У результаті протягом 1998-2000 р. відбулося погіршення багатьох найважливіших показників фінансово-економічного розвитку Туреччини: уповільнення (в 1998 р.) і скорочення (в 1999 р.) темпів росту ВНП, посилення структурних диспропорцій, стагнація експорту й скорочення зовнішньоторговельного обігу (в 2000 році вперше за останні роки), зменшення доходів від туризму, подальше збільшення розмірів зовнішнього боргу й дефіциту держбюджету, збереження високих темпів інфляції й ін.
2000 рік у цілому відзначений досить активною діяльністю сформованого в травні 1999 р. 57-го коаліційного уряду на чолі з Б. Эджевитом по стабілізації економіки, фінансів і зовнішньоекономічних зв'язків. Як показав розвиток ситуації, насамперед зовнішньоекономічні й фінансові проблеми були вирішені належним чином. У сукупності можна виділити два основних етапи в економічному розвитку Туреччини 2000-2001 р.
Перший етап практично охопив більшу частину року й продовжився до листопада 2000 року. На цьому етапі уряду, зокрема, вдалося не тільки призупинити відзначене в 1999 році скорочення виробництва ВНП, але й забезпечити його ріст.
Другий етап (листопад 2000 року – жовтень 2001 року) був характерний посиленням негативних явищ у банківському секторі, що переросли потім у широкомасштабну фінансову кризу. Саме на цей період довелося погіршення фінансово-економічного положення й платоспроможності Туреччини, загострення соціально-політичних протиріч усередині країни.
Розвиток економіки й зовнішньоекономічних зв'язків Туреччини на найближчу перспективу буде залежати, насамперед, від еволюції кризової ситуації в країні. У квітні 2001 р. урядом була обнародувана антикризова програма, що одержала схвалення з боку МВФ і МБРР - основних фінансових донорів Туреччини. Програма передбачає три етапи здійснення пропонованих мір.
На першому етапі основну увагу буде приділено вдосконалюванню діяльності банківського сектора.
На другому етапі будуть початі заходи щодо стабілізації валютного курсу й банківських процентних ставок.
На третьому - буде забезпечена збалансованість основних макроекономічних показників і потім після червня 2001 р. очікується початок реального росту економіки. За словами розроблювачів програми, ключовими є, перші два етапи, коли повинні бути в короткий строк створені необхідні передумови по оздоровленню й підтримці фінансово-банківської системи й напрямок її функціонування насамперед на задоволення потреб реального сектора економіки. Крім того, плануються законодавчі нововведення, що передбачають звільнення від оподатковування кредитної діяльності держбанків.
Пропонуються міри й по вдосконалюванню організаційних форм керування держбанками. Зокрема, по трьох самим великим з них буде утворене спільне правління. Немаловажною обставиною є й те, що держбанки будуть усіляко охоронятися від політичного впливу. За допомогою держбанків більше не будуть "лататися діри" у соціальній політиці уряду. Це буде покладено повністю на держбюджет, де передбачаються додаткові витрати на соціальні потреби. Буде також продовжені робота й по банках, що перебуває в резервному фонді при "Раді по контролю за діяльністю банків" шляхом їхнього поступового продажу або злиття.
На другому етапі програми, який є логічним продовженням першого, зусилля уряду будуть зосереджені на забезпеченні збалансованості валютної й кредитно-грошової політики, контролюванні інфляційних процесів. Зокрема, Центральний банк буде здійснювати інтервенцію на валютних ринках з метою запобігання різких коливань змінного курсу. Разом з тим, у довгостроковому плані ЦБ не буде активно втручатися в процес формування валютного курсу турецької ліри. Відповідно до подальшого розвитку ситуації не виключається також можливість застосування "валютного коридору". Основна увага в політику ЦБ буде приділено контролю за зміною грошової маси відповідно до динаміки резервів Іноземної валюти. У рамках змінного курсу буде проводитися лінія поступової стабілізації оптових і роздрібних цін. Ці два процеси в сукупності повинні будуть сприяти стримуванню темпів інфляції. Передбачається також підтримка ЦБ комерційних банків у виконанні ними боргових зобов'язань в іноземній валюті. У даної програми підкреслюється необхідність проведення строгої фінансової й податкової політики держави, активізації процесу приватизації великих держкомпаній і банків, що у ряді випадків триває роками. Для цього, зокрема, пропонується обов'язкове вв'язування будь-яких видів витрат і різних проектів з відповідними джерелами фінансування, надання Міністерству фінансів права блокувати будь-які витрати за своїм розсудом, збільшувати окремі існуючі й уводити додаткові податки.
Таким чином, антикризова програма турецького уряду передбачає широкий комплекс заходів від удосконалювання фінансово-банківської системи до здійснення приватизаційних проектів. Причому специфіка програми полягає в тому, що пропоновані міри повинні бути законодавчо закріплені. За словами державного міністра К.Дервіша, парламент країни має в стислий термін прийняти як мінімум 15 законів. Від цього в чималому ступені буде залежати прийняття західними донорами рішення по виділенню необхідних валютних коштів.
Сукупний обсяг обіцяних іноземними кредиторами коштів для реалізації антикризових мір оцінюється більш ніж в 20 млрд. дол. Очікується, що перший транш МВФ розміром близько 4 млрд. дол. надійде в Туреччину в середині 2001 р. Подібний розвиток ситуації дає підставу мовити про те, що уряду вже досить незабаром вдасться стабілізувати курс турецької ліри й сприяти поглибленню ліквідності банківської системи, що серйозно погіршилася в листопаді 2000 р. й у лютому 2001 р.
2.3. Інтеграція Туреччини до світової економіки.
Розвиток зовнішньоекономічних зв'язків із країнами СНД - один з важливих напрямків зовнішньоекономічної політики Туреччини. Особливу увага вона приділяє відносинам з новими тюркськими державами Центральної Азії й Закавказзя, з якими її зв'язує однакова прихильність ісламу при світському характері влади, а також загальні історичні і культурні коріння. Створення цих країн Анкара сприйняла як реальний шанс зміцнення своїх регіональних і глобальних позицій, виходу на нові перспективні ринки, доступу до їх найбагатших сировинних ресурсів, у першу чергу - енергетичних, в яких турецька економіка бідує особливо гостро.
Взявши курс на європеїзацію й індустріалізацію, а на початку 80-х років прийнявши неоліберальну стратегію, в 90-і роки Туреччина зайняла на Ближньому й Середньому Сході провідні позиції по ряду соціально-економічних показників. Що ж стосується нових тюркських держав, то майже при рівній з Туреччиною загальній чисельності населення (і там, і там - близько 60 млн. чіл.) їх сукупний ВВП приблизно в три рази менше турецького, а середньодушовий доход - ще нижче.
Крім того, у результаті дезінтеграційних процесів, що пішли за розпадом СРСР, економіки нових тюркських держав опинилися в найглибшій кризі. Не дивно, що вони з великою зацікавленістю й надією сприйняли запропоновані Туреччиною допомогу й співробітництво, тим більше що в другій половині 80-х — початку 90-х років вона вважалася одним із прикладів "економічного чуда" на азіатському континенті. Терція в той час мала певні підстави взяти опіку над тюркськими республіками, оголосивши себе їх "старшим братом" (агабейлик). Це новий напрямок зовнішньої політики Анкари обґрунтовувався й у програмі уряду, що була зачитана в турецькому парламенті 30 червня 1993 року: "Поява нових незалежних держав - у першу чергу Росії й тюркських республік у результаті розпаду Радянського Союзу - поклало початок надзвичайно важливому для Туреччини розвитку. В 2000-і роки Туреччина повинна стати центром притягання в цьому великому регіоні. Пов'язана з тюркськими республіками близькими відносинами, вона має перед ними особливі обов'язки й зобов'язання в процесі їхнього відкриття миру й інтеграції у світове співтовариство".
Розглянемо ці процеси на прикладі взаємодії Туреччини і Азербайджану.
Азербайджан і Туреччина розташовуються в унікальному геополітичному просторі. Обидві держави є невід'ємною частиною шляху Схід-Захід і Північ-Південь. Ще із древніх часів до наших днів Азербайджан і Туреччина відіграють роль Євразійського моста. Дані причини обумовлюють й перелік проблем, пов'язаних, головним чином, з географічним положенням цих держав.
Азербайджан і Туреччина - держави, населені в переважній більшості, тюрками-мусульманами, які говорять на тюркських мовах, що мають багатовікову загальну історію.
З огляду на оточення обох держав, спільні інтереси, єдині моральні й духовні цінності й безліч інших факторів стратегічно дружні відносини між Азербайджаном і Туреччиною є необхідними з погляду національної безпеки й державних пріоритетів.
18 жовтня 1991р. Азербайджан став незалежним. Першою державою, яка визнала незалежність країни стала Туреччина . Це відбулося 9 листопада 1991, а 14 січня 1992- були встановлені дипломатичні відносини.
У серпні 1992 в Анкарі почала діяльність посольство, а з 1993р. генеральне консульство Азербайджану.
Сьогодні пройшло чимало часу з того періоду. За ці роки Азербайджан і Туреччина стали природними стратегічними партнерами й союзниками. Туреччина зробила й продовжує надавати Азербайджану посильну допомогу в рішенні Карабаського конфлікту.