Спрощений спосіб укладання організаційно-господарських договорів не допускається.
Спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними. попереднього договору.
День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.
2.5 Порядок зміни та розірвання господарських договорів
Відповідно до ст. 188 ГКУ зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.
Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.
Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.
У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.
Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.
На практиці досить часто виникають спори через недостатню визначеність поняття «розірвання господарських договорів в односторонньому порядку». Каменем спотикання стають ситуації, коли можливість розірвання договору однією зі сторін безпосередньо передбачена у самому договорі. Підписавши цей договір, друга сторона апріорі вже нібито дала свою згоду на його розірвання без додаткового узгодження, отже немає підстав для визначення такої ситуації як односторонньої дії. Втім, судова практика у деяких випадках не погоджується з подібною оцінкою.
3. Виконання господарських зобов'язань. припинення зобов'язань
3.1 Загальні умови виконання господарських зобов'язань
Відповідно до 193 ПСУ суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435–15) з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ.
Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, не обхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управлена сторона відмовилася від прийняття ви конання зобов'язання.
Управлена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.
Зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.
Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.
Не допускаються одностороння відмова від ви конання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Управлена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини.
Вимоги до предмета мають бути точними і конкретними. Відсутність таких вимог може унеможливити виконання зобов'язання: Так, нині певного поширення набула господарська практика, за якою будівельні організації укладають із замовниками договори не про капітальне будівництво як таке, а фактично лише про інвестування коштів замовника у будівництво конкретного об'єкта. При цьому більшість замовників продовжують розглядати подібні договори як різновид договору капітального будівництва. Насправді ж у цьому випадку будівельна організація не має ніяких обов'язків підрядника і не керується законодавством про капітальне будівництво (для замовника підрядник взагалі відсутній).
Кодекс допускає ситуації, коли згадані вище вимоги не будуть конкретизовані сторонами таким чином, аби зробити їх достатнім орієнтиром для виконавця господарського зобов'язання. В цьому випадку сторонам слід орієнтуватися на вимоги, «що у певних умовах звичайно ставляться». Таке поняття є і у цивільному праві, втім чіткого законодавчо закріпленого визначення воно не має. Якщо узагальнити усі дослідження і публікації з цього приводу, то можна дійти такого висновку. «Вимоги, що у певних умовах звичайно ставляться» – це вимоги, що зазвичай ставляться до виконання відповідних зобов'язань у повсякденній діяльності учасників господарських відносин. У міжнародних економічних відносинах це питання найчастіше розглядається у контексті виконання кодифікованих міжнародних звичаїв та узвичаєнь торгівлі, мореплавства тощо. Практика застосування цього поняття у внутрішньому господарському обігу України фактично поки що дуже обмежена. Значний інтерес у цьому зв'язку становить судова практика. За своїм змістом поняття «вимоги, що у певних умовах звичайно ставляться» здебільшого збігаються у цивільному і господарському праві. Тим більше, що і ч. і ст. 193 Кодексу передбачає застосування відповідних норм ЦКУ до виконання господарських зобов'язань.
Поки що не є достатньо дослідженим питання співвідношення поняття «вимог, що у певних умовах звичайно ставляться» та істотних умов господарського договору у контексті визнання договорів неукладеними. З одного боку, якщо сторони не узгодили якусь істотну умову господарського договору, то його слід визнавати неукладеним. З іншого боку, сторона вправі поставити питання про те, що відсутність такої умови у певних випадках може компенсуватися саме вимогами, що звичайно ставляться, тобто такими, що не потребують окремого узгодження і закріплення у договорі. Прикладом може слугувати наведена вище судова справа. Аби уникнути якихось непорозумінь під час судового розгляду, бажано все ж таки включити до договору приблизно таке положення: «У випадку виникнення під час виконання договору ситуацій, що не врегульовані цим договором, сторони керуються вимогами, що у певних умовах звичайно ставляться».
Поняття загальногосподарського інтересу. Згідно з ч. 2 ст. 193 кожна сторона повинна вжити всіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Отже, обов'язком учасників господарського зобов'язання є й врахування загальногосподарського інтересу. Це – один з елементів публічно-правових засад у регулюванні господарських відносин. На думку академіка В.К. Мамутова, будь-який приватний інтерес завжди включає елементи публічного інтересу, бо інакше стає неможливим захист цього приватного інтересу з боку держави.
Отже, можна дійти висновку, що інтереси окремих учасників
господарських зобов'язань завжди включають певний загальногосподарський інтерес і саме у такій якості користуються захистом держави. Кодекс не дає окремого визначення загальногосподарського інтересу, втім, на нашу думку, його зміст можна визначити на підставі преамбули та кількох інших норм Кодексу.
Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, ідо зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином. Отже, відповідно до ч. 7 ст. 194 лише законом встановлюються випадки, коли учасник господарського зобов'язання може в односторонньому порядку відмовитись від його виконання. На нашу думку, у господарській практиці такі випадки збігаються з деякими підставами припинення зобов'язань. Прикладом цього може бути ст. 205, що передбачає припинення зобов'язання у разі неможливості його виконання. Кодекс не містить і не розкриває поняття форс-мажору у господарських відносинах, проте можливість застосування відповідних норм ЦКУ дає підстави для висновку про коректність застосування інституту форс-мажору і господарських відносин.
Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання. Це положення ч. 6 ст. 193 має важливе практичне значення й обопільно захищає господарські інтереси сторін під час виконання ними своїх зобов'язань. Тут ідеться про кореспондування відповідних прав та обов'язків учасників господарських зобов'язань. Втім, підставою для невиконання своїх обов'язків першою стороною є невиконання не будь-яких кореспондуючих обов'язків другої сторони, а лише таких, що є необхідною умовою здійснення виконання першої сторони.