони провокують скорочення зайнятості та зниження заробітної плати.
Отже, приведений аналіз показує, що економічна криза охопила майже всі сфери життя в країні, вона пронизала всі механізми структури та інфраструктури ринку праці. Шляхи виходу з кризи можуть бути знайдені в результаті аналізу причин, які її породили. Більшість дослідників сходяться на тому, що основними з них є:
- майже повне одержавлення економіки та власності, яке призвело до панування монополізму, відсутності різних форм власності та конкуренції;
- розрив господарських зв’язків між підприємствами колишнього СРСР;
- глибокі диспропорції в економіці, які проявляються в тому, що виробництво засобів виробництва (група „А”) становить 70 % , а виробництво предметів споживання (група „Б”) – 30%;
- нераціональна структура промислового виробництва, в якій значна частка належить галузям оборонного комплексу. Виробництво характеризується високою матеріало- та трудомісткістю, понаднормативним зносом основних виробничих фондів, низькими темпами оновлення засобів виробництва, техніко-технологічною відсталістю, низькою інтенсивністю праці тощо,
- нераціональне використання природних ресурсів,
- проведення непродуманої бюджетної та податкової політики, політики ціноутворення,
- відсутність відповідальності уряду за недостатнє обґрунтування економічних програм виходу з кризи і за невикористання запропонованих раніше програм,
- зволікання з прийняттям Конституції України,
- відсутність законодавчо-правової основи функціонування демократичного суспільства,
- пріоритет політичних заходів над економічними в діях Уряду та Верховної Ради,
- посилення негативних явищ, пов’язаних із зростанням корупції, крадіжок, спекуляції та інших економічних злочинів.
Парадокс полягає в тому, що і вчені, і практики добре розуміли з самого початку і розуміють зараз, якими шляхами треба йти Україні до ринку. Так, академік Ю. М. Пахомов на науковій конференції в колишньому Інституті народного господарства ще в 1991 р. наголошував, що процес переходу має починатися з приватизації та роздержавлення власності підприємств, організацій та установ, переструкстуризації української економіки під протекцію держави, а вже потім переходити до забезпечення реальної самостійності та економічної відповідальності державних підприємств за кінцеві результати виробничої діяльності, а також лібералізації цін і роздрібної торгівлі. Натомість процес переходу пішов за іншим сценарієм і почався з лібералізації цін та торгівлі, чого ніяк не можна було робити в умовах превалювання державної власності. [3, с 233-245]
РОЗДІЛ 3 Державне регулювання зайнятості в Україні
3.1. Державні гарантії зайнятості населення в Україні
Об’єкти державного регулювання ринку праці – це ситуації, явища та умови соціально-економічного життя, де виникають труднощі, які не розв’язуються автоматично, в той час як їх розв’язання терміново потрібне для нормального функціонування економіки і підтримання соціальної стабільності в суспільстві. До них належать:
- соціальні відносини між роботодавцями і найманими працівниками за найом;
- трудові відносини між роботодавцями і найманими працівниками, включаючи оплату та охорону праці, найом та звільнення працівників;
- зайнятість включаючи регулювання попиту та пропозиції робочої сили;
- допомогу по безробіттю;
- підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників;
- розподіл та перерозподіл робочої сили тощо.
- Види державного регулювання ринку праці:
- Захисне, призначене для обмеження дій, які призводять до незахищеності різних верств населення.
- Заохочувальне, направлене на створення умов , у яких можуть створюватися і розвиватися певні форми діяльності.
- Обмежувальне, яке здійснюється для виключення дій окремих осіб або групи таким чином, щоб вони не могли одержати переваг перед іншими.
- Директивне регулювання, яке передбачає вплив уряду на ринок праці з урахуванням інтересів населення.
- Регулювання за допомогою економічних, фінансових заходів (податків, субсидій), які сприяють росту пропозиції на ринку праці або зростанню зайнятості.
гарантії щодо працевлаштування працездатним громадянам, які потребують соціального захисту, зокрема:
- жінкам, які мають дітей віком до 6 років;
- одиноким матерям з дітьми до 14 років;
- молоді, яка закінчила освіту;
- особам перед пенсійного віку;
- особам звільненим після відбуття покарання.
Для їх працевлаштування місцеві органи адміністрації бронюють на підприємствах всіх форм власності з чисельністю понад 20 осіб близько 5% робочих місць за робітничими професіями, в тому числі з гнучкими формами зайнятості.
Основні завдання державної служби зайнятості в Україні:
- аналіз і прогнозування попиту і пропозиції на робочу силу, інформування про стан ринку праці;
- консультування громадян і власників підприємств, організацій, установ про можливість отримання роботи і забезпечення робочою силою;
- облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються в питаннях працевлаштування;
- допомога громадянам у підпорі підходящої роботи, а роботодавцям в підборі необхідних працівників;
- організація професійної підготовки і перепідготовки громадян, які лишилися без роботи;
- надання послуг відносно працевлаштування і профорієнтації незайнятого населення;
- реєстрація безробітних і надання їм в межах своєї компетенції допомоги, в тому числі і матеріальної;
- участь у підготовці перспективних і поточних програм зайнятості і заходів щодо соціального захисту різних верств населення від безробіття.
Наряду з державною службою зайнятості на ринку робочої сили великого значення набуває Державний фонд зайнятості. Останній формується за рахунок асигнувань з бюджетів різних рівнів, внесків підприємств, установ, організацій, кооперативів, добровільних внесків громадянських організацій, громадян, іноземних фірм. Державний фонд зайнятості використовується для фінансування заходів щодо профорієнтації населення, професійного навчання вивільнених працівників і безробітних, сприяння їх працевлаштуванню і виплати допомоги по безробіттю, надання безпроцентних кредитів безробітним, для здійснення підприємницької діяльності, організації додаткових робочих місць, на утримання працівників служби зайнятості і оплати інших витрат пов’язаних з соціальним захистом прав громадян України на працю. Державні гарантії зайнятості населення в Україні: