У 1066 р. в Англію вторглися війська герцога північної-французької провінції Нормандії. У битві при Гастінгсі англійські війська зазнали поразки. Англосаксонська знать була перебита, більшість її земель перейшла до королівського домену Вільгельма. Королю належали майже усі ліси, а міста були оголошені «королівськими ленами». Завоювання 1066 р. запобігло розпаду англії на самостійні уділи. Управління на місцях перейшло від баронів до королівських чиновників – шерифів. У 1088 р. Вільгельм І Завойовник (1066–1087) оголосив себе верховним власником землі у королівстві, встановивши, що піддані можуть отримувати землю лише у користування. Тим самим, усе населення Англії було перетворено у васалів і підданих короля, зобов'язаних виконувати на користь. корони ряд повинностей. Королівська влада також зуміла виробити ефективну податкову систему («палата шахової дошки»), позиції фіскального відомства в державі були надзвичайно сильними.
Ще в 1086 р. в країні був проведений перепис населення,землі, знарядь праці. Його матеріали склали т. зв. «Книгу страшного суду». Населення Англії на цей час складало. 1,5 млн. чол., з них лише 12 відсотків були особисто вільними. 70 відсотків населення складали феодально-залежні тримачі землі, зберігався прошарок рабів-сервів. На жаль, «Книга страшного суду» не дає точного уявлення про права і обов'язки вільних-сокменів та кріпаків-вілланів. Правове становище останніх є предметом дискусії. Не підлягає, однак, сумніву той факт, що податкове відомство після перепису стало діяти щебільш ефективно.
Того ж, 1086 р. усі вільні громадяни Англії були вимушені присягнути на відданість монарху («бути вірним королю про усіх людей», тим самим і проти своїх сеньйорів).
Якщо уконтинентальній Європі панував принцип «васал мого васала – не мій васал», то в Англії корона установила прямий зв'язок з васалами своїх васалів (ар'єрвасалами). Навіть після чисельних земельних пожалувань нормандським баронам в королівському домені залишалося більше однієї сьомої усіх земель Англії, а жоден з васалів не міг і близько зрівнятися з королем за багатством. Пригадаємо, що французькі Капетінги первісне були біднішими за своїх герцогів. Васали англійського короля були зобов'язані йому не тільки військовою службою, але й грошовими внесками.
Сила королівської влади в англії пояснюється як об'єктивними, так і чисто суб'єктивними факторами. До числа перших віднесемо вимушену покірність нормандських баронів монарху. Сильна королівська влада була гарантом їх панування над підкореним, але нескореним англосаксонським населенням. У цю ж групу факторів віднесемо політичну і економічну слабкість англійських міст, а також не компактність земельних володінь феодалів. Соратники Вільгельма Завойовника за свою військову службу отримували не один, а кілька дрібних наділів у різних частинах королівства. Це дозволяло тримати у покорі потенційних бунтівників.
До суб'єктивних віднесемо діяльну активність королів по розбудові апарату управління. Уже Вільгельм І зумів створити відносно сильний апарат центрального управління. На чолі колишніх англосаксонських графств були поставлені королівські чиновники – шерифи, що відали адміністрацією, судом та збором королівських податків. Міста, як уже згадувалося, опинилися у королівському домені, і ця обставина була ефективно використана. Наступники Вільгельма І і особливо його молодший син Генріх продовжували зміцнювати королівську владу: більшу роль в управлінні почала відігравати королівська рада, яка суміщувала в собі судові, адміністративні та фінансові функції. До її складу входили вищі посадові особи – королівські судді, юстиціарій, канцлер, скарбник, а також найбільш вірні королю великі феодали.
Для противаги зростаючому впливу баронів Генріх І починає енергійно відновлювати – тепер уже під контролем центральної влади – старі англосаксонські органи місцевого самоврядування. На т. зв. сотенних зборах чиниться суд з дрібних правопорушень, розподіляються і стягуються податки, проводяться різноманітні урядові розслідування.
Генріх І помер, не залишивши спадкоємців. Його дочка Матільда, дружина французького графа Анжу Жоффруа Плантагенета, та племінник, теж француз, Стефан граф Блуа, розпочинають боротьбу за престол. Цією усобицею скористалися для зміцнення своїх позицій барони Англії. Вони добивається імунітетів, якими в той час користувалася феодальна знать в країнах континентальної Європи, що, зрозуміло, в свою чергу ослаблювало королівську владу. Анархія припинилася аж у її 53 р. Королем став Стефан, але було погоджено, що після його смерті престол успадкує син Матільди Генріх Плантагенет. Уже в 1154 р. він зійшов на престол під іменем Генріха ІІ (1154–1189), поклавши початок династії, що правила до кінця XIV ст. Крім англії Генріху II належали Нормандія, Анжу, Мен, Турень, Пуату, а згодом і Аквітанія (французькі герцогства і графства).
Спираючись на необмежені ресурси цієї т. зв. Анжуйської імперії, використавши підтримку рицарів, міст і вільного селянства, Генріх II зумів провести масштабні реформи. Найважливішою з них стала судова.
Будь-яка вільна людина за певну плату могла перенести свій майновий спір на розгляд суду королівської курії, де він розглядався колегією присяжних. Вотчинні суди надалі розглядали справи вілланів, ця категорія населення залишалася підвладною своєму сеньйору. Але вільні – міщани, рицарство, вільне селянство – залишалися у великому виграші і були відгороджені від свавілля феодальної знаті. Одночасно зріс авторитет королівської влади, казна одержала нове джерело надходжень – судові мита. В процесі судової практики королівських судів поступово почало вироблятися т. зв. загальне право – єдине для усієї країни королівське право. Останнє поступово витіснило місцеве право, що застосовувалося в сеньйоральних та сотенних судах. Реформа карного законодавства була розпочата т. зв. кларендонською ассізою 1166 р. Послані з столиці судді регулярно об'їздили графства. На місцях вони викликали до себе 12 місцевих поміщиків-рицарів та по 4 вільних селянина від кожного села. усі ці люди під присягою повинні були повідомляти про ті карні злочини, що мали місце з моменту попередньої сесії суду. Таким чином, остаточно утверджується принцип, що справи про карні злочини перестають збуджуватися з ініціативи зацікавленої сторони, а виступають в якості злочинів проти «королівського миру» і переслідуються державою.
Невдалою виявилася спроба Генріха II поставити під контроль держави церковні суди. На цьому ґрунті він зіткнувся з главою англійської церкви архієпископом Кентерберійським Томасом Бекетом. У 1170 р – за наказом короля архієпископ бувубитий, але у справу втрутився папа Олександр III. Під загрозою відлучення від церкви Генріха II вимусили публічно покаятися і відмовитися від своїх намірів.
У 1169–1170 рр. англійські барони розпочали завоювання Ірландії. В 1171 р. сюди прибув сам король Генріх II. В південно-східній частині острова було створено укріплений район, пізніше названий «Бейл» (буквально – огороджена територія). В 1174 р. Генріх II ненадовго примусив короля Шотландії Вільяма Лева принести оммаж і васальну присягу на Шотландію. Однак, звільнившись невдовзі від васальної залежності, Шотландія розпочала зближення з Францією Філіпа II Августа у тісному антианглійському союзі.
Ці масштабні війни стали однією з причин військової реформи. У 1181 р. був виданий королівський указ про загальне озброєння. Кожна вільна людина в державі повинна була обзавестися тією чи іншою зброєю, відповідно до свого майнового стану. Ополчення цих вільних людей у необхідному випадку поступало під командування шерифа. Цю нерегулярну армію король міг протиставити не лише зовнішньому ворогу, але й власним непокірним феодалам. З іншого боку, військове озброєння вільних селян та жителів міст зумовило зростання політичної волі цих прошарків населення. Замість військової служби (обмеженої щорічним 40-денним веденням бойових дій) з феодалів почали стягувати т. зв. «щитові гроші». На них король почав наймати на постійну службу рицарів та вільних селян-лучників. Тим самим було закладено основи регулярної армії.
Молодший син Генріха II Іоанн Безземельний (1199–1216) успадкував від батька ефективний управлінський апарат. Однак, надані можливості були використані напрочуд невдало. Довільними конфіскаціями земель, арештами і стратами неугодних йому магнатів, постійними порушеннями установлених феодальних порядків король збудив проти себе опозицію баронів. У війні 1202–1204 рр. французький король Філіпп II Август захопив більшу частину володінь Іоанна Безземельного у Франції: Нормандію, Анжу, Мен, Турень, частину Пуату. Поразка 1214 р. у битвах при Ларош-о-Муані та Бувіні остаточно поховала надії повернути втрачені землі на континенті. Ще з 1207 р. Іоанн перебував у затяжному конфлікті з папою Інокентієм III. В 1212 р. папа видав буллу про позбавлення англійського короля престолу та про передачу права на англійську корону французькому королю Філіппу II Августу. Побоюючись повстання своїх підданих, Іоанн в 1213 р. капітулював перед папою, визнав себе його васалом і зобов'язався щорічно виплачувати 1000 марок сріблом. Цей ганебний для королівської влади акт ще більше посилив опозицію. Навесні 1215 р. барони за підтримки рицарства та міщан розпочали війну проти короля. Лондонці відкрили їм ворота столиці. Король був змушений підкоритися вимогам повсталих баронів і 15 червня 1215 р. підписав т. зв. Велику хартію вільностей.
Згідно цього акту, барони обирали з власного середовища комітет з 25 членів, які мали слідкувати за дотриманням Хартії з боку короля. Підраховано, що з 68 статей Хартії 30 виражали інтереси баронів, 7 – рицарства та верхівки вільного селянства і лише 3 – міщан. Права залежних вілланів у Хартії взагалі не оговорювалися.