Адекватній оцінці стану злочинності суттєво заважає її латентність (прихованість), значна частина якої має штучний характер, коли інформація про злочини не подається до правоохоронних органів або належним чином свідомо не реєструється. В дисертації пропонуються заходи удосконалення кримінальної статистики: вона повинна здійснюватись установами, які не відповідають за розкриття злочинів та розслідування справ.
Основою державної боротьби із злочинністю є кримінальна політика. При цьому дотримання прав людини виступає однією із основних засад формуванняя цієї політики. Політика – це організаційна та регулятивно–контрольна сфера суспільства, пов’язана з діяльністю державної влади щодо функціонування та розвитку суспільства в життєво важливих соціальних сферах.
Кримінально–правова політика в Україні сьогодні здійснюється з урахуванням необхідності забезпечення прав людини на принципах економії кримінальної репресії; доцільності; диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання за злочин; невідворотності кримінально–правового реагування на вчинений злочин. Це основні і власні (властиві саме їй) принципи кримінально–правової політики. Крім того, в сфері кримінально–правової політики мають певний прояв і інші принципи як більш загального характеру (загальні принципи права і політики – законність, демократизм, справедливість, гуманізм тощо). Захист природних прав потерпілих та матеріальна допомога з боку держави підвищують її авторитет, заохочують населення до співпраці з правоохоронними установами. А це означатиме зменшення випадків відмови жертв злочинів від подачі заяви про подію, зміни показань на користь обвинуваченого і т.ін. Скоротиться латентна та нерозкрита злочинність. І зменшиться кількість злочинів, мотив яких - помста. Якщо взяти до уваги всі позитивні наслідки прийняття та застосування законів про захист потерпілих, то не можна не визнати, що ці закони були б виправдані і не лише морально, але й економічно.
Дотримання прав людини при боротьбі із злочинністю проявляється також через характеристику справедливості цієї діяльності. Моральна категорія справедливості складає найважливішу ознаку правової норми, є її суттю. Іншими словами, право - це легалізована справедливість, в ідеалі. Адже нерідко бувають і несправедливі закони, а ще частіше, - несправедливість судів, але то - аномалії суспільного життя.
Принцип справедливості потребує також офіційної на законодавчому рівні відмови від презумпції знання правопорушником закону, який порушується. Це досить дивна у психологічному сприйнятті юридична фікція: зрозуміло, що неможливо знати всі закони, особливо ті, що передбачають відповідальність за господарські, економічні та багато інших подібних злочинів, мало пов’язаних з моральними нормами поведінки.
Одним з головних завдань кримінології є наукова розробка проблем попередження злочинів. Якщо у минулому тисячолітті попередження правопорушень визнавалось показником мудрості законодавця, то сьогодні потенціал мудрості у цій сфері повинен бути притаманним усім гілкам державної влади. Попередження правопорушень у суспільстві є необхідністю, оскільки останні є деструктивною силою, що суттєво гальмує його розвиток.
Попередження правопорушень розглядається як комплекс заходів економічного, соціального, ідеологічного, культурного, виховного, законодавчого та іншого характеру, спрямованих на усунення, послаблення або нейтралізацію причин та умов злочинності. Ця діяльність класифікується за: рівнем, механізмом, обсягом, змістом заходів та суб’єктами її реалізації. Правове підґрунтя діяльності щодо попередження правопорушень, яке базується на Конституції України, законодавчих та інших нормативно-правових актах. За рівнем профілактичні заходи можуть здійснюватися на всій території України (державний рівень) або в окремому регіоні (регіональний рівень), на місцях (місцевий рівень), у відповідній галузі господарства (галузевий рівень) або на підприємстві, в установі чи організації. Кримінологія фактично визначилась щодо рівнів реалізації профілактичних заходів стосовно груп населення (загальна профілактика) або стосовно конкретної особи (індивідуальна профілактика).
Державна система попередження правопорушень повинна мати власне законодавче підґрунтя, яке визначає загальні засади, принципи, суб'єктів, форми та інші важливі положення щодо цієї сфери діяльності, а також окремі законодавчі і нормативно-правові акти, які мають регулювати застосування заходів профілактичного впливу. Основні принципи діяльності щодо попередження злочинів вимагають обов'язкового закріплення на законодавчому рівні.
У попередженні правопорушень повинні використовуватися різноманітні за змістом заходи, що в цілому утворюють систему економічних, політичних, правових, психологічних, організаційних, технічних, соціальних, ідеологічних та інших чинників. Кримінологічна теорія вимагає наукового дослідження зазначених факторів та вивчення механізму їх впливу на причини і умови правопорушень.
1. Конституція України від 28.06.96 р.// Відомості Верховної Ради України.-1996.-№30.-ст.141.
2. Закон України "Про Державну прикордонну службу України" // ВВР. – 2003. – № 27. – Ст.208.
3. Закон України "Про міліцію" від 20.12.1990 р. // ВВР. – 1991. – № 4. – Ст.20.
4. Закон України "Про прокуратуру" вiд 5.11.1991 р. // ВВР.– 1991.– №53. – Ст.793.
5. Закон України "Про службу безпеки України" вiд 25.03.1992 р. // ВВР. – 1992. – 13 травня.
6. Про комплексну програму профілактики злочинності на 2001–2005 рр.: Указ Президента України від 25.12.2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. – № 52. – ст.101;
7. Програма реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003–2010 роки // Офіційний вісник України. – 2003. – № 24. – ст.1133.
8. Восьмой конгресс ООН по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями. М. – 1990 –с.26
9. Аванесов Г.А. Криминология и социальная профилактика. – М., 1980.
10. Айдаров И.И. О профилактиктической политике и ее роли в борьбе с преступностью//Вопросы борьбы с преступностью.-Вып.47.-М.,1988.-С.106-108.
11. Бабаев М.М., Плешаков В.А. Основы криминологической безопасности // Современные криминологические проблемы борьбы с преступностью. Труды Академии управления. – М.: Академия управления МВД России. – 2000. – С.45.
12. Бандурка А.М., Давиденко Л.М. Преступность в Украине: причины и противодействие: Монография. – Х.: Основа, 2003.
13. Блувштейн Ю.Д., Добрынин А.В.Основания криминологии. Опыт логико-философского исследования.-Минск,1990.
14. Боков А.Б. Социальное назначение органов внутренних дел и проблемы борьбы с преступностью // Закон и право. – 2003. – № 4. – С.20–22.
15. Бородин С.В. Борьба с преступностью: теоретическая модель комплексной программы. – М., 1990.
16. Босхолов С.С. Основы уголовной политики: Конституционный, криминологический, уголовно–правовой и информационный аспекты. – М.: Учебно–консультационный центр «ЮрИнфоР», 1999.
17. Владимиров Л.Е. Уголовный законодатель как воспитатель.-М.,1903.
18. Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в вину.Автореф. дис.доктора юр. наук.-К.,1999.
19. Голина В.В. Криминологическая профилактика, предотвращение и пресечение преступлений. – К. - 1989.
20. Голина В.В. Спеціально-кримінологічне попередження злочинів (теорія і практика) // Автореф. дис. доктора юрид.наук. – Харків, 1994.
21. Голіна В.В. Кримінологічна профілактика злочинів // Радянське право. – 1980. – № 8. – С.45.
22. Голіна В.В.Попередження злочинності.Лекція.-Харків,1994.
23. Даньшин И.Н. Актуальные вопросы предупреждения преступности // Вопросы борьбы с преступностью. –М.: Юрид. лит., 1988. – Вып. 47. – С.104.
24. Даньшин И.Н. Криминология: понятие, предмет, задачи и система криминологической науки: конспект лекции. - Харьков,1995. – С. 71.
25. Долгова А.И. Организация предупреждения преступности с учетом детерминации// Вопросы борьбы с преступностью.-Вып.47.-М.,1988.-С.85-87.
26. Ємельянов В. Щодо кримінально-правового визначення тероризму // Право України. – 1999. – № 8. – С.83.
27. Загальна теорія держави та права / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін. За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Харків: Право, 2002.
28. Закалюк А.П. Общественное воздействие и предупреждение правонарушений. – Наукова думка.
29. Звирбуль В.К. Деятельность прокуратуры по предупреждению преступности. – М.: Юридическая лит-ра, 1971.
30. Зелінський А.Ф., Литвак О.М. Деякі зауваження кримінологів щодо проектів КК України. //Право України.-1999.-№5.-С.70-73.
31. Зудин В.Ф. Социальная профилактика преступлений. – Саратов: изд-во Саратовского унив-та, 1983.
32. Игошев К.Е. Социальный контроль и профилактика преступлений. – Горький, 1976.
33. Игошев К.Е., Шмаров И.В. Социальные аспекты предупреждения правонарушений. – М., 1980.
34. Иншаков С.М.Зарубежная криминология.-М.,1997.
35. Исмаилов И.А. Преступность и уголовная политика (актуальные проблемы борьбы с преступностью). – Баку, 1990.
36. Кайзер Г. Криминология: Пер. с нем. – М.: Юрид. лит., 1979.
37. Карпец И.И. Социалистическая криминология. Состояние. Задачи // Вопросы борьбы с преступностью. – Вып.47. – М.: Юрид. лит., 1988.
38. Карпов Н.Н. К вопросу о государственной политике предупреждения правонарушений // Право и политика. – 2001. – № 11. – С. 93.
39. КелинаС.Г. Некоторые аспекты теории криминализации // Проблемы уголовной политики и уголовного права: Межвуз. сб. науч. тр. М.: МВШМ МВД РФ, 1994. – С. 47 – 53.
40. Концепція розвитку кримінологічної науки в Україні на початку XXI століття // Інформаційний бюлетень – К.: Академія правових наук України. – № 5. – 2002. – С.12–13.
41. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій. – К.: Наукова думка; Українська видавнича група, 1996.