Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управлена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути суб'єкти господарювання, зазначені у статті 55 цього Кодексу, не господарюючі суб'єкти – юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами – юридичними особами, зобов'язаною та управленою сторонами зобов'язання є відповідно боржник і кредитор.
Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та не господарюючими суб'єктами – громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства.
Суб'єкти господарювання у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.
У ч. 1 ст. 175 ототожнюються майново-господарські і цивільно-правові зобов'язання між учасниками господарських відносин. Відповідно і регулювання має здійснювати ЦКУ з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Втім предметом цих цивільно-правових зобов'язань визначено певні господарські дії або обов'язок утриматися від вчинення таких дій. Як сторони тут розглядаються зобов'язана й управнена сторони. Отже, далеко не всі цивільно-правові зобов'язання є господарськими.
У ч. З ст. 175 ГКУ з цього приводу також вказано, що зобов'язання майнового характеру, які виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами – громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства. Звідси можна дійти висновку, що, наприклад, захист прав споживачів, роздрібна торгівля у тій частині, що стосується прав громадян-покупців, заснування громадянами підприємств, не розглядаються Кодексом як господарські відносини і відповідно взагалі не є господарськими зобов'язаннями. Подібне ставить під сумнів і участь громадян у організаційно-господарських відносинах. Втім це явно суперечить положенням ст. 2, 20 та деяких інших норм Кодексу і може свідчити про хибність подібної правової конструкції.
У ч. 2 ст. 175 ГКУ визначено суб'єкти майново-господарських зобов'язань – суб'єкти господарювання, зазначені у статті 55 цього Кодексу, негосподарюючі суб'єкти – юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Як уже зазначалося вище, звідси невідомо чому вилучені громадяни-споживачі, громадяни-засновники підприємств тощо.
Окремих досліджень потребує можливість застосування до майново-господарських зобов'язань тих положень ЦКУ, аналоги яких відсутні у Кодексі, наприклад цесії (переводу боргу, уступку права вимоги) або цивільно-правових засобів забезпечення зобов'язань – застави, поруки тощо. З положень ч. 1 ст. 175 ГКУ можна дійти висновку, що застосування усіх цих цивільно-правових інститутів до регулювання господарсько-майнових зобов'язань є правомірним, крім тих випадків, коли подібне прямо заборонено Кодексом або іншими нормативно-правовими актами.
1.2.2 Організаційно-господарські зобов'язання
Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управлена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:
між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;
між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;
між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;
в інших випадках, передбачених цим Кодексом, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.
Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору.
Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.
Відповідно до ч. З ст. 176 ГКУ організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору. На нашу думку, прикладом такого договору за сучасних умов є «податковий договір». Чіткою тенденцією сучасного етапу розвитку податкового законодавства України можна вважати зростання ролі саме диспозитивного методу регулювання податкових відносин як форми заохочення платників податків до добровільного виконання своїх податкових зобов'язань. Наочним проявом цього стало прийняття Законів України від 21.12.2000 «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (далі – Закон 2181), «Про підтримку малого підприємництва» від 19.10.2000 (далі – Закон про підтримку), а також Указу Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» від 03.07.98 (далі – Указ), спрямованих на підвищення ефективності правового регулювання податкових відносин. Окремі норми цих нормативно-правових актів можна розглядати як характерні приклади посилення принципу диспозитивності і введення договірних засад.
• Податковий компроміс – взаємна згода платника податків і податкового органу на зменшення виявленого у ході перевірки податкового боргу за певних умов – п. 5.2.7 ст. 5 Закону 2181, наказ ДПАУ від 26.04.2001.
• Податкове поручительство – укладення відповідного договору між банком, податковим органом і платником податків про покладення на банк-поручитель обов'язку відповідати за погашення податкового боргу платником податків – п. 8.8 ст. 8 Закону 2181.
• Податкова застава – узгодження платником податків розпорядження своїм майном, що перебуває у податковій заставі, з податковим органом – п. 8.6 ст. 8 Закону 2181.
Наведене вище свідчить не лише про посилення застосування засад приватного права до регулювання податкових відносин, а й про появу принципово нового поняття податкового права – податковий договір (податковий правочин). Цей інститут поки що не має аналогів ані у цивільному, ані у господарському праві, тим більше в адміністративному праві. Податковий договір можна визначити як письмову домовленість між податковим органом і платником податків про встановлення, зміну або припинення податкових прав та обов'язків сторін договору, наприклад, встановлення і регулювання податкового поручительства. Слід зауважити, що такий договір може укладатись як у формі традиційного договору (податкове поручительство), так і оформлюватися відповідним рішенням податкового органу як результатом узгодження у ході відповідних переговорів позицій податкового органу і платника податків (податковий компроміс, узгодження розпорядження майном у податковій заставі). Характерно, що в останньому випадку рішення податкового органу можливе лише за умови наявності певного компромісу та узгодження позицій сторін, досягнутих внаслідок переговорів1.
Специфіка наведеної новели полягає у тому, що податковий орган у податковому договорі репрезентує не власні, а певні публічно-правові інтереси, а платник податків – саме власні, тобто приватноправові інтереси. Отже, можна дійти висновку, що за сучасних умов наявною є тенденція перетворення податкового права у комплексну галузь права і виведення його з традиційного статусу виключно публічно-правової галузі (передусім за ознаками наявності комплексного методу регулювання).
1.2.3 Соціально-комунальні та публічні зобов'язання суб'єктів господарювання
Суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.
Суб'єкти господарювання відповідно до частини четвертої статті 175 ГКУ можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов'язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв'язання місцевих проблем. Суб'єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.