Предмет політичної економії, на думку М. Вольського, охоплює всі сфери діяльності, як матеріальної, так і духовної. У такому розумінні політична економія є наукою про людину, її діяльність, спрямовану на задоволення матеріальних і моральних потреб.
Майже на таке саме визначення предмета політичної економії натрапляємо в творах викладача політичної економії й статистики Інституту сільського господарства й лісівництва у Новій Олександрії, а згодом у Київському університеті, — А. Антоновича. У дослідженні «Основи політичної економії» (1879) політекономію він визначає як науку про «суспільний елемент у діяльності людей, спрямованій на задоволення як духовних, так і матеріальних потреб».
Відомий учений-економіст М. Бунге, професор, згодом ректор Київського університету (у 80-ті pp. — міністр фінансів Росії) в «Основах політичної економії» (1870) визначав її як науку, завдання якої «полягає в дослідженні суспільної сторони господарських явищ і законів, яким ці явища підпорядковано».
М. Бунге вказував на велике значення для розвитку політичної економії правильного визначення її предмета і вважав, що складність такого визначення пояснюється позицією ліберальної економічної школи та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідного й природного, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджували існуючий порядок і вбачали свій ідеал у новій організації праці, у «вигаданих формах суспільного устрою».
У М. Бунге немає чіткого розуміння цінності. Її він пояснює як властивість чогось, що людина не може придбати безкоштовно. А величина цінності, за Бунге, залежить від попиту і пропозиції. Усі ті категорії, якими буржуазні економісти визначали цінність (корисність, праця, витрати виробництва тощо), він розглядав як фактори, що впливають на попит і пропозицію. Прихильником теорії попиту й пропозиції був також учень і послідовник М. Бунге професор Київського університету Д. І. Піхно. Але згодом Бунге розробив теорію цінності на засадах психологічної школи і визначив цінність корисністю.
Теорії цінності спеціальне дослідження присвятив А. Антонович («Теорія цінності», 1877). Питання цінності він називає основним у політичній економії, від розв'язання якого залежать інші питання цієї науки. А. Антонович указував на особливе значення розробки й правильного розуміння теорії цінності для Росії, де, на його думку, під впливом великих реформ останнього часу зароджується самостійна політико-економічна література. А. Антонович докладно проаналізував погляди економістів на цінність і зазначив, що їх не можна взяти за основу, бо всі вони помилкові як з погляду методу, так і змісту. Помилки, на його думку, зумовлені тим, що економісти в своїх дослідженнях аналізували цінність або з погляду споживання, або розподілу, або виробництва.
До першої групи економістів А. Антонович відносить Шторха, до другої — Мальтуса, Маклеода та Бастіа, до третьої — Рікардо, Кері і Маркса. Сміта він називає еклектиком, який дав різні визначення цінності. З усіх цих напрямів А. Антонович найбільш прихильно ставиться до останнього, тобто такого, що до визначення цінності підходить з погляду виробництва. Але недоліком він називає те, що, узявши за основу цінності працю, затрачену на виробництво, представники цього напряму ігнорують продуктивність таких факторів, як природа й капітал.
На підставі критичного аналізу різних теорій цінності А. Антонович намагався дати власне визначення, яке б ураховувало виробництво, розподіл і споживання. За основоположний принцип своєї теорії цінності він бере теорію трьох факторів виробництва Сея, яку намагається поєднати з теорією К. Маркса. Визначення К. Марксом цінності як уречевленої в товарі абстрактної суспільне необхідної праці він пристосовує до свого трактування цінності, тобто визначає цінність як уречевлений суспільне необхідний час дії трьох факторів: природи, праці й капіталу. Таке тлумачення цінності гостро критикували сучасники А. Антоновича, зокрема Д. Піхно. Останній звернув увагу А. Антоновича на відсутність у цій концепції одиниці для вимірювання продуктивності факторів виробництва. Недоліки теорії А. Антоновича він вбачав і в тім, що в ній обмежено дію таких факторів, як корисність і співвідношення між попитом і пропозицією, що впливають на цінність.
Прихильником і захисником трудової теорії цінності був М. Коссовський. У дослідженні «Цінність і ціна» (1883) закон «мінової цінності» він називав основним законом політичної економії. Він вказував на наявність багатьох неоднозначних трактувань цінності. Це означає, писав М. Коссовський, що у кожного своя, власна наука, або такої науки й зовсім немає, а є лише вчені. Він досить докладно й критично аналізував існуючі теорії цінності, підкреслюючи, що для вирішення питання про цінність необхідно користуватися діалектичним методом, як це робив К. Маркс.
М. Коссовський заперечував економістам, які вважали, що цінність визначається співвідношенням попиту і пропозиції. Він указував на суперечливість тверджень і тих економістів, які основою цінності вважали корисність, або (як Шеффле), працю та корисність. Теорію витрат виробництва М. Коссовський називає просто безглуздою. Її хибність, на його думку, полягає в ототожнюванні таких категорій, як праця та робоча сила, що є поняттями абсолютно різними. Те, що економісти не бачили різниці між ними, М. Коссовський називав кардинальним недоліком політичної економії до К. Маркса. Будучи палким прихильником і захисником теорії трудової цінності, М. Коссовський абсолютизував цю теорію, надаючи їй великого значення в перебудові соціально-економічних відносин Залежно від тлумачення економістами категорії цінності трактувалася ними й теорія розподілу.
М. Коссовський не торкається спеціально питання розподілу, але як прихильник трудової теорії цінності він критикує тих економістів, які бачили в прибутку складову частину цінності, наголошує на нетрудовому, експлуататорському характері прибутку і вказує на його повну залежність від кількості експлуатованої праці. Прибуток капіталіста за даного процента експлуатації, писав М. Коссовський, залежить від кількості праці, зайнятої у виробництві, а тому фабриканти «чинять завзятий опір кожній спробі скорочення робочого дня».
М. Коссовський бачить нерівноправність у відносинах між працею і капіталом. Він виступає за рівномірний розподіл сили в суспільстві, що створить можливість для повної реалізації закону трудової вартості. Цього, на думку М. Коссовського, потребують інтереси більшості.
Особливе місце серед представників політичної економії в Україні належить професору Київського університету М. Зіберу. Він був першим популяризатором економічного вчення К. Маркса в Росії і Україні, захищав трудову теорію вартості. Професор Київського (згодом Харківського) університету Г. Цехановецький у рецензії на магістерську дисертацію М. Зібера писав, що той «поставив своїм завданням відновити ... значення Рікардо».
М. Зібер захистив магістерську дисертацію «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо у зв'язку з пізнішими доповненнями та роз'ясненнями». 1876—1878 pp. М. Зібер публікує в журналах «Знание» і «Слово» кілька статей під назвою «Економічна теорія К. Маркса», що в них викладає зміст першого тому «Капіталу». У цей же час він пише критичні статті, спрямовані проти Ю. Жуковського та Б. Чичеріна, які виступили проти економічного вчення К. Маркса. Він відхиляє як безпідставне намагання буржуазних критиків звинуватити К. Маркса в метафізичному підході до дослідження цінності.
Полемізуючи з Ю. Жуковським та Б. Чичеріним, які особливо гостро критикували теорію К. Маркса про додаткову вартість, М. Зібер не лише прагне спростувати аргументацію її критиків, а й викладає й роз'яснює суть цієї теорії.
Як коментатор і популяризатор економічного вчення К. Маркса М. Зібер показує суперечності капіталістичного виробництва й привертає до них увагу читачів, глибоко аналізує становище робітничого класу, прямо переказуючи деякі місця з «Капіталу».
Захищаючи трудову теорію цінності, М. Зібер критикує теорії цінності Г. Маклеода, Дж. Мілля, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та інших економістів. Він високо оцінює вчення К. Маркса про двоїстий характер праці. Детально аналізує проблему форм вартості, повторюючи навіть заголовки з відповідних розділів «Капіталу». На підставі цього аналізу він простежує процес виникнення грошей, аналізує їхні функції. М. Зібер називає великою заслугою К. Маркса розробку ним теорії грошей. Як відомо, попередники К. Маркса виникнення грошей зв'язували переважно зі свідомою діяльністю людей. Заслуга К. Маркса, на думку М. Зібера, полягає у вирішенні двох питань: з'ясуванні генетичного розвитку грошового обміну й чіткого визначення різних грошових функцій.
Значну увагу М. Зібер приділяє аналізу категорій капіталу та прибутку. Він докладно висвітлює теорію додаткової вартості, яку називає ядром «Капіталу».
Теорію додаткової вартості К. Маркса він розглядає як вище досягнення економічної теорії, оцінюючи вчення К. Маркса як дальший історичний розвиток тих основних засад науки, які було сформульовано ще класичними економістами і збагачено успіхами новітніх суспільно-економічних учень Значний інтерес становить розуміння М. Зібером закономірностей суспільного розвитку. Він поділяв думку К. Маркса про закономірний характер зміни суспільних формацій, проте заперечував революційні висновки марксизму. Доводячи прогресивний характер капіталістичного виробництва, указував на його скороминущий характер. Що ж до нового суспільного ладу, то, на думку М. Зібера, він має виникнути як наслідок плавного, еволюційного розвитку капіталізму, який зазнає соціалізації виробництва. Приватну монополію замінить монополія державна. Цей новий, колективістський соціальний лад буде створений, за словами М. Зібера, унаслідок міжнародної угоди буржуазних урядів.