1. Тип ліцензії: повні; лімітовані; ексклюзивні або неексклюзивні; термінові або нетермінові.
2. Ліцензії можуть діяти на території певної країни або використовуватися за її межами.
3. Ліцензії можуть бути загальними або генеральними. Може існувати одна компанія в країні, яка надає субліцензії.
4. Умови використання ліцензії: умови отримання; умови передачі; умови контролю за дотриманням технології, якості та інше; загальні умови щодо змін, стосовно взаємин між ліцензіарами та ліцензіатами; умови застосування.
5. Обмеження щодо обсягу використання ліцензії.
6. Обмеження щодо експорту продукції, виробленої на основі ліцензії, в треті країни.
7. Розмір і періодичність ліцензійних платежів та їх характер – фіксовані (на певний час) і змінні (залежать від обсягу продукції та інших параметрів).
8. Відповідальність за порушення умов ліцензійної угоди [25, 250].
Оцінка вартості ліцензійного контракту залежить від таких факторів: (а) ексклюзивності чи неексклюзивності ліцензії; (б) наявності ринкових обмежень використання ліцензії, включаючи експорт; (в) обмежень щодо обсягу виробництва; (г) терміну дії; (ґ) новизни технології; (д) рівня конкуренції; (е) політичного та ділового ризиків у країні, якій надається ліцензія; (є) рівня технології в країні, якій надається ліцензія.
Ціна ліцензії визначається за верхнім та нижнім обмеженням. Ціна пропозиції завжди вища, її розраховують за оцінкою потенційного прибутку від використання ліцензії та пропозиції ліцензіара. Верхній ліміт ціни визначається очікуваними прибутками ліцензіата й очікуваними витратами ліцензіата на придбання аналогічної ліцензії у конкурентів. Нижній ліміт ціни ліцензії визначається витратами на її передачу та застосування.
Франчайзинг – це угода компаній, згідно з якою відбувається передача прав на використання торговельної марки і способів здійснення торгівлі або надання послуг, які мають суттєве значення для бізнесу, її учасниками є дві сторони: перша – компанія, що має права на франчайзинг і передає їх іншим компаніям (франчайзер); інші компанії як сторони угоди, що набувають прав на франчайзинг (франчайзі).
Типовим прикладом франчайзингу є транснаціональні готельні системи, зокрема "Холідей Інн", "Хілтон", "Інтер-контінентал", "Форум" та інші; системи швидкого харчування – "МакДоналдс", "Піцца Хат", "Бургер Кінг", "Данкін Донатс" та інші; торговельні системи – "Маркс енд Спенсер", "Білла" та ін.[7]
Франчайзер надає право на використання назви, торговельної марки, фірмового стилю, ділової репутації, доступу до системи бронювання певної готельної системи або постачання товарів; надає послуги з підготовки персоналу та інші й отримує за це фіксовану винагороду [15].
Майже половина послуг у роздрібній торгівлі, системі харчування та готельному бізнесі розвинутих країн надається за франчайзингом.
РОЗДІЛ ІІІ
Проблеми і перспективи розвитку франчайзингу в Україні
3.1 Стан і проблеми розвитку міжнародного франчайзингу в Україні
В Україні 29 грудня 2001 р. розпочала свою діяльність Асоціація роботодавців у галузі франчайзингу. Завдання цієї організації — представіяти інтереси підприємців та їх операторів, які використовують фраічайзингові договори у державних установах, надавати їм практичну допомогу при організації та просуванні на ринку. Одночасно з активною діяльністю на національних теренах Асоціація налагоджує зв'язки з іноземними та міжнародними асоціаціями, вивчає досвід інших країн у франчайзииговій діяльності та нормативні засади останньої. У такий спосіб в Україні франчайзинг активно розвивається. Найбільш охопленими франчайзинговими мережами є такі сфери бізнесу, як громадське харчування, роздрібна торгівля, послуги, автоперевезення та будівництво.
Однак в Україні для законодавчого регулювання комерційних справ, відомих у міжнародній практиці як "франчайзинг" і "франшиза", використовується термінологія "комерційна концесія". Правовідносини сторін у договорі комерційної концесії регулюються ЦК України (статті 1115-1129) [16].
Комерційна концесія (франчайзинг, франшиза) є відносно новим інститутом українського цивільного права. Її мета – сприяти просуванню на ринку товарів, зокрема, високотехнологічного устаткування, яке, як правило, є засобом виробництва інших товарів, виконання робіт чи надання послуг, а також створення нових комплексів по збуту товарів та наданню послуг. На підставі договору здійснюється сплатна передача виключних прав на об'єкти інтелектуальної власності, комерційну інформацію (ноу-хау), знаки для товарів і послуг, фірмове найменування для використання іншим суб'єктом в його підприємницькій діяльності.
У юридичній літературі договір комерційної концесії часто розглядається як різновид ліцензійного договору [6]. Є.О. Суханов заперечує цю точку зору. Він зазначає, що на відміну від ліцензійного договір комерційної концесії дає можливість використовувати не один лише визначений об'єкт "інтелектуальної власності", а цілий комплекс таких об'єктів, а також інші майнові права. Крім того, у ліцензійних відносинах фактичний виробник (ліцензіат) завжди зобов'язаний інформувати про себе клієнтів-споживачів і не має права приховуватися під фірмою правоволодільця (ліцензіара).
Поки що Україна відірвана від міжнародного ринку франчайзингу, зарубіжні франшизодавачі неохоче вступають в ділові стосунки з нашими підприємствами. Причини цього криються в наявності деяких непривабливих рис українського ринку: неналежний розвиток конкуренції, слабка подекуди правова дисципліна, незадовільний фінансовий стан підприємств.
Представники міжнародних франчайзингових систем починають працювати в Україні за так званою пілотною стратегією, коли спочатку відкриваються власні філіали або спільні підприємства і таким чином поступово пристосовуються до особливостей місцевого ринку.
Систему, подібну до франчайзингу, була спроба запровадити в Україні більше десяти років тому. Це коли до великого, успішно працюючого підприємства прикріплювали для патронажу 1-2 відстаючих підприємства. Або так звана система «два на два», яка поширювалася насамперед у сільському господарстві при організації і підведенні підсумків соціалістичного змагання. За цієї системи переможець визначався за середніми даними по двох підприємствах (кращого і гіршого), що за задумом авторів цієї системи повинно спонукати кращі господарства надавати всіляку допомогу відстаючим і на цій основі досягати більш високих загальних показників господарювання. Проте це нововведення не прижилося, як і багато інших, оскільки це була чергова пропагандистська акція. В її основі не лежали економічні розрахунки і взаємна матеріальна зацікавленість партнерів, а нав'язані ззовні стосунки.[4]
За оцінками Міністерства економіки України, на сьогодні в Україні підписано більше вісімдесяти франчайзингових контрактів, третина яких стосується ринку нафтопродуктів, ще чверть системи fast food. Найбільші франчай-зори - Мак Дональдс, "Кодак", "Фуджі", "Білла", "Баскин & Робін", "Альянс", "Швидко", "Ростікс", "XXI століття", "Uno momento" та ряд ін.
Франчайзинг дедалі ширше використовується при створенні технічних станцій обслуговування автомобілів, наприклад, ЗАЗ-Деу, автозаправних станцій, наприклад "ТНК-Україна", "Лукойл-Україна", магазинів автомобільних товарів та аксесуарів, мережа магазинів АТЛ, салонів краси, які іноді працюють не лише під торговою маркою, що створена для салонів краси, а й під торговою маркою, відомою споживачу. Як приклад можна навести торговельну марку "Тіко", що використовується для автозаправок, супермаркетів та салонів краси, продажу товарів за каталогами. На сьогодні цей вид підприємницької діяльності використовується при розповсюдженні товарів з відомих каталогів "Отто", "Квеллі" та ін.[8]
Успішно розвивають франчайзингову мережу в Україні також фірма "SPAR", російська фірма "1С" і українські підприємства ТОВ "Торгова марка Піцца Челентано" та Асоціація "МакСмак" (до речі, перші в Україні франчайзингові фаст-фуди).
У 2001 р. Кабінетом Міністрів України було внесено до Верховної Ради України проект Закону України "Про франчайзинг". Метою проекту було законодавче регулювання відносин між суб'єктами госіюдарюнання щодо передачі прав на використання в господарській діяльності комплексу виключних прав власника на фірмове найменування, комерційну інформацію, ноу-хау і т. д. При аналізі проекту Закону в ньому були виявлені такі недоліки:
- відсутні визначення ключових понять, що використовуються у франчайзингу: ноу-хау, франшиза, територіальна франшиза, генеральна франшиза, субфранчайзинг, комерційна інформація, об'єкти виключних прав і т.д.;
- законопроект не узгоджений із законодавством у сфері правової охорони інтелектуальної власності;
- проект дублює розділи Цивільного кодексу України і Господарського кодексу України, не вносячи ніяких доповнень у регулювання франчайзингу;
- пропонується багаторазова реєстрація франчайзиногового договору (у Департаменті інтелектуальної власності та органі, що реєструє суб'єкти підприємницької діяльності);
- відсутні норми про регулювання переддоговірних франчайзингових відносин (з урахуванням проекту Типового закону про інформацію);
- відсутні норми щодо розкриття інформації про запропоновану франшизу;
- не передбачені питання економічного стимулювання франчайзингу, створення системи саморегулювання;