Не менш гостру реакцію серед учених-економістів викликали і висновки Маркса про зубожіння робітничого класу як необхідний наслідок основного закону капіталістичного нагромадження: «наступні історичні факти позбавили (їх.— Л. Г.) ...всякого значення», вважав М. Туган-Барановський, ці факти є свідченням «безсумнівного економічного, морального та інтелектуального піднесення робітничого класу в найновіший час». Відомий економіст, викладач Київського університету професор В. Желєзнов, у дослідженнях якого однією з центральних була проблема заробітної плати, хоч і проголошував своєю «точкою опори» теорію Маркса, вважаючи загальний погляд останнього на економічні відносини плідним, проте був переконаний, що висновки К.- Маркса відносно заробітної плати вже застаріли. Він детально досліджує Марксову концепцію заробітної плати в монографії «Заработная плата. Теория. Политика. Статистика» (1918) і переконливо доводить, що доктрина марксизму про стрімке нагромадження капіталу всупереч інтересам пролетаріату наочно спростовувалася пізнішими фактами: на основі піднесення продуктивних сил суспільства та внаслідок боротьби робітників з підприємцями і регулювання суспільною владою заробітна плата мала тенденцію до зростання.
Критична переоцінка теоретичної системи марксизму супроводжувалася не менш глибоким критичним аналізом його філософських та методологічних засад. Особливу увагу вчені звертали на метод історичного матеріалізму, проголошений Марксом та його ортодоксальними послідовниками єдино науковим для пояснення всіх явищ суспільного життя та визначення законів його розвитку. На зламі двох століть з'являється ціла низка праць, в яких поглиблено досліджується ця проблема. Серед них — праці О. Миклашевського («Реализм и идеализм в политической экономии», 1896), М. Лежнєва («Маркс и Кант. Критико-философская параллель», 1900), С. Булгакова («От марксизма к идеализму. Сборник статей», 1896—1903, 1904), П. Струве («Марксовская теория социального развития», 1905), М. Тугана-Барановського («Теоретические основы марксизма», 1905, «Современный социализм в своем историческом развитии», 1906) та ін.
Віддаючи належне марксистському методу, вчені звертали увагу на обмеженість його економічного детермінізму, моністичного погляду на розвиток людського суспільства, визначення людини виключно як продукту середовища, наголошували на неправомірності зосередження теорії в сфері інтересів одного класу та надмірної її ідеологізації тощо. Показова у цьому відношенні є, зокрема, праця Б. Кистяківського, опублікована в 1900 р. в журналі «Жизнь», «Категории необходимости социальных явлений».
Нікому до Маркса, вважав учений, не вдалося так глибоко зазирнути в суть соціального процесу, саме Маркс і Енгельс «вперше висловили вимогу всеосяжного застосування причинного пояснення до соціальних явищ». Та разом з тим, посилаючись на ідеї 1, Канта, Б. Кистяківський різко заперечує проти фетишизації історичного матеріалізму, спроби шукати причинний зв'язок явищ тільки в економічному житті, проти виключення із сфери причинних зв'язків духовних засад, юридично-правової надбудови. Він відкидає спроби марксизму відкрити закони суспільного розвитку. запропоноване ним діалектико-матеріалістичне трактування закону, віддає перевагу розумінню економічних законів у вченнях А. Сміта та Д. Рікардо та ін. По суті Б. Кистяківський, як і переважна більшість учених-економістів того часу, відстоював позитивну функцію суспільних наук у цілому і політико-економічної науки зокрема.
М. Туган-Барановський вважав недостатнім і неефективним зосередження політичної економії на поясненні класового поділу суспільства, розуміння цього поділу як основи господарського ладу, прагнення вирішити всі теоретичні питання крізь призму ідеології виключно робітничого класу і на цій базі обгрунтувати свою практичну програму. В «Очерках из новейшей истории политической экономии й социализма» він писав: «...прагнення марксизму звести весь робітничий рух до політичної боротьби робітничого класу за свої класові інтереси уявляється нам поганою і такою, що не досягає своєї мети політикою».
Інший відомий в Україні і Росії вчений-економіст, викладач Харківського університету М. Соболев у праці «Экономические интересы й группировки политических партий в России» (1906) визнав Марксову ідею суспільних класів і їх боротьби геніальною та «найвищою мірою плідною у справі вияснення процесу історичного розвитку». Що ж до практичної політики марксизму, то він викладав її вже в дусі реформаторських програм західноєвропейської, передусім німецької, соціал-демократії. М. Соболев наголошував, що соціал-демократична партія полишила ідею «насильницького перевороту» і тепер «стоїть на грунті еволюції, виходить з того, що ніякий політичний та соціальний порядок не може бути створений міцно, якщо не існує усіх умов для такого здійснення і якщо водночас новий етап не відповідає загальним потребам широких верств суспільства». Подібний підхід до розвитку ідей марксизму був типовим на початку XX ст. для прихильників цього вчення. Особлива увага зверталася (як, до речі, і в нашій сучасній-економічній літературі) на ті моменти в «Капіталі» Маркса, які, на думку багатьох учених, свідчили про нібито передбачену Марксом можливість еволюційного розвитку суспільства, розв'язання мирним шляхом класових антагонізмів тощо.
Дещо відмінну від такої позиції займав Туган-Барановський. Наголошуючи у згаданих вище «Очерках из новейшей истории политической экономии и социализма», що «проблема здійснення нового господарського ладу була зведена соціальним матеріалізмом (тобто марксизмом.— Л. Г.) до відкриття закону розвитку капіталістичного способу виробництва», вчений справедливо зауважував, що К. Маркс не надавав майже ніякого значення тим явищам, які знаменували собою ознаки зароджування нового суспільного ладу як результату закономірної еволюції капіталізму: ні робітничим союзам як засобу поліпшення економічного становища робітничого класу, ні кооперативному рухові робітників у формі споживчих товариств. «Кооперативний рух,— справедливо зауважував М. Туган-Барановськнй,— не відіграє у практичній програмі марксизму майже ніякої ролі».
Що ж до оцінки наміченої марксизмом схеми суспільно-економічного устрою майбутнього суспільства, то абсолютна більшість учених-економістів розглядала її як утопію. Це стосувалося і тієї соціальної місії, що відводилася пролетаріату, і економічного порядку, заснованого на колективній власності, централізованій планомірній організації виробництва, нетоварних його формах тощо. Відомий український економіст і громадський діяч — земський статистик Т. Осадчий у своєму дослідженні «Общественный быт и проекти его улучшения в XIX столетии» (1902) визнав марксизм як одну з передових доктрин побудови справедливого суспільства, але розцінив її як утопічну, що «не може мати практичного застосування...». Недосконалість і обмеженість марксистського вчення він бачив у тому, що в ньому ігнорувалася психологія людей, їх мораль, «юридичний бік суспільного буття був зовсім затемнений боком економічним» тощо. Крім того, соціалістичний ідеал зводився марксизмом до задоволення інтересів тільки одного класу, у той час як таким ідеалом, вважав Т. Осадчий, повинне бути «створення сприятливих суспільно-економічних умов для діяльності не одного якого-небудь класу або суспільної групи, а для всіх».
Найзмістовнішу оцінку рівня розробки марксизмом засад економічної теорії соціалізму дав Туган-Барановський, який присвятив дослідженню сутності марксизму, порівняльному його аналізу з іншими соціалістичними вченнями цілий ряд ґрунтовних праць, зокрема «Теоретические основы марксизма» (1905), «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (1905), «Современный социализм в своем историческом развитии» (1906), «Общественно-экономические идеалы нашего времени» (1913) та ін. «Маркс не надавав ніякого значення розробці планів майбутнього соціального влаштування,— наголошував учений.— Позитивна економічна творчість, до якої закликали утопісти, не користувалася ніяким співчуттям політиків школи Маркса».
Цікаво зазначити, що П. Лященко, близький до ортодоксального сприйняття марксизму (проте далеко не усіх його позицій, зокрема, з аграрного питання, проблеми відтворення. ринків, криз тощо), приходив, хоч і з іншого боку, до аналогічного висновку. В «Истории экономических учений» він пише: «Наукова догма соціалізму, як вона знайшла собі закінчене вираження у Маркса, містить у собі майже виключно науковий аналіз капіталістичного суспільства, а не які-небудь утопічні плани майбутнього влаштування соціалістичного суспільства». І далі: «...у Маркса в його «Капіталі» про це немає ні слова, а мова йде виключно про «буржуазний лад». Проте Лященко вважав «Капітал» «найбільш соціалістичним твором», оскільки «він дає суворо наукові докази неминучості кризи капіталістичного суспільства, його краху і переходу до усуспільненого господарства».
Ця тенденція — переважання критичних засад порівняно з позитивною творчістю в галузі економічної теорії— наочно виявилася у течії ортодоксального марксизму, яка почала формуватися після вступу на арену суспільно-політичної боротьби В. Леніна. Перші його праці, з появою яких у нашій історико-економічній літературі традиційно пов'язувався початок нового ленінського етапу у розвитку суспільно-економічної думки, припали саме на кінець XIX — початок XX ст. В. Ленін веде безальтернативну боротьбу проти будь-яких спроб передивитися теоретичну й політичну доктрину марксизму, і тим самим заперечує здобутки сучасної йому економічної науки. У праці «Матеріалізм та емпіріокритицизм» він пише, що ні одному професору політичної економії, здатному давати найцінніші праці в галузі фактичних, спеціальних досліджень, не можна вірити ні в одному слові, коли мова заходить про загальну теорію політичної економії, бо ця остання — така ж партійна наука в сучасному суспільстві, як гносеологія.