В другу групу входять міжнародні конвенції про захист прав людини в період озброєних конфліктів. Сюди відносяться головним чином окремі положення Гаазьких конвенцій 1893 та 1907 рр. про закони та правила ведення війни, а також чотири Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни доповнюючі протоколи до них, що прийняті в 1977 р. Та на кінець, третю групу складають міжнародні документи, в яких регламентується відповідальність за злочинне порушення прав людини як в мирній час та і в період озброєних конфліктів.
До цієї групи відносяться головним чином Нюрнберзький устав та приговори Міжнародних військових трибуналів в Нюрнбергзі та в Токіо, Конвенція про незастосування терміну давності до військових злочинів та злочинів проти людства і конвенція про скоєння злочинів апартеїду та покарання за нього, проект Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства. Багато випадків, відносно принципу відповідальності за порушення прав людини є своєрідна правова ситуація при яких здійснюються злочини державою проти своїх громадян чи осіб, що проживають на цій території. Тому у цім узгодженні передбачається створення Міжнародного кримінального трибуналу.
Права людини, як галузь Міжнародного права складаються з сукупності принципів та норм, що закріпленні в усіх трьох групах перелічених міжнародних документах, які визначають обов’язки держав по забезпеченню та додержанню основних прав та свобод людини без усякої дискримінації як в мирний час, так і в період озброєних конфліктів, а також встановлюючих відповідальність за злочинне порушення цих прав.
Це галузь займає особливе місце серед інших галузей міжнародного права, що визначається специфікою об’єкта чи характерними рисами метода правового регулювання, тісного зв’язка із внутрішньодержавного правового значення у системі сучасних міжнародних відносин та багатьма іншими особливостями. Характерними рисами цієї галузі є створення та функціонування міжнародного механізму, що здійснює нагляд за втіленням в життя зобов’язань, узятих державами у міжнародному спілкуванні.
Існує безліч різних визначень систем, які пропонують вчені — філософи, соціологи, юристи. Узагальнивши їх, можна зробити висновок, що система — це упорядкована сукупність елементів, взаємопов'язаних і взаємодіючих один з одним, яка має відносну самостійність і органічну єдність, характеризується внутрішньою цілісністю і автономністю функціонування.
Перераховані ознаки притаманні і правовій системі, хоча поняття останньої "означає набагато більше, ніж просто явище, що формально підпадає під ознаки будь-якої системи" [25; с. 64]. З цієї точки зору під правовою системою пропонується розуміти єдність відповідних компонентів (частин), які обумовленим способом об'єднані між собою (за змістовими і формальними критеріями) та які залежно від їх природи й характеру зв'язку між ними (об'єктивного, природного або суб'єктивного, довільного) складають відносно стабільну організацію [25; c. 74].
Відповідно до позиції більшості вітчизняних правознавців ми підійшли до такого етапу, коли можна аналізувати наявні факти вітчизняного правового життя з дещо інших, ніж раніше, позицій: не з формально юридичних, соціологічних, психологічних, а через призму національно-історичної, культурно-типологічної природи вітчизняного правового світу на користь пізнання конкретної цілісності і системності.
Пізнання сутності та ролі права в житті суспільства потребує широкого підходу до розуміння правових явищ з урахуванням всієї їх багатоманітності та аспектів взаємодії, а також з урахуванням функціональних властивостей правових явищ стосовно людини, держави та суспільства. Для досягнення цієї мети юридична доктрина виробила поняття "правова система". Однак і сучасні вчені не можуть дійти згоди щодо формального визначення цієї категорії.
Правова система — поняття складне і багатогранне, що містить у собі цілий комплекс компонентів, справляє нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини. Елементи правової системи об'єднані спільною метою, завданнями, виконують деякі загальні функції, що між іншим не свідчить про однорідність і ідентичність останніх.
Для того щоб правильно визначити структуру правової системи, необхідно визначити критерії відбору її елементів. Основними вимогами в даному випадку будуть їх внутрішня упорядкованість (організаційний критерій), правове спрямування діяльності (правовий критерій), який має бути виражений нормативно у відповідних законодавчих актах, положеннях, що відображають мету створення правової системи, сферу діяльності, характер її основних завдань та функцій, особливості їх реалізації, специфічні принципи організації і діяльності тощо (програмний критерій).
Звичайно, ми не можемо забувати того факту, що в сучасній юридичній літературі таке ж розмаїття понять правової системи, яке склалося у визначенні самого поняття права як суспільного явища. Тобто майже кожний теоретик виробляє своє бачення цього феномена, хоча в принципі існуючі теоретичні позиції мають і певні спільні риси.
Так, переважна більшість авторів вказує на те, що поняття правової системи є більш широким, ніж поняття права [29].
Окрім того, більшість дослідників згодні з висновком, що правова система є комплексною, інтегруючою категорією, яка відбиває всю правову (і не лише правову) організацію суспільства [29,216], історію його розвитку, його історичні та національні відмінності, особливості та традиції. Розглядаючи правову систему у такий спосіб, деякі автори навіть запропонували використовувати поняття правової системи для більш адекватного розкриття поняття права. Однак при цьому більшість теоретиків не погоджується з таким підходом, оскільки він звужує поняття правової системи і може призвести до зникнення самостійності такої категорії, як "право". Іншими словами, поняття "правова система суспільства" не охоплюється і не може бути охоплене поняттям "право" навіть у найбільш широкому соціологічному сенсі, подібно до того, як політична система суспільства не може бути охоплена лише поняттям держави, хоча і мусимо зауважити, що характеристика правової системи і засновується на визначенні сутності та змісту такого феномена, як правовому ми цілком погоджуємося з М.І. Матузовим, який саме виникнення категорії "правова система" пов'язує з компромісом між послідовниками широкого і вузького розуміння права як суспільного регулятора, а також одним з найвідоміших теоретиків права С.С. Алексєєвим, який зазначав, що нерідко в процесі висвітлення правових явищ ми говоримо про право, маючи на увазі правову систему і навпаки [8]. Таким чином, правова система — це більш широке поняття, яке охоплює не лише право як нормативну систему, його джерела, а й правосвідомість, юридичну науку, юридичну практику, що включає правотворчість, систематизацію законодавства, правозастосування, тлумачення, договірну, нотаріальну та слідчу практику. Поняття правової системи надає можливість охопити всі правові явища не лише в їх сукупності, а й у взаємодії та взаємовпливі [8]. Аналіз лише правових норм не надає повної характеристики права, оскільки важливим є і те, як воно формується, систематизується, реалізується та ідеологічно обґрунтовується.
В наш час кількість національних правових систем наближається до 200. Всі вони, з одного боку, мають дещо спільне як правові системи, з другого — відрізняються різноманітними ознаками.
Отже, правомірно зазначити, що правова система — це ніщо інше як історично-визначена система внутрішньо узгоджених, взаємопов'язаних юридичних явищ, за допомогою яких держава (а отже, і "публічна влада") здійснює владно-регулятивний вплив на суспільство. На нашу думку, таке визначення найбільш повно відображає характерні риси такого явища, як правова система, оскільки вона формується впродовж історичного процесу і її розвиток не припиниться доти, доки існує потреба у державному регулюванні суспільних відносин; вона характеризується структурою як система, елементи якої (тобто юридичні явища) є взаємопов'язаними та такими, що співвідносяться як форма і сутність, частина і ціле, причина та наслідок; призначенням цього феномена є регулювання процесу життєдіяльності суспільства, який забезпечується державою. Визначення ж суспільства як певним чином організованої системи потребує розгляду самої правової системи як постійно взаємодіючої сукупності правових явищ та категорій, що найбільш повно та ефективно забезпечує порядок у суспільстві.
Системність правових явищ дає підстави говорити про наявність структури правової системи. Вона визначається як сукупність взаємодіючих елементів, що характеризуються певними функціями, метою, завданнями. Причому зрозуміло, що поряд із загальними функціями кожний компонент правової системи виконує тільки йому притаманні, специфічні функції, що не заважає їм, однак, перебувати в логічному зв'язку один з одним. Правова система, за висловом французького вченого Ж. Каборньє, являє собою "вмістилище й зосередження різних юридичних явищ, що існують у суспільстві водночас на одному й тому ж просторі" [26].
Взаємозв'язок елементів правової системи, їх функціонування обумовлює саме існування правової системи, оскільки ізольовано, в розрізненому вигляді вона існувати не може. Тому при дослідженні даної категорії доцільно застосовувати системно-структурний підхід до вивчення правової системи як у цілому, так і частинами. Системний підхід у даному випадку є одним із інструментів дослідження об'єкта як складного явища, що містить елементи, взаємозв'язок між якими забезпечує їх цілісність.