Дедалі менше залишається прибічників трудової теорії Цінності як у її класичному варіанті (А. Сміт, Д. Рікардо), так і особливо у марксистській інтерпретації. Дедалі більшої популярності набувають концептуальні засади суб'єктивно-психологічного напряму, теорій попиту і пропозиції, рівноваги, факторів виробництва тощо. Ведеться напружений пошук якісно нових підходів до пізнання та аналізу економічної дійсності, плідно використовуються, одержують самостійну інтерпретацію і в цілому ряді випадків перспективний розвиток останні на той час здобутки різних шкіл і напрямів.
Великої популярності набуває соціальний напрям політичної економії, інтенсивно розвивається маргіналізм та неокласичний напрям, здобутки якого плідно використовуються російською та українською математичною школою. У руслі цих процесів відбувається аналіз та перегляд з багатьох позицій і економічної теорії марксизму, відношення до якого вже в перше десятиліття XX ст. відчутно змінюється. Абсолютна більшість учених-економістів в Україні, які тою чи іншою мірою поділяли окремі положення економічної теорії марксизму або прихильно ставилися до цього вчення, дедалі більше відходять від марксизму, сприйнявши філософські засади, теоретичні й методологічні надбання новітніх на той час політико-економічних шкіл, що розвивалися в руслі неокласицизму та інституціоналізму.
3. Ідеї маржиналізму, що в 70—90-ті роки XIX ст. склався на Заході у самостійну і дуже впливову школу на базі розвитку засад психологічного напряму в політичній економії, одержали в Україні досить велике поширення вже наприкінці XIX ст. Відповідний грунт для цього був підготовлений, зокрема представниками Київської психологічної школи, хоч її фундатор, відомий учений та визначний державний діяч, професор Київського університету М. Бунге перспективності школи К. Менгера не оцінив. Це відбилося в останній його роботі «Очерки политико-экономической литературы» (1895). У працях учня й послідовника М. Бунге, професора того ж університету Д. Піхна (Закон спроса й предложения. К теории ценности. К., 1886; Основания политической' экономии, 1890 та ін.) розвивалися положення про споживання й обмін як основні сфери дослідження економічних явищ, про корисність речей (їх «придатність») як джерело та мірило цінності й ціни («розцінки»), засади теорії попиту і пропозиції, теорії факторів виробництва тощо. Однією з центральних проблем «як при вивченні ціни кожної речі або послуги, так і при дослідженні теорії цінності взагалі» (Д. Піхно), ці вчені вважали вивчення потреб, що формують попит, конкретних їх форм, класифікацію за видами та родами тощо.
Друге дихання розвитку психологічного напряму політичної економії на якісно новому рівні дало внесення у нього засад австрійської та математичної шкіл. Абстрактно-дедуктивний метод дослідження, застосований представниками цих шкіл, внесення ними таких нових елементів аналізу, як величина «граничної корисності», фактор рідкості та ін., дали можливість подолати ряд суперечностей старої психологічної школи, передусім невдалі спроби встановити залежність цінності від конкретної корисності речей. На це звернув увагу, зокрема, Туган-Барановський, який один з перших в Росії та в Україні здійснив порівняльний аналіз австрійської школи вже в першій своїй науковій праці «Учение о предельной полезности хозяйственных благ как причине их ценности» (1890).
Звертаючись у цій та ряді інших праць, зокрема згаданих вище «Очерках из истории политической экономии и социализма», до питання гострої взаємної критики прибічників теорії корисності та трудової теорії цінності, ускладненої «соціальними симпатіями та політичними пристрастями», вчений писав, що і ті й другі були праві у своїй критиці і неправі у своїй виключності. Якщо праця справді не може пояснити ринкових коливань товарних цін, а також середніх цін багатьох товарів економічного обороту, наприклад, землі, то водночас з точки зору теорії корисності неможливо зрозуміти, чому середні ціни товарів істотно різняться, а багато з корисних предметів зовсім не мають ціни. Одна й друга теорії, робить висновок учений, «були недостатніми для повного пояснення основного економічного явища—цінності». Школа ж К. Менгера, на думку М. Тугана-Барановського, запропонувала підхід, який обіцяв назавжди покінчити з суперечками про цінність. Визнання граничної корисності головним фактором, що визначає цінність, дало, за виразом М. Тугана-Барановського, «аріаднину нитку» для виходу з лабіринту суперечностей при поясненні цінності корисністю, дозволило школі Менгера дати «нову теорію цінності, яка має всі шанси стати загальноприйнятою в науці».
Справді, австрійська школа відіграла визначну роль у розвитку економічної теорії. Вона торувала шлях до вивчення і прогнозування таких важливих економічних проблем, як зв'язок корисності та цінності, закономірностей формування споживчого попиту, взаємозв'язку в ціноутворенні попиту і пропозиції, ціноутворення факторів виробництва та визначення принципів, за якими відбувається вмінення цінності кінцевого продукту окремим факторам, що брали участь у його створенні тощо, тобто до неокласичного аналізу, який відкрив якісно нову епоху в розвитку політичної економії. Проте представники австрійської школи не змогли подолати суперечливості своїх теорій щодо пояснення цінності та цін виключно з позицій суб'єктивних оцінок корисності, відірваності від врахування витрат виробництва у формуванні цінності, точніше — ціни, що врівноважує попит і пропонування тощо. Ці вади австрійської школи на той час відзначали не тільки її противники, а й прихильники, зокрема А. Маршалл. Останній звертав увагу на те, що фундатори австрійської школи не змогли з'єднати корисність з суспільними витратами, тобто зіставити результати з витратами.
Недостатність моністичного пояснення цінності й ціни відзначав і М. Туган-Барановський. У своїй праці «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (1905) вчений наголошував, що школа Менгера «вперше дала вичерпне пояснення механізму оцінки, вияснила психологічні процеси, результатом яких є ціна, тобто суб'єктивному моменту, що лежить в основі ціни, яким попередні теорії майже не займалися». Разом з тим М. Туган-Барановський приходить до висновку, що ця школа одночасно «показала передаточні ремні, які зв'язують у суб'єкті об'єктивні фактори ціни з цінами».
Вже в своїй першій, згаданій вище роботі «Учение о предельной полезности...», у 1890 р. М. Туган-Барановський обґрунтовує положення про те, що теорія граничної корисності, якщо її правильно розуміти, є несподіваним підтвердженням теорії трудової цінності, і протистояння цих теорій грунтується на різних підходах до проблеми цінності: об'єктивному у Д. Рікардо і К. Маркса та суб'єктивному у К. Менгера. «Теорія граничної корисності доводить, що обидва принципи оцінки знаходяться між собою в узгодженості, яка тим більша, чим більшою мірою розподіл народної праці підпорядковується господарському принципу». Вчений формулює закон («теорему цінності»), згідно з яким граничні корисності господарських благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні їх трудовим вартостям.
Ідея вченого про необхідність дослідження категорії цінності з урахуванням як витрат (об'єктивних факторів), так і корисності («суб'єктивних» факторів) була надзвичайно плідною, підносила його праці в цій галузі на рівень найновіших на той час здобутків світової економічної думки. Саме з ідеєю синтезу досягнень маржиналізму з певними засадами класичної школи, вперше висунутою на Заході А. Маршаллом (Принципи політичної економії. 1890), були пов'язані так звана маршаллівська революція і формування неокласичного напряму в економічній теорії.
Проте підходи до такого синтезу у А. Маршалла та М. Тугана-Барановського відрізнялися. А. Маршалл долає, з одного боку, обмеженість теорії цінності Д. Рікардо, зумовлену жорстким превалюванням у ній трудової засади (витрат живої та вречевленої праці) при визначенні мінової цінності і, з другого — догму австрійської школи про повну залежність цінності від суб'єктивної корисності, тобто про останню як єдину основу ціни.
Акцентуючи увагу при встановленні ціни пропозиції (з боку продавців) на виробничому факторі (витратах виробництва) та використовуючи граничну корисність при встановленні ціни попиту (з боку споживачів), А, Маршалл розглядає ціну як результат їхнього зіткнення, рівновіддачу функціональної взаємозалежності попиту і пропозиції. Таким чином, він по суті знімає проблему джерела цінності як єдиної субстанції ціни. В центрі його уваги — можливості комбінування, заміщення факторів виробництва, їх ефективної організації в умовах технічного прогресу у тісному зв'язку з ринковим механізмом. Цей підхід плідно використовувався пізніше у працях Дж. Неймана, П. Самуельсона, Дж. Хікса й ін.
М. Туган-Барановський, як і А. Маршалл, звертав увагу на ті моменти в теорії Рікардо, які підтверджували, що в ній трудові витрати — найважливіший, але не єдиний об'єктивний фактор ціни (другий—корисність), а також на ті опосередковуючі умови, які вводив Рікардо (рівність оплати праці однакової кваліфікації, обсягів капіталу та врахування часу їх інвестування, середня норма прибутку тощо). Однак, на відміну від А. Маршалла, він, з одного боку, абстрагувався від цих моментів, а з другого — явно перебільшував значення граничної корисності як первинної і вихідної у проблемі цінності. У своїй формулі («теоремі цінності») він залишає співвідношення «гранична корисність—витрати праці», а замість аналізу функціональних залежностей намагається безпосередньо зіставити ці категорії, вважаючи разом з тим, що «гранична корисність має бути функцією трудової витрати».