· Розвиток колективних і державної форм власності, які містять у собі формальний засіб, матеріальні умови розвитку нових укладів і переходу капіталізму в нову соціально-економічну систему (формацію, цивілізацію).
· Соціалізація ринкової економіки в умовах змішаної форми її організації, національні особливості розвитку країн визначаються особливостями економічної та соціальної політики уряду, яка залежить від певної політичної його орієнтації і відповідної теоретичної моделі розвитку національної економіки.
РОЗДІЛ 2
Особливості та моделі змішаної економіки
2.1 Особливості змішаної економіки країн, що розвиваються
На думку німецького економіста В. Ойкена історія знає два ідеальних типи економічних систем: вільне ринкове господарство, де зв'язок між господарствами здійснюється через ринок, і центрально кероване господарство, в якому окремі підприємства підпорядковані єдиному керівному центру. Обидва типи господарств існували та існують в усіх історичних епохах, але їх поєднання в кожній епосі різне.
Іншими словами, якщо дотримуватись думки В. Ойкена та класифікації економічних систем авторами й прихильниками теорії змішаної економіки, то економіку країн, що розвиваються тобто економіку переважної більшості країн Азії, Африки, Латинської Америки, слід вважати змішаною. І це в той час, коли на початку отримання національної незалежності в цих країнах панувала відстала, переважно докапіталістична, структура господарства, застосовувалися примітивна техніка і технологія, натуральне господарство та архаїчні форми виробництва Все це зумовлювало вкрай низьку продуктивність праці. Навіть, сьогодні в них рівень продуктивності праці в промисловості у 5-7 разів, а в сільському господарстві 20-25 разів нижчий, ніж у промислово розвинутих капіталістичних країнах.
Формування нинішніх економічних систем країнами, що розвиваються, розпочалося практично після отримання ними політичної незалежності) тобто після того, як в результаті кризи, розпаду і краху колоніальної системи імперіалізму в історично короткий строк перестали існувати британська, французька, голландська та португальська колоніальні імперії. Якщо в 1945 році на колонії припадало майже 30 % території та населення земної кулі, то в 1975 році, коли рухнула остання велика колоніальна імперія (португальська), під колоніальним гнобленням залишилося лише 1 % території та 0,5% населення світу. (На місці колишніх колоній виникло понад 100 нових держав, перед якими постало завдання створити умови для формування економічних систем, які забезпечили б реальну економічну незалежність. Адже після отримання політичної незалежності ці умови тривалий час залишалися вкрай несприятливими, оскільки молоді національні держави не знищили основ економічного гніту, не подолали політичного й ідеологічного впливу колишніх метрополій, не розв'язали важливих національно-визвольних задач, об'єктивно поставлених всім ходом історичного розвитку. Економічна залежність більшості молодих національних держав від колишніх метрополій була зумовлена головним чином двома групами факторів:
1) Вкрай низьким рівнем економічного розвитку спричиненим примітивним ступенем зрілості продуктивних сил, однобічною структурою господарства, спрямованою на забезпечення потреб метрополій у сировині, багатоукладністю, переважно натуральним виробництвом, рабовласницькими, феодальними та напівфеодальними формами експлуатації трудящого населення;
2) Панівними позиціями колишніх метрополій у світовому капіталістичному господарстві, адже вони (колишні метрополії) намагалися не допустити молоді держави на ринки товарів, послуг, інвестицій, сучасних засобів виробництва, науково-технічних знань і досвіду - усього того, без чого неможливо подолати економічну відсталість і добитися економічної незалежності. Причому якщо перша група факторів була наслідком колоніальної залежності до отримання політичної свободи, то друга група - наслідок політики неоколоніалізму політики, спрямованої на економічну, політичну, ідеологічну, військову і іншу експлуатацію молодих національних держав колоніальними метрополіями. Призначення неоколоніалізму полягає в тому, щоб утримувати колишні колонії в економічній відсталості та залежному, нерівноправному становищі у світовому капіталістичному господарстві.Для цього використовуються головним чином наступні методи.
По-перше, вивіз монополістичного капіталу в країни, що розвиваються. Його здійснюють як імперіалістичні держави, так і приватні монополії. Держава вивозить капітал у формі допомоги та позик. Надаючи допомогу країнам, що розвиваються, розвинуті держави ставлять перед собою певну мету, а саме: утримати молоді національні держави у світовому капіталістичному господарстві, стимулювати іх розвиток по шляху капіталізму. Надання позик молодим національним державам, крім того, що воно, як правило має цільовий характер і обумовлює купівлю в краши-кредитора певних товарів чи послуг, здебільшого також ставиться в залежність від дотримання ними тих чи інших політичних умов. Вивіз приватномонополістичного капіталу в молоді національні держави хоча в порівнянні з державним в меншій мірі регламентує сфери його застосування і не так відкрито диктує політичні вимоги, проте держава сповна використовує наявні у приватних експортерів капіталу економічні, політичні, а інколи і військові важелі як знаряддя неоколоніалізму.Відносно самостійною і часто вживаною формою проникнення приватномонополістичного капіталу в країни, що розвиваються, виступає створення дочірніх підприємств транснаціональних корпорацій. Залучаючи до участі в дочірніх підприємствах національну буржуазію країн, що розвиваються, монополії таким чином мають можливість формувати своїх прихильників у середовищі національної економічної еліти.
По-друге, важливим методом неоколоніалізму виступає світовий капіталістичний ринок і пануючі на ньому монопольні ціни. Країни, що розвиваються, змушені переважну частину свого експорту реалізовувати за низькими монопольними цінами, а купувати товари за монопольно високими цінами. За підрахунками вчених, країни Азії, Африки та Латинської Америки в результаті нееквівалентного обміну одразу після отримання незалежності щороку втрачали понад 2 млрд. долар.
По-третє, іноземний монополістичний капітал всіляко підтримував консервативні групи національної буржуазії та Державної бюрократії, які виступали проти радикальних соціально-економічних перетворень. Причому ця підтримка здійснювалася не тільки економічними або політичними методами. Досить часто іноземні держави та монополії провокували, організовували, підтримували військові перевороти, в результаті яких до влада приходили реакційні, антидемократичні режими.
Всі ці методи неоколоніалізму в кінцевому рахунку призводили до того, що:
- Значна частка національного доходу молодих національних держав переходила в руки колишніх метрополій. Причому траплялися випадки, коли ця частка була більшою, ніж нові надходження від іноземних держав;
- Поглиблювалася колоніальна структура економіки і диспропорціональний розвиток галузей виробництва, оскільки іноземний капітал, передусім той, що надходив у формі прямих інвестицій, вкладався в галузі, що характеризували економіку молодих національних держав як сировинний придаток економіки колишніх метрополій;
- Іноземний капітал протидіяв розвитку прогресивних тенденцій в економіці, зокрема усуспільненню засобів виробництва, в тому числі і формуванню державного сектора в національних господарствах молодих країн.
Ці та інші несприятливі для формування більш прогресивних економічних систем умови не могли зникнути самі по собі. їх потрібно було крок за кроком долати шляхом здійснення соціально-економічних перетворень. Хоча ці останні в силу певних причин в різних країнах були різними за строками, формами, методами та глибиною, проте в них можна віднайти багато чого спільного. Таким спільним є: формування державного сектору економіки, здійснення індустріалізації, реформування сільського господарства, розв'язання соціальних проблем.
Формування державного сектора в економіці країн, що розвиваються здійснювалося трьома шляхами:
- шляхом націоналізації власності іноземних монополій. Молоді національні країни в першу чергу націоналізували велику промисловість, електростанції, зв'язок, транспорт, банки і цим отримали дійові важелі впливу на економічний розвиток. Вкупі із такими засобами обмеження та контролю за діяльністю іноземного монополістичного капіталу, як податкова, митна і валютна політика, ліцензування, створення підприємств, укладання концесійних угод тощо, націоналізована власність забезпечувала урядам молодих національних країн можливість ефективного впливу на процес суспільного відтворення;
- шляхом будівництва нових підприємств за рахунок коштів державного бюджету. Це головним чином великі об'єкти видобувної та обробної промисловості, енергетики;
- шляхом створення спільних з іноземними компаніями підприємств та придбання контрольних пакетів акцій в дочірніх підприємствах іноземних компаній.
В результаті всіх названих заходів в країнах, що розвиваються, питома вага державного сектора економіки становить сьогодні 60-85 %. А це дозволяє урядам не тільки більш ефективно контролювати стан справ в економіці але й розвивати її цілеспрямовано, виходячи з національних інтересів.
Одним із таких інтересів виступає індустріалізація, тобто піднесення ролі промисловості в народному господарстві, модернізація існуючих і створення нових промислових підприємств, переведення всіх інших галузей (передусім сільського господарства) на сучасну технічну основу. І хоча сьогодні країни, що розвиваються, мають різний рівень індустріального розвитку, всі вони після здобуття незалежності стали більш індустріальними. Серед них навіть появилися так звані нові індустріальні країни. За рівнем економічного розвитку країни, що розвиваються, прийнято поділяти на такі групи: