У свою чергу, соціальна школа політичної економії, що розвинулася в Німеччині в 90-ті роки (Р. Штаммлер, К. Діль, А. Аммон й ін.) на базі нової історичної школи, почала широко використовувати теоретичні засади маргіналізму, його категоріальний апарат тощо, прагнучи поєднати їх застосування з вивченням соціально-правового, етичного аспекту ринкових відносин, проблеми розподілу та ін. Щодо представників маргінальної школи та неокласицизму, то, зберігаючи методологічну основу підходу — аналіз ринкових відносин в умовах вільної конкуренції, вони не тільки визнають необхідність і доцільність соціальних реформ та певного державного регулювання економіки, а й намагаються обгрунтувати їх напрями, межі, ступінь економічної доцільності тощо.
«Життя йшло всупереч науці,— писав з цього приводу М. Туган-Барановський,— і наука пішла на поступки... захисників ніким не регульованого, зовсім вільного товарного господарства залишилось зовсім мало... Вивчення законів вільної гри економічних сил — у чому й полягає найважливіший зміст політичної економії — призвело до визнання необхідності планомірного регулювання цієї гри суспільною владою».
Значно посилюється наприкінці 90-х—початку 1900-х років і критичний струмінь в оцінці теоретичних методологічних засад марксизму. На цей час досвід таких провідних капіталістичних країн, як Англія і США, де капіталізм розвивався на власній основі, а також таких, як Німеччина та Росія, де він міцнів під егідою протекціоністської політики імперських держав, дедалі переконливіше свідчив, що не справджувалися ні висновки класиків буржуазної політичної економії щодо можливостей автоматичного саморозвитку капіталізму та меж такого розвитку, ні прогнози основоположників марксизму щодо його загибелі. Відносно цих прогнозів Ф. Енгельс у 1895 р. визнав, що замість революції соціальної, на яку очікували вони з К. Марксом, відбулася революція економічна, що охопила весь Європейський континент, вперше дійсно ствердила у Франції, Австрії, Угорщині, Польщі і недавно в Росії крупну промисловість, перетворила Німеччину на першокласну промислову країну,— і все це на капіталістичній основі. Звичайно, цей висновок Енгельс ніякою мірою не поширював на теоретичні засади марксизму та його соціально-політичну спрямованість.
Проте в соціал-демократичному рухові відбувається розкол саме на основі переосмислення марксистської економічної і політичної доктрини. На Заході, зокрема в Німеччині, у соціал-демократичному середовищі вже наприкінці 90-х років сформувалися два основні напрями. Перший з них, за визначенням видатного, всесвітньо відомого вченого-економіста, спеціаліста з аграрних проблем, історії економічних учень та народного господарства П. Лященка, був «більш ортодоксальний» у теорії, спрямований до розвитку й поглиблення доктрини марксизму відповідно до нової епохи у розвитку капіталізму та нового його етапу — імперіалізму. Разом з тим його представники були більш «лівими» у практичній політиці, прагнучи до здійснення революційних лозунгів марксизму. Прихильники другого напряму— напряму «політичного реформізму»—і в теорії висували ідею «перегляду», ревізії всіх теоретичних передумов марксизму.
До першого напряму П. Лященко відносив, поряд з творами К. Каутського, праці К. Лібкнехта, А. Бебеля, Р. Гільфердінга, Р. Люксембург; найпослідовнішими виразниками ідей другого, реформістського, напряму П. Лященко справедливо вважав Е. Бернштейна та Е. Давіда. Проте, поділяючи значною мірою погляди ортодоксальних марксистів, він у своїй «Історії економічних учень» оцінював позицію цих «ревізіоністів» як «пряме вбивство теоретичної марксистської думки», яка «пішла у них назад, дійшовши у теорії до «граничної корисності», в соціально-політичних переконаннях—до Сисмонді, на практиці—до повної відмови від тактики непримиренного марксизму».
Дійсно, у своїх останніх і, як свідчить подальша світова практика суспільного розвитку, далекоглядних передбаченнях Е. Бернштейн, Е. Давід, Ф. Герц та інші теоретики цього напряму виходили з найновіших досягнень економічної теорії того часу і підтверджували їх переглядом та аргументованою критикою теоретичних засад і політичних висновків марксизму. Вони доводили обмеженість марксистського діалектико-матеріалістичного методу аналізу суспільних явищ, наукову доцільність використання як класичної теорії трудової цінності, так і теорії граничної корисності, заперечували марксистське вчення про загальний закон капіталістичного нагромадження, відносне та абсолютне погіршення становища пролетаріату, кінцеве розшарування селянства на крупну буржуазію і пролетаріат та загибель селянства як класу тощо. На цій основі давалася критика теорії «наукового соціалізму», марксистської програми соціалістичної революції, диктатури пролетаріату та будівництва нового суспільства. Поряд з цим розвивалася теза про поступове визрівання нових соціально-економічних відносин у надрах капіталізму в міру його зрілості, про можливість мирного переростання капіталізму на його вищих стадіях у соціалізм.
Подібні позиції не могли не викликати гострої непримиренної критики з боку ортодоксальних марксистів на чолі з К. Каутським на Заході та Г. Плехановим, а згодом і
В. Леніним — у Росії. Проте у сферу впливу ідей нового напряму соціал-демократичної думки, її реалістичних концепцій та еволюційних засад була поступово втягнута абсолютна більшість теоретиків соціал-демократичного руху, навіть такий ортодокс марксизму, як К. Каутський.
Таким чином, зміни у тенденціях розвитку політико-економічного знання, що виявилися у пошуку консенсусу різних його напрямів та відповідних політекономічних шкіл одночасно з розвитком їхньої власної методологічної та теоретичної бази, були пов'язані передусім із змінами в суспільно-економічній дійсності. Нові явища, породжувані в ній капіталізмом на його монополістичній стадії, вели до якісних перетворень у всіх соціально-економічних структурах західних країн, значно змінювали і ускладнювали характер функціонування економіки і настійно вимагали суттєвої перебудови політичної економії у різних її напрямах, адаптації її до нових умов і завдань. Саме з цим і була пов'язана та своєрідна криза, яку переживала політична економія на Заході у другій половині XIX ст.
Аналогічні процеси, хоч і дещо пізніше, протікали і в економічній теорії в Україні. Як було показано вище, в останній третині XIX ст. її розвиток тут відбувався у сфері впливу та самобутньої інтерпретації на власному суспільно-економічному грунті класичної .школи політичної економії, західноєвропейських та російських соціалістичних вчень, у тому числі й марксизму; плідний розвиток психологічного напряму (київська психологічна школа) готував грунт для наступного розвитку його 'маргінального та математичного відгалужень тощо. На відміну від Заходу, в Україні ще і в 90-х роках зберігається досить відчутний вплив концептуальних положень класичної школи, маргіналізм тільки починає формуватися у самостійний напрям, надзвичайно популярним у наукових економічних колах залишається економічна теорія марксизму.
На цей час, відзначав М. Туган-Барановський, «теорія цінності Маркса» була покладена в основу «більшої частини наших курсів політичної економії», найкращим з яких він вважав курс О. Чупрова і цікавим у теоретичному відношенні — курс О. Скворцова. На той факт, що «ні один солідний підручник з політичної економії не може обминути цього вчення Маркса, вчення, що ввійшло у кров і плоть цієї науки», як писав Н. Рашковський у післямові до книги Г. Гросса «Научная сторона экономической системи Карла Маркса» (1890), вказували багато вчених того часу. Саме марксизм, справедливо зауважував учень М. Тугана-Барановського, видатний вчений-економіст М. Кондратьєв у спогадах про свого вчителя (Михаил Иванович Туган-Барановский. Пг. 1923), визначив початок розвитку нової, порівняно з народницькою, системи світогляду та нових методів аналізу суспільних явищ.
Проте вже наприкінці 90-х—початку 1900-х років більшість вчених-економістів приходить до висновку про кризове становище у політичній економії, про те, що жодна з існуючих шкіл не має достатньої теоретичної та методологічної бази для глибокого дослідження, пояснення та прогнозування нових економічних процесів і явищ. «Вся стрункість і логічність попередніх теоретичних побудувань зруйнована,— писав у своїй праці «Обмен и экономическая политика» (1904) один з прихильників класичної школи О. Миклашевський.—... іноді уявляється, що саме існування політичної економії як теоретичної науки більше недопустиме».
Відбувається інтенсивний процес зміни усієї системи уявлень і понять, що склалися в економічній теорії в домонополістичний період. Передусім це стосувалося концепції вільної нічим не обмеженої конкуренції як основного засобу забезпечення безперервного саморозвитку капіталістичної економіки. Вважаючи, що на основі цього принципу не можна забезпечити ні економічну стабільність, ні розв'язання складних суспільних суперечностей і катаклізмів, Б. Кистяківський — один з численних прихильників марксизму в Україні, відомий у 90-ті роки XIX ст. діяч українського культурницького руху, який на початку 1990-х років під впливом П. Струве переходить у лави прихильників конституціоналізму і критиків марксизму, у 1897 р. у статті «Аграрии в Германии» писав: «Виявилося, що індивідуальна свобода в економічному житті призводить до пригноблення слабого сильним, до експлуатації праці неімущого і в кінцевому підсумку до соціального поневолення». П. Струве у найбільш ґрунтовній своїй праці «Хозяйство и цена. Критические исследования по теории и истории хозяйственной жизни» (1913, ч. 1; 1916, ч. 2) проголосив ідею класиків про природну закономірність суспільного життя буржуазною апологією, яка дискредитувала себе і потерпіла повне фіаско.