Зниження й скасування мит й обмежень при імпорті з ЄС промислових товарів планувалося зробити в рамках двох різних режимів: для товарів, які Туреччина не провадила, імпортні мита повинні були бути повністю ліквідовані протягом 12 років. Для товарів, вироблених турецькою промисловістю, перехідний період становив 22 року. Крім того, протягом 22 років Туреччина повинна була адаптуватися до сільськогосподарської політики ЄС. Той же строк передбачався й для прийняття Єдиного Зовнішнього Тарифу. У свою чергу, ЄС повинен був зняти тарифи й обмеження на імпорт турецьких промислових товарів, крім деяких категорій (килимів машинного вироблення, бавовняної пряжі й бавовняного текстилю), де зняття обмежень повинне було стати поетапним протягом 12 років. В області сільськогосподарського імпорту з Туреччини, ЄС повинен був протягом 22 років установити преференції на приблизно 90% турецького експорту.
На третьому, заключному етапі, передбачалося завершити створення митного союзу, Туреччина повинна була повністю лібералізувати імпорт промислових товарів ЄЕС до кінця 1995 року, виробити й прийняти регламент міграції турецької робочої сили й капіталу. Передбачалося, що з 1995 року Туреччина стане повноправним членом Європейського Співтовариства. Криза у відносинах Туреччини і ЄС назріла до кінця 1976 року. 25 грудня турецьке керівництво заморозило всі свої зобов'язання стосовно Співтовариства. У підставі кризи лежали глибокі причини. У книзі "Економіка Туреччини. Розвиток по секторах" професор Ахмет Гекдере визначив їхній у такий спосіб:
Розширення Співтовариства. Із вступом у ЄС в 1973 році Данії, Великобританії й Ірландії значно розширилася зона конкуренції для Туреччини.
Розширення зовнішніх зв'язків Співтовариства. Розвиток зовнішніх зв'язків ЄС призвело до заключення цією організацією угод більш, ніж з 130 країнами, і її участі приблизно в 30 багатосторонніх угодах, що в значній мірі знецінило ті переваги, які одержала Туреччина в результаті Договору про асоціації.
Ріст дефіциту взаємної торгівлі. Після підписання Додаткового протоколу й зниження мит, яке відбулося за цим, почав стрімко наростати дефіцит зовнішньої торгівлі Туреччини, особливо в торгівлі із країнами ЄЕС. У цих умовах Туреччина виявилася не в змозі продовжувати зниження мит за графіком, який був передбачений Додатковим протоколом.
Непогодженість із моделлю економічного розвитку країни. Імпортозаміщуванна модель розвитку, яка використовувалась в ті роки в Туреччині, суперечила стратегії Співтовариства, орієнтованої на створення між країнами-членами зони вільної торгівлі, вільного переміщення капіталу й робочої сили.
Проблема бавовняного волокна й текстилю. Вже до середини 70-х років текстильна промисловість Західної Європи почала відчувати значну конкуренцію з боку, в тому числі й Туреччині. В 1975 році Великобританія в порушення додаткового протоколу в однобічному порядку ввела абсолютні квоти на імпортоване з Туреччини бавовняне волокно. Пізніше, в 1978 році, такого ж обмеження були уведені ЄС на турецькі бавовняне волокно й текстиль.
Крім того, Туреччина вважала "неадекватним" рівень фінансової допомоги Співтовариства. Спроби врегулювати протиріччя на переговорах закінчилися безрезультатно. У жовтні 1978 року турецький уряд запропонувало заморозити всього його зобов'язання Співтовариству на наступні 5 років і запросив позик на загальну суму 8,1 млрд. дол. ЄС виділити такі кошти відмовилися й у відповідь заморозило всі свої відповідні зобов'язання на той же п'ятирічний строк. Повномасштабне поновлення відносин між Туреччиною і ЄС почалося лише після минулих у листопаді 1983 року парламентських виборів, що ознаменували повернення до цивільного правління після військового перевороту 12 вересня 1980 року.
14 квітня 1987 року Туреччина подала офіційний запит про повне членство в ЄС: точніше - три заявки: у Європейське об'єднання вугілля й стали, у Євратом й у ЄС. Що ж спонукало Анкару якнайшвидше інтегруватися в європейські організації, і зокрема в ЄС. По-перше, деякі переваги, отримані Туреччиною на первісному етапі асоційованого членства в ЄС, були потім зведені на ні за рахунок складання Союзом угод з 125 країнами, і участі ЄС у багатосторонніх угодах більш, ніж з 30 країнами. По-друге, необхідність повного членства для одержання доступу до структурних фондів Євросоюзу. По-третє, необхідність подолання нетарифних обмежень, що мають найбільш негативний вплив на турецький експорт у ЄС. По-четверте, структурні зміни в турецькій економіці, що відбулися внаслідок проведеного з початку 80-х років курсу, і підготували вступ Туреччини в ЄС.
18 грудня 1989 року Комісія Європейських Співтовариств (КЄС) опублікувала два документи: "Думка Комісії із заявки Туреччини на вступ у Співтовариство" й, як додаток до нього, доповідь "Турецька економіка: структура й розвиток", що являв собою розгорнутий аналіз стану турецької економіки, у тому числі її порівняння із Грецією, Іспанією й Португалією як найменш розвиненими членами ЄС.
У документі вказувалося, що початок переговорів про вступ будь-якої країни в ЄС повинен спиратися на два принципи. Країна-кандидат повинна бути в змозі прийняти на себе ряд обмежень, обов'язкових для членів Євросоюзу. Витримати вантаж проблем, які можуть виникнути у зв'язку з поетапною інтеграцією країн ЄС. Відзначалося, що особливо важливо ці положення для Туреччини як країни, що володіє значною територією й швидкозростаючим населенням, але рівень економічного розвитку якої, однак, у цілому нижче загального рівня Союзу.
Як позитивні аспекти турецької економіки в доповіді були відзначені високий темп росту ВВП, швидкі збільшення й диверсифікованість експорту й значне поліпшення інфраструктури В той же час, у доповіді зверталася увага на наступні негативні моменти:
· значні структурні відмінності в сільському господарстві і промисловості;
· показники макродестабілізації економіки, які мали у 1989 році негативну тенденцію розвитку;
· високий рівень протекціонізму в промисловості;
· низький рівень соціального захисту;
При цьому відзначалося, що вступ Туреччини в ЄС може створити значний тиск на структурні фонди Союзу й ускладнити проблему безробіття в цій європейській організації. Заявка Туреччини була й не задоволена, і не відкинута керівними органами Союзу. Такий результат відбив протиріччя, коливання й побоювання усередині ЄС по питанню приєднання до нього Анкари, що й було відбито в документах. У такий спосіб питання про членство Туреччини в цій організації завис у повітрі. Чергові активні дії з турецької сторони почалися після 1991 року. У листопаді 1992 року на засіданні Ради Асоціації було досягнуто загального розуміння про завершення процесу формування митного союзу Туреччини і ЄС до кінця 1995 року. 6 березня 1995 року в Брюсселі була підписана угода про створення митного союзу Туреччини і Європейського Союзу. Відповідно до його були, по-перше, до нуля зведені мита у взаємній торгівлі промисловими товарами, по-друге, Туреччина припинила практику стягнення з імпорту із країн ЄС збору у Фонд масового житлового будівництва, по-третє, були повністю ліквідовані кількісні обмеження, зокрема квоти на турецьку текстильну продукцію, а також контингенти, що обмежували імпорт турецьких продуктів нафтопереробки. По-четверте, Туреччина почне застосовувати відносно імпорту із третіх країн Єдиний зовнішній тариф Євросоюзу. Таким чином, середній рівень протекціонізму для Туреччини знизився з 23,7% до 6,5%.
Перший рік функціонування турецької економіки в умовах митного союзу багато в чому підтвердив побоювання скептиків: на фоні слабкої позитивної динаміки експорту різко зріс імпорт, насамперед із країн ЄС, - торговельний дефіцит перевищив 90% вартості експорту. Відсутність же фінансової допомоги з боку Євросоюзу, блокованою Грецією, знижує адаптаційні можливості турецької економіки, тим більше, що необхідними ресурсами для фінансування її структурної перебудови ні приватний сектор, ні держава не розташовують.
У цей час у країнах Європейського Союзу все частіше чутні думки, що членство Туреччини в цій організації буде додатковим тягарем для Європи. Крім того, після останніх трагічних подій, що відбулися в Америці у 2001 р. й у слідстві триваючої антитерористичної операції в багатьох країнах європейського континенту ростуть антимусульманські настрої. Недавно, наприклад, глава австрійської церкви заявив, що ЄС повинен залишитися християнською організацією, куди немає доступу мусульманським країнам. Однак, основними аргументами проти вступу Анкари в Євросоюз є економічні причини, які можна охарактеризувати в такий спосіб. Розрив у рівнях соціально-економічного розвитку, несприятливі фінансово-економічні показники Туреччини, особливо на фоні нинішньої найглибшої кризи. Фактори соціально-політичної нестабільності в Туреччині, що зберігаються, розбіжність нормативних актів і стандартів і конкуренція на вступ у ЄС із боку більше розвинених країн. Незважаючи на те, що турецьке керівництво пішло на скасування страта в мирний час, дозвіл критики збройних сил країни, заборона контрабанди людей і людських органів і зм'якшення заборони на курдську мову, європейське співтовариство не поспішає починати переговірний процес із Анкарою про її членство.
2.2. Сучасний економічний розвиток Туреччини
Сучасний економічний розвиток Туреччини, для якого аж до другої половини 90-х років були характерні досить високі темпи росту (у середньому 6-8 % у рік), у цей час відзначається нестабільністю, незадовільним станом багатьох найважливіших макроекономічних показників. В основі економічного положення, що погіршився останнім часом, країни лежать причини як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Тривала нестабільна внутрішньополітична ситуація (зміна семи урядів протягом 1995-2000 р.) не могла не позначитися на рішенні насущних економічних проблем, які ще більше ускладнилися через азіатські й російського фінансові кризи (1998 р.), а також руйнівних землетрусів 1999 й 2000 р. з епіцентром в одному із промислово розвинених регіонів Туреччини (збиток оцінюється в 10-13 млрд. дол. у кожному році).