1. Історія становлення Швейцарської Конфедерації.
Столиця – Берн
Територія. Швейцарія знаходиться в Центральній Європі. На півночі вона межує з Німеччиною, на заході - з Францією, на півдні - з Італією, на сході - з Австрією і Ліхтенштейном. Площа 41,3 тис. км ².
Населення. 7, 60 млн. осіб (2009р.).
Природнокліматичні умови. Велика частина території знаходиться в Альпах (висота до 4634 м, пік Дюфур), в центрі країни розташоване Швейцарське плоскогір'я, на північному заході – гори Юра. Клімат – помірний, але змінюється з висотою.
Державний устрій. Швейцарія – федеративна парламентська республіка. Кожен кантон має свою конституцію, парламент, уряд. Глава держави і уряду – президент Конфедерації, який обирається на рік урядом з числа членів уряду – федеральних радників. Законодавчий орган – двопалатні Федеральні збори (Національна рада з 200 депутатів і Рада кантонів з 46 депутатів). Вищим виконавчим органом є Федеральна рада (уряд), що складається з 7 федеральних радників Кожен федеральний радник керує одним з семи федеральних департаментів.
Адміністративно-територіальний поділ. 23 кантони або 20 кантонів і 6 напівкантонів.
Мова. Офіційні мови – німецька (діалект “швіцердюч”, рідний для 63,7% швейцарців), французька (19,2%), італійська (7,6%), ретороманська (0,6%). Ретороманська мова поширена тільки в гірському кантоні Граубюндена (північний схід).
Релігія. 46,1% населення – католики, 40%–протестанти.
Грошова одиниця. Швейцарський франк.
Швейцарія – країна, дохід на особу і рівень життя в якій вважаються найвищими в світі, а безробіття і податковий тягар - відносно низькими. Важливим джерелом різноманітних успіхів Швейцарії є її складна і надзвичайно повчальна історія виникнення її як конфедеративного держави.
Датою заснування Швейцарської Конфедерації є 1 серпня 1291 року, коли три лісові кантони (землі) — Урі, Швіц і Унтервальден, захищаючи незалежність від австрійських Габсбургів, уклали оборонний союз (“вічний союз”) в рамках “священної Римської імперії”. До речі, назва Швейцарії походить від назви одного з цих кантонів — Швіц.
На території сучасної Швейцарії в ІІ ст. до н.е. проживало кельтське плем'я гельветів (від назви яких походить колишня назва Швейцарії - Гельвеція). Потім ці землі були завойовані військами Юлія Цезаря (58 р. до н.е.) і виявилися включеними в склад Римської імперії. У ІІІ-V ст. н.е. на цю територію почало постійно вторгатися німецьке плем'я алеманів, що зайняло поступово всю її східну частину. В другій половині V ст. західні області відійшли до Бургундії. У VI ст. ці території увійшли до складу Франкської держави. Після її розпаду (843 р.) східна частина відійшла до Німеччени (яка стала пізніше ядром Священної Римської імперії), а західна - до Бургундії (такий поділ в основному відповідав мовно-етнічній відмінності).
У 1033 р. обидві частини були включені до складу Священної Римської імперії. Стали з'являтися великі феодальні володіння (графства та герцогства). На сході пануючі позиції захопили Габсбурги, на заході - Савойські графи. Але деяким впливовим містам (Женеві, Цюриху та Берну), а також “лісовим кантонам” Швіц, Урі, Унтервальден) вдалося домогтися особливих імперських прав, тобто знайти фактичну незалежність.
Швейцарська конфедерація виникла в 1291 в результаті союзного договору між трьома “лісовими кантонами” для спільної боротьби за незалежність проти панування Габсбургів. Чергова спроба знову їх підпорядкувати закінчилася поразкою імператорських військ при Маргартене (в 1315 р.), після чого до союзу переможців стали приєднуватися і інші кантони (Люцерн, Цюріх, Цуг, Гларус і Берн). Таким чином виник союз 8 кантонів, який продовжив боротьбу за незалежність. У 1388 р. Габсбурги були змушені укласти мир на дуже сприятливих умовах для Швейцарського союзу.
У тривалих і майже безперервних війнах швейцарська військова майстерність досягла високого рівня. У XIV-XVI ст. конфедерація стала навіть основним постачальником найманих солдатів в армії багатьох провідних європейських країн. У кінці XV ст. імператор Священної Римської імперії Максиміліан I почав чергову спробу знову поставити в залежність союз швейцарських кантонів. Однак ця Швейцарська (або Швабська) війна закінчилася повною поразкою імператорських військ. В укладеному договорі (1511 р.) Швейцарський союз повністю розірвав свій зв'язок з імперією і визначився як самостійна держава (міжнародне визнання цей акт отримав після Вестфальського мирного договору в 1648 р.).
У наступні роки тривало територіальне розширення конфедерації (до 1798 р. до її складу входило вже 13 кантонів). Почався процес поступової організаційної перебудови союзу. У рамках конфедерації був відсутній постійний центральний орган управління, його заміняли періодичні сейми, на яких право голосу мали тільки ”повноправні кантони”. Поряд з ними існували “союзні землі” (Женева, Санкт-Гален та ін) і навіть “підвладні території”(Ааргау, Тічіно та ін.). Останні були абсолютно безправними. Протиріччя між учасниками “союзу кантонів” призводили до постійної боротьби і навіть збройних зіткнень.
Перша спроба створення центральної влади і проголошення рівності всіх кантонів була зроблена в рамках Гельветічної республіки (1798 р.), створеної за сприяння Франції. Але після краху наполеонівської імперії швейцарський сейм прийняв (в 1814 р.) новий варіант союзного договору про конфедерацію кантонів, який знов значно обмежив компетенції центральної влади. Віденський конгрес (1814 – 1815 рр) схвалив цей договір, принцип ”постійного нейтралітету” Швейцарії, а також приєднання до конфедерації нових кантонів (їх загальна кількість зросла до 22).
Разом з тим верховна влада, яка знову була передана сейму, ставала дедалі менш ефективною. У 1832 р. сім найбільш економічно розвинених кантонів (Цюріх, Берн та ін) створили так званий ”Зібенбунд” (“Союз семи”), який виступив з вимогою перегляду союзного договору (від 1814р.). На противагу йому в 1845 виник “Зондербунд” (“Особливий союз”), до складу якого увійшло також сім кантонів, але економічно менш розвинених з феодально-клерикальним товариством (Швіц, Урі та ін.). Між тими протиборчими спілками зростали суперечності і навіть почалася громадянська війна (листопад - грудень 1847 р.), яка закінчилася перемогою буржуазних сил.
У 1848 р. була прийнята нова Конституція країни, на основі якої Швейцарська конфедерація перетворилася з нетривкого союзу кантонів в єдину союзну державу. Замість сейму була заснована Федеральна асамблея, що складалася з Національної ради та Державної ради (Рада кантонів). Виконавча влада була передана Федеральній раді (тобто уряду). У 1874 р. до Конституції були внесені зміни, які суттєво розширили компетенцію центральної влади, в тому числі щодо нагляду держави за діяльністю церкви.
Завершена централізація сприяла більш швидкому економічному розвитку країни. З'явився єдиний внутрішній ринок (були об'єднані митниці, пошта, уніфікована грошова система та ін.). Бурхливими темпами почали зростати легка промисловість, годинникове виробництво, а в кінці XIX ст. почалося становлення машинобудування. Основними передумовами індустріалізації країни стали накопичення капіталів в результаті здійснення посередницьких операцій у міжнародній фінансовій сфері, значний приплив технічної інтелігенції та кваліфікованої робочої сили з сусідніх провідних європейських країн. Суттєву роль відіграли зростаючі доходи з курортно-туристичної сфери, яка поступово перетворилася на одну з провідних галузей національної економіки.
Масштабні зміни загального вигляду країни (як ”тихого і затишного альпійського раю”) сприяла підвищена активність у формуванні нової транспортної інфраструктури. Велике значення набуло залізничне будівництво, відкриття двох найбільших тунелів: Сен-Готардского (1882 р.) і Сімплонского (1906 р.). Країна поступово перетворювалася на найважливіше європейське транспортне перехрестя (особливо між Північчю і Півднем континенту). Цей фактор виявився одним з найважливіших при формуванні нових “виробничих ніш” країни, орієнтованих в основному на світові ринки. Почалося особливо інтенсивний розвиток спеціалізованих галузей машинобудування, електротехніки, хімії (особливо фармацевтики).
Під час I і II Світових воєн Швейцарія зберігала нейтралітет, але її Збройні сили були дуже активні в охороні національних кордонів (наприклад, під час II світової війни в повітряному просторі країни було збито 200 літаків воюючих країн). Звичайно, під час цих воєн країна отримувала величезні доходи від виконання не тільки великих виробничих замовлень, але і масштабних посередницьких фінансових операцій.
Отже, сучасна Швейцарія - одна з найбільш високорозвинених країн світу. Спираючись на основні принципи “вічного нейтралітету” дозволила їй створити ефективне демократичне суспільство, яке характеризується політичною стабільністю і господарським процвітанням. Швейцарія внесла особливо істотний внесок у формування релігійно-просвітницького обличчя сучасної Європи і всього світу.
2. Особливості структури економіки Швейцарії.
Швейцарія є мирною, процвітаючою та стабільною сучасною ринковою економікою з низьким рівнем безробіття, висококваліфікованою робочою силою, і одним з найвищих у світі ВВП на особу. Високорозвинений сектор послуг на чолі з фінансовими послугами та обробною промисловістю, заснованою на наукомісткості виробництва призводить до постійного виграшу її економіки.
ВВП (2008 р.): 316.7 млрд. дол. США (39 місце в порівнянні зі світом);
ВВП на особу (2008 р.): 41800 дол. США (18 місце в порівняння зі світом);
Реальний темп зростання ВВП:
1,6 % (2008 р.) (166 місце в порівнянні зі світом);
3,6 % (2007 р.);
3,6 % (2006 р.);
Рівень безробіття (грудень 2008 р.): 2,6% (30 місце в порівнянні зі світом);
Рівень інфляції (2008 р.): 2,4 % (24 місце в порівнянні зі світом);
Державний борг (2008 р.): 40,9 % ВВП (54 місце в порівнянні зі світом);