«Якщо права на здійснення визначених дій можуть бути куплені і продані, – пише Р. Коуз, – їх зрештою здобувають ті, хто вище цінує даровані ними можливості виробництва чи розваги. У цьому процесі права будуть придбані, підрозділені і скомбіновані таким чином, щоб діяльність, що допускається ними, приносила доход, що має найвищу ринкову цінність»[9].
Таким чином, основна задача специфікації, тобто чіткої визначеності прав власності, полягає в зміні поведінки суб'єктів, що хазяюють, таким чином, щоб вони приймали найбільш ефективні рішення. Адже тільки на власника падають у кінцевому рахунку всі позитивні і негативні результати здійснюваної ним діяльності. Тому він виявляється зацікавленим у максимально повному їхньому обліку при прийнятті рішень. Чим краще визначені права власності, тим сильніше стимул у суб'єкта, що хазяює, враховувати ті вигоди чи ті збитки, які його рішення приносять іншій особі. Саме тому в процесі обміну прав власності на ті чи інші блага будуть передані тому економічному агенту, для кого вони являють найвищу цінність. Тим самим забезпечується ефективний розподіл ресурсів, оскільки в ході обміну вони переміщаються від менш продуктивного до більш продуктивного використання, від осіб, які цінують їх менше – до осіб, що цінують їх більше.
4. Власність в аспектіАграрних відносин. Еволюція власності на землю.
Аграрні відносини в багатьох країнах Європи в ХІХ ст. – на початку ХХ ст. характеризувалися пануванням великого землеволодіння. Так, в Англії у 70-х роках ХІХ ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї землі. У Франції у 1815 р. у руках 0,6 % власників знаходилось 42,3 % землі, а в 1918 в руках 16 % землевласників було 71,2 % землі. У Німеччині наприкінці ХІХ ст. на 13 % поміщицьких і фермерських господарств припадало 71,4 % сільськогосподарських угідь.
Значного поширення в цей період набуло фермерське господарство. Наприклад, в Англії у другій половині ХІХ ст. фермери, орендуючи землю у лендлордів, наймали близько 1 млн. чоловік, а напередодні першої світової війни у цій країні налічувалося понад 500 000 ферм, причому найкрупнішим з них належала третина всіх оброблюваних земель. У Німеччині наприкінці ХІХ ст. 3 млн. господарств мали менш ніж по 2 Га землі. Основна частина власників цієї землі перетворилася на наймитів із наділом і орендарів. У Франції наприкінці ХІХ ст. була поширена дольщина, за якою земля бралася під заставу, селяни сплачували лихварям величезні проценти, а значна частина їх ставала лише номінальними власниками землі.
У США панівною формою аграрних відносин було фермерське господарство. На початку ХХ ст. тут налічувалися 5,8 млн. ферм, що виникли в основному в наслідок купівлі землі у держави і великих землевласників та оренди. З них 35 % були орендовані, 23 % – віддані в заставу страховим компаніям, а 42 % – приватні. Із загальної кількості фермерських господарств 1 млн. розвивалися як капіталістичні господарства. У них було зайнято близько 60 % сільськогосподарських працівників, які виробляли понад 5 % усієї продукції. Середня проща великої ферми у 1910 році дорівнювала 2000 Га землі, малої – 1,5 Га.
В Україні у першій половині ХІХ ст. в сільському господарстві панувала панщинна система. Переважна більшість державних селян у Східній Україні мали наділи від 0,5 десятин на одну ревізьку душу в Полтавській губернії до 8,2 десятин у Херсонській губернії. В Західній Україні мінімальний наділ становив 3,9 десятин. В той же час для забезпечення потреб сім’ї та сплати податків треба було не менш ніж 5 десятин землі на одну ревізьку душу. Тому більшість селян Україні не могли забезпечити свій прожитковий мінімум і змушені були шукати додаткові заробітки.
Після скасування кріпосного права в Галичині у 1848 р. в селян залишилося менше землі, ніж було до реформи. В Східній Україні в наслідок реформи в 1861 р. (скасування кріпацтва) у 9 губерніях України селяни отримали 45,7 % землі, за поміщиками залишилося 46,6 %, церкві та державі належало 7,7 % землі. В цілому з 48,1 млн. Га земельного фонду надільне землекористування селян в Україні зменшилось на 27,6 %, а 9,2 % ревізьких душ залишилися без наділів.
За рахунок купівлі і оренди землі приватне селянське землеволодіння з 1861 по 1902 рр. зросло у 6,6 рази. До революції 1917 р. кількість викупленої селянами землі становила 915 млн. десятин. Земля стала товаром, ціна якого постійно зростала. Так, у Східній Україні в 60 роки ХІХ століття десятина землі коштувала близько 20 крб., а на початку ХХ століття – до 190 крб.
В наслідок столипінської реформи протягом 1905 – 1915 рр. 48 % селян на правобережжі закріпили землю в індивідуальну власність, на лівобережжі – 16,5 %, на півдні – 42 %, було утворено 440 тис. хуторів. Протягом 1906 – 1912 рр. в Сибір і на Далекий Схід виїхали близько 1-го млн. осіб з України, але значна частина з них повернулася. Загалом у цих районах царської Росії проживало близько 2 млн. українців.
4.1. Розвиток власності на землю у ХХ столітті.
Розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у ХІХ столітті відбувався шляхом створення крупних капіталістичних форм, колективних господарств, скорочення чисельності фермерських господарств, розширення орендних відносин.
Так. У США кількість фермерських господарств з початку ХХ ст. до середини 90-х рр. скоротилася з 5,8 млн. до близько 2 млн. На одне господарство припадає в середньому 180 Га землі. Близько 60 % ферм господарюють власними силами, наймаючи робітників. З них 1,3 млн. дрібних фермерських господарств виробляють менше 9 % сільськогосподарської продукції. У той же час 300 тис. крупних капіталістичних господарств (13,8 %) виробляли в середині 90-х рр. понад 70 % сільськогосподарської продукції, наймали близько 80 % робочої сили. На кожну з цих капіталістичних ферм припадало в середньому 1400 Га землі.
Водночас у США налічується близько 5000 кооперативів, які переробляють і реалізують до 30 % фермерської продукції. У Швеції понад 100 тис. фермерських господарств, переважна більшість яких є членами сільськогосподарських кооперативів.
У країнах Західної Європи розміри фермерського господарства значно менші. Так, у Данії, середня за розмірами ферма має 32 Га землі, в Німеччині – 18 Га, у Бельгії – 15 Га, у Франції – 14 Га, в Італії – 6 Га, у Греції – 4 Га. Але типовим для цих країн є те, що основну масу сільськогосподарської продукції виробляють крупні капіталістичні ферми. Крім того, існування більшості фермерських господарств можливе лише тому, Що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередній фермер, становить в країнах ЄЕС 50 %, у США – 35 %, в Японії – 75 %. Без такої допомоги фермерські господарства не змогли б вижити. Так, за підрахунками німецьких економістів, оптимальний розмір ферми повинен становити 100 Га, а для створення таких фермерських господарств необхідно мати капітал від 750 тис. до 1 млн.
Значного поширення у розвинутих країнах світу набула оренда – тимчасове надання землі за плату капіталісту-орендатору або селянину-працівникові, який не наймає робочої сили. Наприклад, у Франції орендується більше половини земель, в Англії – близько 40 %, в США 45 % фермерів орендують землю у державі чи приватних осіб. Мінімальний строк оренди у Франції становить 25 років. Крім того, землю в оренду не дають у тому випадку, якщо орендар до моменту припинення оренди не досягне пенсійного віку, якщо він володіє необхідними знаннями для ведення аграрного виробництва та ін. В Англії орендар повинен бути віком до 40 років, мати добре здоров’я, відповідні знання і досвід роботи на землі, необхідний капітал, отриманий від праці на фермі протягом останніх п’яти років.
Різновидом оренди є сімейна оренда, за якою голова сім’ї передає свою ділянку землі в оренду за певну плату одному з її членів. У Німеччині та Англії на цей вид оренди припадає 15 – 20 % усієї землі.
Особливість аграрних відносин у деяких розвинутих країнах світу є об’єднання сімейних ферм у сільськогосподарські корпорації. Наприклад, у США в такі корпорації об’єдналися близько 90 % сімейних ферм, а 95 % корпорацій об’єднують до 10-и ферм.
4.2. Аграрні реформи.
Аграрні реформи – це процес зміни економічних відносин, і на сам перед відносин власності у сільському господарстві. Оскільки складовими частинами економічних відносин є техніко-економічні відносини та відносини економічної власності, матеріальною основою аграрної реформи повинні бути насамперед зміни у технологічному способі виробництва: впровадження нової техніки, культура землеробства, нові форми організації виробництва і праці тощо.
Аграрні реформи включають також перетворення економічної та юридичної власності на селі, наслідком яких є зміни соціальної структури. Зміни економічної власності передбачає насамперед зміну суб’єктів власності, тобто роздержавлення і приватизацію земельної власності, створення реального плюралізму форм власності, в т. ч. відродження приватної власності. Щодо колгоспно-радгоспної системи, то аграрна реформа передбачає паювання землі та основних засобів виробництва, створення агрофірм, добровільних селянських спілок та ін.
В Україні мета аграрної реформи на землю, формування дбайливого господаря, використання державної, колективної та приватної форм власності. Водночас помилковою є орієнтація на переважання приватної власності на землю як основу аграрних перетворень.
Аграрні реформи у сфері економічної власності – це передусім реформа ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо, тобто усієї сукупності відносин власності в усіх сферах суспільного відтворення.
Аграрні реформи у сфері юридичної власності означають зміни у землеволодінні, землекористуванні і землерозпорядженні. При проведенні земельної реформи в Україні у цій сфері передбачається:
-визнання права власності на землю і майно кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства;