Смекни!
smekni.com

Історія економічної думки на Україні (стр. 4 из 11)

У свою чергу, соціальна школа політичної економії, що розвинулася в Німеччині в 90-ті роки (Р. Штаммлер, К. Діль, А. Аммон й ін.) на базі нової історичної школи, почала широко використовувати теоретичні засади маргіналізму, його категоріальний апарат тощо, прагнучи поєд­нати їх застосування з вивченням соціально-правового, етичного аспекту ринкових відносин, проблеми розподілу та ін. Щодо представників маргінальної школи та неокла­сицизму, то, зберігаючи методологічну основу підходу — аналіз ринкових відносин в умовах вільної конкуренції, вони не тільки визнають необхідність і доцільність соціаль­них реформ та певного державного регулювання економі­ки, а й намагаються обгрунтувати їх напрями, межі, сту­пінь економічної доцільності тощо.

«Життя йшло всупереч науці,— писав з цього приводу М. Туган-Барановський,— і наука пішла на поступки... за­хисників ніким не регульованого, зовсім вільного товарного господарства залишилось зовсім мало... Вивчення законів вільної гри економічних сил — у чому й полягає найважливі­ший зміст політичної економії — призвело до визнання не­обхідності планомірного регулювання цієї гри суспільною владою».

Значно посилюється наприкінці 90-х—початку 1900-х років і критичний струмінь в оцінці теоретичних методоло­гічних засад марксизму. На цей час досвід таких провідних капіталістичних країн, як Англія і США, де капіталізм роз­вивався на власній основі, а також таких, як Німеччина та Росія, де він міцнів під егідою протекціоністської політики імперських держав, дедалі переконливіше свідчив, що не справджувалися ні висновки класиків буржуазної політич­ної економії щодо можливостей автоматичного саморозвит­ку капіталізму та меж такого розвитку, ні прогнози осно­воположників марксизму щодо його загибелі. Відносно цих прогнозів Ф. Енгельс у 1895 р. визнав, що замість револю­ції соціальної, на яку очікували вони з К. Марксом, відбу­лася революція економічна, що охопила весь Європейський континент, вперше дійсно ствердила у Франції, Австрії, Угорщині, Польщі і недавно в Росії крупну промисловість, перетворила Німеччину на першокласну промислову краї­ну,— і все це на капіталістичній основі. Звичайно, цей вис­новок Енгельс ніякою мірою не поширював на теоретичні засади марксизму та його соціально-політичну спрямова­ність.

Проте в соціал-демократичному рухові відбувається роз­кол саме на основі переосмислення марксистської економіч­ної і політичної доктрини. На Заході, зокрема в Німеччині, у соціал-демократичному середовищі вже наприкінці 90-х років сформувалися два основні напрями. Перший з них, за визначенням видатного, всесвітньо відомого вченого-економіста, спеціаліста з аграрних проблем, історії економіч­них учень та народного господарства П. Лященка, був «більш ортодоксальний» у теорії, спрямований до розвитку й поглиблення доктрини марксизму відповідно до нової епо­хи у розвитку капіталізму та нового його етапу — імперіа­лізму. Разом з тим його представники були більш «лівими» у практичній політиці, прагнучи до здійснення революцій­них лозунгів марксизму. Прихильники другого напряму— напряму «політичного реформізму»—і в теорії висували ідею «перегляду», ревізії всіх теоретичних передумов марк­сизму.

До першого напряму П. Лященко відносив, поряд з творами К. Каутського, праці К. Лібкнехта, А. Бебеля, Р. Гільфердінга, Р. Люксембург; найпослідовнішими вираз­никами ідей другого, реформістського, напряму П. Лященко справедливо вважав Е. Бернштейна та Е. Давіда. Проте, поділяючи значною мірою погляди ортодоксальних марк­систів, він у своїй «Історії економічних учень» оцінював по­зицію цих «ревізіоністів» як «пряме вбивство теоретичної марксистської думки», яка «пішла у них назад, дійшовши у теорії до «граничної корисності», в соціально-політичних переконаннях—до Сисмонді, на практиці—до повної від­мови від тактики непримиренного марксизму».

Дійсно, у своїх останніх і, як свідчить подальша світо­ва практика суспільного розвитку, далекоглядних перед­баченнях Е. Бернштейн, Е. Давід, Ф. Герц та інші теоре­тики цього напряму виходили з найновіших досягнень еко­номічної теорії того часу і підтверджували їх переглядом та аргументованою критикою теоретичних засад і політич­них висновків марксизму. Вони доводили обмеженість марк­систського діалектико-матеріалістичного методу аналізу суспільних явищ, наукову доцільність використання як кла­сичної теорії трудової цінності, так і теорії граничної ко­рисності, заперечували марксистське вчення про загальний закон капіталістичного нагромадження, відносне та абсо­лютне погіршення становища пролетаріату, кінцеве розша­рування селянства на крупну буржуазію і пролетаріат та загибель селянства як класу тощо. На цій основі давалася критика теорії «наукового соціалізму», марксистської про­грами соціалістичної революції, диктатури пролетаріату та будівництва нового суспільства. Поряд з цим розвивалася теза про поступове визрівання нових соціально-економічних відносин у надрах капіталізму в міру його зрілості, про можливість мирного переростання капіталізму на його ви­щих стадіях у соціалізм.

Подібні позиції не могли не викликати гострої неприми­ренної критики з боку ортодоксальних марксистів на чолі з К. Каутським на Заході та Г. Плехановим, а згодом і
В. Леніним — у Росії. Проте у сферу впливу ідей нового напряму соціал-демократичної думки, її реалістичних кон­цепцій та еволюційних засад була поступово втягнута аб­солютна більшість теоретиків соціал-демократичного руху, навіть такий ортодокс марксизму, як К. Каутський.

Таким чином, зміни у тенденціях розвитку політико-економічного знання, що виявилися у пошуку консенсусу різних його напрямів та відповідних політекономічних шкіл одночасно з розвитком їхньої власної методологічної та теоретичної бази, були пов'язані передусім із змінами в су­спільно-економічній дійсності. Нові явища, породжувані в ній капіталізмом на його монополістичній стадії, вели до якісних перетворень у всіх соціально-економічних структу­рах західних країн, значно змінювали і ускладнювали ха­рактер функціонування економіки і настійно вимагали сут­тєвої перебудови політичної економії у різних її напрямах, адаптації її до нових умов і завдань. Саме з цим і була пов'язана та своєрідна криза, яку переживала політична економія на Заході у другій половині XIX ст.

Аналогічні процеси, хоч і дещо пізніше, протікали і в економічній теорії в Україні. Як було показано вище, в останній третині XIX ст. її розвиток тут відбувався у сфері впливу та самобутньої інтерпретації на власному суспіль­но-економічному грунті класичної .школи політичної еко­номії, західноєвропейських та російських соціалістичних вчень, у тому числі й марксизму; плідний розвиток психо­логічного напряму (київська психологічна школа) готував грунт для наступного розвитку його 'маргінального та ма­тематичного відгалужень тощо. На відміну від Заходу, в Україні ще і в 90-х роках зберігається досить відчутний вплив концептуальних положень класичної школи, маргіналізм тільки починає формуватися у самостійний напрям, надзвичайно популярним у наукових економічних колах за­лишається економічна теорія марксизму.

На цей час, відзначав М. Туган-Барановський, «теорія цінності Маркса» була покладена в основу «більшої части­ни наших курсів політичної економії», найкращим з яких він вважав курс О. Чупрова і цікавим у теоретичному від­ношенні — курс О. Скворцова. На той факт, що «ні один солідний підручник з політичної економії не може обмину­ти цього вчення Маркса, вчення, що ввійшло у кров і плоть цієї науки», як писав Н. Рашковський у післямові до книги Г. Гросса «Научная сторона экономической системи Карла Маркса» (1890), вказували багато вчених того часу. Саме марксизм, справедливо зауважував учень М. Тугана-Барановського, видатний вчений-економіст М. Кондратьєв у спогадах про свого вчителя (Михаил Иванович Туган-Барановский. Пг. 1923), визначив початок розвитку нової, порівняно з народницькою, системи світогляду та нових методів аналізу суспільних явищ.

Проте вже наприкінці 90-х—початку 1900-х років біль­шість вчених-економістів приходить до висновку про кри­зове становище у політичній економії, про те, що жодна з існуючих шкіл не має достатньої теоретичної та методоло­гічної бази для глибокого дослідження, пояснення та про­гнозування нових економічних процесів і явищ. «Вся струн­кість і логічність попередніх теоретичних побудувань зруй­нована,— писав у своїй праці «Обмен и экономическая политика» (1904) один з прихильників класичної школи О. Миклашевський.—... іноді уявляється, що саме існуван­ня політичної економії як теоретичної науки більше недо­пустиме».

Відбувається інтенсивний процес зміни усієї системи уявлень і понять, що склалися в економічній теорії в до­монополістичний період. Передусім це стосувалося кон­цепції вільної нічим не обмеженої конкуренції як основного засобу забезпечення безперервного саморозвитку капіта­лістичної економіки. Вважаючи, що на основі цього прин­ципу не можна забезпечити ні економічну стабільність, ні розв'язання складних суспільних суперечностей і катаклізмів, Б. Кистяківський — один з численних прихильників марксизму в Україні, відомий у 90-ті роки XIX ст. діяч ук­раїнського культурницького руху, який на початку 1990-х років під впливом П. Струве переходить у лави прихильни­ків конституціоналізму і критиків марксизму, у 1897 р. у статті «Аграрии в Германии» писав: «Виявилося, що інди­відуальна свобода в економічному житті призводить до при­гноблення слабого сильним, до експлуатації праці неімущо­го і в кінцевому підсумку до соціального поневолення». П. Струве у найбільш ґрунтовній своїй праці «Хозяйство и цена. Критические исследования по теории и истории хозяйственной жизни» (1913, ч. 1; 1916, ч. 2) проголосив ідею класиків про природну закономірність суспільного життя буржуазною апологією, яка дискредитувала себе і потерпі­ла повне фіаско.