У третьому розділі–“Шляхи удосконалення державного регулювання туристичної діяльності в Україні”– висвітлено можливості створення позитивного образу України як туристичної держави, визначено роль й місце державних та приватних інвестицій у стимулюванні розвитку туризму, системно представлено завдання органів місцевого самоврядування щодо підтримки сталого розвитку туризму шляхом ефективного співробітництва з представниками різних груп територіальної громади.
Розглядаючи систему форм і методів просування національного туристичного продукту на міжнародному ринку, в розділі особливу увагу зосереджено на “європейській” моделі державної участі в регулюванні туристичної діяльності. У країнах, в яких впроваджена така модель, питання розвитку туристичної діяльності вирішуються у відповідному багатогалузевому міністерстві на рівні відповідного галузевого підрозділу. При цьому підрозділ даного міністерства, що відповідає за розвиток туризму в країні, здійснює свою діяльність у двох напрямах: вирішує або регламентує загальні питання державного регулювання (розробка нормативно-правової бази, координація діяльності місцевої представницької та виконавчої влади, міжнародне співробітництво на міждержавному рівні, збирання й обробка статистичної інформації тощо) та спрямовує і координує маркетингову діяльність (участь у виставках і міжнародних об’єднаннях у туристичній сфері, управління туристичними представництвами своєї країни за кордоном тощо).
Перспективним напрямком розвитку міжнародного туристичного співробітництва на найближче десятиріччя є активне створення в Україні різноманітних недержавних громадських туристичних організацій, їх входження у світові об’єднання, міжнародні організації та асоціації різного спрямування. Результатом має стати розширення обріїв, запровадження міжнародних стандартів якості туристичних послуг, розвиток рекламної діяльності та бізнесових партнерських стосунків.
Туризм – це галузь, що залучає багатомільярдні інвестиції за рахунок різних джерел: державних дотацій, коштів міжнародних фінансових і туристичних організацій, приватних вкладень. В Україні відчувається гостра потреба у фінансових ресурсах для розвитку туризму: бракує бюджетних коштів; міжнародні фінансові та інші організації, приватні інвестори не зацікавлені вкладати гроші в розвиток туристичної інфраструктури в Україні. Розмір державних інвестицій у туризм залежить від важливості цього сектора в економіці країни, а кредити міжнародних фінансових інститутів – від гарантій, наданих державою, репутації самої країни на міжнародному ринку та досконалості бізнес-планів, запропонованих урядом країни для одержання фінансових ресурсів.
Країни з транзитивною економікою, в тому числі й Україна, не в змозі провести глибокі структурні перетворення без залучення й ефективного використання іноземних та внутрішніх інвестицій. Їх залучення стримується такими факторами, як: недостатня вивченість ринку, значна невпорядкованість його функціонування; труднощі, пов’язані з виділенням земель під об’єкти туризму; постійна зміна нормативно-правових документів та адміністративної практики. Все це створює об’єктивні перешкоди для діючих учасників ринку, а також є суттєвим чинником зниження його привабливості для нових учасників. Цим пояснюється невисокий відсоток знову створених туристичних підприємств і організацій в Україні, що зміцнили позиції та розширюють власну діяльність.
Досвід економічно розвинених країн свідчить, що ефективний розвиток туризму в Україні неможливий без повноцінної участі у цьому процесі органів місцевого самоврядування, які безпосередньо згідно з Конституцією та законами України забезпечують життєдіяльність та розвиток територіальних громад. Системне визначення завдань органів місцевого самоврядування щодо підтримки розвитку туризму міститься в принципах програми ООН “Місцевий порядок денний на ХХІ століття” (Local Agenda 21). Розробка та реалізація “Local Agenda 21” у співробітництві всіх соціальних груп за активної підтримки місцевих рад, туристичних та екологічних неурядових організацій може змінити ситуацію. Завдання місцевих органів влади, що випливають з даних принципів, полягають в корпоративному підході до ідентифікації цілей громади у туризмі та розробки плану дій для досягнення запланованих цілей.
Туризм в Україні розглянуто як одну з базових складових місцевого розвитку, він безпосередньо пов’язаний зі станом малого та середнього бізнесу, що передбачає активні дії місцевих органів влади, спрямовані на створення передумов для прискореного розвитку цієї галузі економіки. У даному контексті головними гравцями у галузі туризму виступають: місцева громада та бізнесові структури, органи місцевої влади та недержавні організації, а сталий розвиток туризму в регіонах України значною мірою досягається через організацію партнерства та співробітництва провідних учасників туристичної діяльності.
ВИСНОВКИ
У дисертації на теоретичному та практичному рівнях вирішено актуальне наукове завдання щодо становлення та розвитку державного регулювання в галузі вітчизняного туризму. Одержані в процесі дослідження результати підтверджують гіпотезу, покладену в його основу, а реалізована мета та завдання дають можливість сформулювати такі висновки та рекомендації.
1. На підставі наукового дослідження встановлено, що комплексне вивчення системи туризму, наукове осмислення процесів, що відбуваються в цій галузі, зокрема, міжнародного туризму триває лише кілька десятиліть. Важливість науки про туризм можна простежити через виникнення дослідницьких інститутів та організацій, зацікавлених у вивченні комерційних та теоретичних аспектів туризму. На міжнародному рівні – це Всесвітня туристична організація, провідна установа в сфері туризму та подорожей та спеціалізований заклад ООН. Систематичного характеру дослідження туристичної діяльності у вітчизняній науці набули лише у 90-ті рр. ХХ ст., коли дозвілля, подорожі, рекреаційна діяльність стають об’єктом дослідження вітчизняних соціологів, економістів, філософів, істориків та географів.
Вважаємо, що більшість існуючих визначень туризму мають вузькоспеціалізований характер, вони не охоплюють предмет у цілому та не розкривають внутрішній зміст туризму. На нашу думку, в поняття “туризм” повинні бути включені туристичні потреби та мотивації, особливості поведінки туристів під час перебування поза межами постійного місця проживання; економічні відносини, що складаються між туристами та виробниками товарів і послуг; фактори взаємодії сфери туризму з навколишнім природним, економічним та іншими макросередовищами.
Аналіз наукової літератури, узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду дають підстави стверджувати, що галузь туризму вимагає безпосереднього державного регулювання з метою підтримки пріоритетних напрямів туристичної діяльності, зміцнення матеріально-технічної бази туризму, підвищення рівня життя громадян, створення додаткових робочих місць та умов для реалізації інвестиційних проектів, збільшення надходжень до державного бюджету, підвищення іміджу держави на міжнародному рівні.
2. Державне регулювання в галузі туризму пропонується розглядати як сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу органів державної влади на діяльність суб’єктів господарювання та ринкову кон’юнктуру з метою забезпечення нормальних умов функціонування ринкового механізму, реалізації державних соціально-економічних пріоритетів, вироблення єдиної концепції розвитку туристичної сфери.
Визначено основні функції державного регулювання в галузі туризму: загальна організація та правова регламентація туристичної діяльності, планування розвитку туризму, контроль і нагляд за туристичною діяльністю, регулювання окремих видів туристичної діяльності, забезпечення охорони навколишнього середовища та історичних пам’яток, кадрове забезпечення туризму, підтримка зовнішньоекономічної діяльності туристичних підприємств,створення сприятливого іміджу країни або регіону.
Запропоновано наступну класифікацію інструментів державного регулювання в галузі туризму за сферами їх застосування: у правовій сфері – вдосконалення нормативно-правової бази, візової стратегії; розвиток методології ліцензування, стандартизації, сертифікації у сфері туризму; в економічній сфері – податкове регулювання; бюджетне фінансування програм розвитку туризму; створення сприятливих умов для залучення інвестицій у туризм; у соціальній сфері – вирішення проблем адресного соціального туризму; сприяння працевлаштуванню сільських жителів у структурах галузі; у науково-освітній сфері – розвиток наукових досліджень туристичної діяльності; створення інформаційно-аналітичної бази туристичної галузі в Україні; забезпечення підготовки професійних кадрів для сфери туризму; у сфері організації туризму – формування позитивного іміджу України на міжнародному туристичному ринку; сприяння в просуванні туристичного продукту на внутрішній і світовий ринки; створення умов для ефективного використання туристичної інфраструктури.
3. Характеристика показників внутрішнього туризму України свідчить про недостатній рівень його розвитку – як за якісними, так і за кількісними характеристиками. Починаючи з 2001 р. зазначаємо повільне зростання обсягів в’їзного туризму в Україні, що відбулося після його стрімкого падіння у 1999–2000 рр. внаслідок несприятливості умов для розвитку туристичного підприємництва. З цього моменту починається й стрімке зростання попиту українських громадян на закордонні поїздки. Найпотужніші потоки в’їзду та виїзду зорієнтовані в напрямку сусідніх держав: Росія, Польща, Угорщина, Молдова, Білорусь. Водночас вплив українських туристичних підприємств на формування в’їзних і виїзних туристичних потоків поки що є недостатнім.