Характеризуючи основні напрями розвитку економічної теорії, видатний український учений-економіст М. Туган-Барановський вважав основною визначальною рисою їх формування зміну загального плину суспільно-економічної думки. Увага економістів, зазначав він у «Очеркахиз новейшейисторииполитическойэкономии и социализма», дедалі більше переноситься у бік соціальних явищ, породжуваних капіталізмом, на розв'язання питання «про причини стійкої бідності серед зростаючого багатства», яке, на думку М. Тугана-Барановського, своєю значущістю переважило всі інші питання, поставлені капіталістичним ладом економічній науці. Саме відповідаючи на це питання, вважав учений, політична економія і розпалася на три основні напрями, представлені, по-перше, захисниками нерегульованого товарно-господарського ладу, по-друге, прихильниками ідей соціалізму як антиподу першого, що у всіх відношеннях має бути повною протилежністю товарному господарству; і, нарешті, представниками третього напряму, які вважають необхідним, за словами М. Тугана-Барановського, зберегти товарно-господарський лад, пом'якшивши водночас шляхом посилення державного втручання в інтересах слабих різкість класових антагонізмів.
Перший з визначених ученим напрямів був представлений, як відомо, класичною політичною економією, на зміну якій прийшла так звана австрійська школа, започаткована в 70-ті роки XIX ст. К. Менгером і, незалежно від нього, в Англії У. Джевонсом та у Швейцарії Л. Вальрасом і розвинена у працях Ф.Візера, Є. Бем-Баверка, послідовників математичної школи—В. Парето та ін. Сприйнявши від класиків визнання загальних економічних законів та абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ, цей напрям водночас означав певне цільове переорієнтування економічної теорії: від визначення законів, які управляють розподілом продукту між основними класами суспільства (землевласниками, капіталістами та робітниками), у чому вбачали основне завдання політичної економії її класики, до поглибленого вивчення процесів функціонування капіталістичної економіки, її структурних елементів, механізмів їхньої взаємодії з метою раціонального використання ресурсів.
Основна ідея маргіналізму, тобто першого напряму, полягала у вивченні закономірностей оптимального режиму функціонування підприємства (фірми) в умовах системи вільної конкуренції, визначенні принципів економічної рівноваги такої системи. Центральними для цього напряму були проблеми, пов'язані з функціонуванням ринку, його закономірностями та ефективним розподілом ресурсів. Звичайно, ці завдання не могли бути здійснені на методологічних засадах класичної школи з її абсолютизацією ролі капіталістичного нагромадження та прибутку в забезпеченні зростання виробництва, трудової субстанції цінності, яка фактично протиставлялася результатам ринкових процесів тощо. Виникла необхідність перегляду предмета політичної економії, її вихідних понять і принципів. Формування нових уявлень у цій галузі і започаткувала австрійська школа та її математичне відгалуження.
Представники цього напряму протиставили теорії трудової цінності класиків власну суб'єктивно-психологічну теорію цінності. Остання грунтувалася на повному запереченні суспільне необхідних витрат праці як єдиної субстанції цінності, пояснювала цінність речей (благ) виключно їх граничною корисністю, тобто абсолютизували суб'єктивно-психологічний момент і примат споживання над виробництвом. Каузально-генетичному підходу до вивчення економічних явищ учені австрійської та математичної шкіл протиставили функціональний принцип дослідження, який і став методологічною основою теорії рівноваги — вихідної засади цих шкіл. Вони прагнули перетворити політичну економію у «чисту» економічну теорію, вільну від впливу ідеології, відмежувати її від соціальних та конкретно-економічних наук.
Що стосується другого, визначеного М. Туганом-Барановським як соціалістичного, напряму економічної теорії, то він був представлений передусім теорією К. Маркса, яку взяли на озброєння так звані ортодоксальні (правовірні.— Л. Г.) марксисти, її методологічні засади найповніше висвітлені у вітчизняній економічній літературі і добре відомі. Зазначимо тільки, що марксизм, грунтуючи свою економічну теорію на методологічних засадах та абстрактно дедуктивному методі класичної політичної економії, разом із тим протиставив поясненню класиками економічних явищ природними, позаісторичними причинами, тобто загальноекономічними законами, своє історичне їх бачення.
Суть розуміння змісту й завдань політичної економії марксизмом випливала з трактування економічних явиш. як вираження суспільних відносин людей, що виникають у процесі виробництва незалежно від їх господарської волі і визначають відносини у сфері обміну і розподілу; тобто економічних явищ як абстрактних понять суспільного устрою. Соціальну обумовленість зв'язків і закономірностей економічних явищ марксизм розглядає як об'єктивну їх засаду, на противагу індивідуалістичному (у класиків), суб'єктивно-психологічному (психологічна, австрійська та математична школи) їх поясненню.
Відповідно і метод дослідження виходить з причинного визначення цих закономірностей як історично минущих, обумовлених суспільно-економічними відносинами на тому чи іншому етапі їх розвитку. Суспільно-обумовлене виробництво, або суспільний спосіб виробництва, виступає вихідним пунктом пояснення причинних залежностей та соціально-економічних закономірностей у всій їх складності і визначає собою принцип методологічного монізму—зведення причин, що діють в економічному житті, до однієї основної. Всі основні категорії політичної економії виводяться з відношення лише двох суспільних класів—робітників і капіталістів. Дане відношення визначене як головне у системі суспільних відносин. На цій базі і розробляється марксистська концепція закону розвитку та революційного знищення капіталізму.
І, нарешті, в руслі третього напряму, виділеного М. Туганом-Барановським як такого, що базувався на ідеї поєднання приватної власності та підприємництва з державним регулюванням, формується німецька школа, розвиваються в останній третині XIX ст. різні її течії — історико-етична (Г. Шмоллер і ін.) та соціально-політична (Л. Брентано та ін.). Абстрактно-дедуктивному методу класиків ця школа протиставила описово-емпіричний підхід у дослідженні економічних явищ, суб'єктивне пояснення економічних категорій, заперечення будь-яких економічних законів, трактування політичної економії як «національної економії» тощо. За висловом М. Тугана-Барановського, зневажливе ставлення представників цієї школи до теоретичної економії взагалі призвело «не до перетворення економічної теорії..., а до тимчасового охолодження інтересу до економічної теорії або навіть до повного заперечення її».
Недоліки чисто емпіричного вивчення явищ економічного життя, відмову, по суті, від економічної теорії, визнання різних теорій для різних історичних періодів, народів та правових установ і взаємовідносин, що склалися, тощо відзначав і відомий український учений К. Воблий. У рецензії, опублікованій у 1907 р. (Журнал Министерства народного образования) на книгу Г. Шмоллера він писав про жалюгідність тієї науки, яка вважає себе безсилою охопити економічне життя в цілому, причину ж відсутності єдиної теорії вбачав у недосконалості її розвитку на той час. Аналогічні думки висловлювали й інші вчені-економісти. Так, О. Миклашевський—відомий дослідник історії економічних учень, відзначаючи у згаданій вище праці з історії політичної економії особливо великий вплив соціально-політичного напряму, вважав, що більшість його представників та прихильників далі звичайної соціальної політики не йшли і нічого не зробили для розвитку власне теоретичних засад політичної економії.
Ці основні напрями політичної економії та відповідні їм школи виникали як альтернативні (історична школа заперечувала засади класичної, австрійська школа виникла як реакція на теоретичну безплідність історичної тощо) і розвивалися у конфронтації одна до одної, а всі разом — до марксизму з його інтерпретацією засад класичної школи та політичною доктриною. Однак необхідно підкреслити, що з часом основна тенденція у розвитку цього процесу змінюється.
Бурхливі дискусії 70-х років між «австрійцями» та представниками історичної школи про переваги абстрактно-дедуктивного чи емпіричного методів дослідження призвели до взаємного визнання доцільності використання економічною теорією методу як індукції, так і дедукції. Прагнення подолати однобічність моністичного пояснення всіх економічних явищ або ж виключно з позицій класичної теорії трудової цінності чи теорії граничної корисності австрійської школи дали поштовх до поглиблення теоретичних засад останньої американською школою на чолі з Дж.Кларком («теорія граничної продуктивності капіталу» та ін.), а також англійською на чолі з А. Маршаллом. Праці А. Маршалла, який запропонував власне розв'язання проблеми цін на основі поєднання теорії граничної корисності з елементами теорії трудової цінності Д. Рікардо (в частині інтерпретації витрат виробництва), започаткували у 90-ті роки XIX ст. неокласичний напрям теоретичної економії, який мав надзвичайно великий вплив на її подальший розвиток.