а) Організація держави. Державний лад.
Державобудівнича діяльність Богдана Хмельницького полягала в тому, що необхідно було створити могутню козацьку державу, яка б засновувалась на державних традиціях Запорізької Січі, мала численне боєздатне військо, гетьмана, свої органи влади, право, суд та судочинство, фінансову систему.
На звільнених територіях України та Запоріжжя влада перебувала в руках гетьмана та старшини, обраної козацькою радою. Навіть в умовах війни козацькі ради розв’язували найголовніші питання внутрішньої та зовнішньої політики. Обраний козацьким товариством гетьман виконував законодавчі та виконавчі функції. З часом у руках гетьмана зосередилася необмежена влада.Б. Хмельницький вже називав себе “самодержцем руським", посол Венеції говорив про нього як про “справжнього государя", а керівник англійської революції Олівер Кромвель називав його “імператором запорізьких козаків". [1; c.216] Необмежена влада гетьмана була виправдана складністю цього періоду - умовами війни.
б) Політико-адміністративний устрій.
На всій території, яку зайняла козацька армія були знищені органи Речі Посполитої. Замість них започатковано сотенно-полкову систему, яка виникла ще на Запорізькій Січі. На місцях керували сотенний та полковий уряди. Полковий уряд складався із сотника та його помічників. На вершині козацької ієрархії стояв гетьманський уряд (гетьман та його помічники, які утворювали раду генеральної старшини при гетьмані). Великі міста мали магдебурзьке право, влада в них належала магістратам, у найважливіших - отаманам. Більшістю міст керували городові отамани, що обиралися, а селами - сільські отамани. [1; c.216-217]
в) Активна зовнішня політика.
Гетьманщина Б. Хмельницького здобула широке міжнародне визнання. Україна підтримувала постійні дипломатичні контакти з Росією, Кримом, Туреччиною, Польщею, Трансільванією, Молдовським князівством. Українську державу визнали Венеція, Волощина, Швеція та інші країни. Усі інтриги польської дипломатії, спрямовані на ізоляцію Гетьманщини від європейського світу, зазнали провалу. За роки Національно-визвольної війни Україна постала перед усім світом як суверенна, незалежна держава. [1; c.219]
Таким чином, через те, що апарат Української держави формувався за прототипом установ, які існували на Запорізькій Січі, усі основні посади, в тому числі і посада гетьмана були виборними, найвищим органом влади вважалася Генеральна (“Чорна”) рада Війська Запорозького - вона була демократичною республікою, чим істотно відрізнялася від монархій Європейського континенту. [4; c.26] Кілька слів щодо перспективи розвитку Української держави. Не поділяємо висловленого у вітчизняній історіографії міркування, що, мовляв, через відсутність відповідних соціально-економічних умов, вона не мала перспективи самостійного розвитку. Аналіз політичного устрою, характеру соціально-економічних відносин, що склалися на території козацької України, аж ніяк не засвідчує їхньої незрілості чи безперспективності. Навпаки, важливі перетворення в сільському господарстві, позитивні зміни в становищі ремесла й торгівлі, соціальній структурі суспільства, політичному устрої мали глибоко прогресивний характер, створювали умови для розвитку продуктивних сил, буржуазних відносин, що зароджувалися в першій половині XVII ст. Проте для їх реалізації потрібні були сприятливі не лише внутрішні, а й зовнішньополітичні умови. І саме останні зіграли трагічну роль в історії Української держави. [4; c.27]
Пропозиції Б. Хмельницького польському урядові визнати незалежність козацької України були відхилені, і Варшава почала готувати армію до нового наступу. Незважаючи на здобуту під Батогом перемогу, становище Української республіки залишалося скрутним. Берестецька трагедія 1651 р. остаточно переконала гетьмана в тому, що Кримське ханство не допустить здобуття Україною незалежності. [4; c.28] Безперервні бойові дії, які тривали майже 7 років, виснажили сили воюючих сторін. Перебіг війни із Польщею, незважаючи на значні успіхи і перемоги, усе більше переконував Б. Хмельницького і старшину в тому, що самим їм не звільнитись від польського панування. Польща могла б продовжувати війну, а великі людські та матеріальні втрати знесилили український народ. Проте припиняти боротьбу Б. Хмельницький не збирався, але розумів, що її продовження один на один із Польщею фактично означало б війну на самознищення. Для остаточного вирішення своїх планів Україні потрібно було мати надійного зовнішнього союзника, адже її географічне становище було дуже вразливе. В 1650 - 1651 роках йшли переговори про можливий перехід під руку турецького султана. Але цей проект не здійснився, оскільки турки активно в справи війни не включалися. Серйозні бар’єри становила релігійна несумісність, давня ворожнеча тощо. Тому Б. Хмельницький вирішив обрати менше зло, звертаючись із проханням про допомогу до Москви. Московії, з погляду її геополітичних інтересів була вигідна така пропозиція: давало вихід до Чорного моря, ослаблювало давніх суперників - Кримське ханство, Литву та Польщу.8 січня 1654 року у Переяславі відбулася Генеральна військова рада з цього питання. Присяга населення відбувалася у січні-лютому 1654 р. У цілому народ поставився до присяги схвально, але від неї відмовилися деякі полки та митрополит. Документально рішення Переяславської ради було закріплено так званими Березневими статтями 1654 р. Умови українсько-московського договору були для України досить вигідними, її суверенітет частково обмежувався лише у міжнародній та фінансовій сферах. Такі умови дали підстави робити висновок:
а) про об’єднання України з Московією у своєрідну конфедерацію.
б) статус автономії із широкими правами у складі Російської держави.
в) як військовий союз
Переяславський договір констатував:
відділення України від Речі Посполитої;
визначав міжнародно-правове визнання Української держави;
суттєво змінював геополітичну ситуацію у Східній Європі;
зміцнював позицію України у боротьбі з Польщею;
посилював вплив Москви у цьому регіоні.
Таким чином рішення Хмельницького про перехід під протекторат Москви було вимушеним кроком і, напевне, не розрахованим на “вічну” перспективу. За тих умов кращого варіанту ймовірніше не було.
Приблизно 350 років точиться гостра полеміка навколо договору Б. Хмельницького та російського царя Олексія Михайловича. У правовому відношенні договір 1654 року був не зовсім ясно сформульований, що дало змогу кожній зі сторін трактувати його зміст з урахуванням власних інтересів. Попри суперечності, більшість істориків намагається надати українсько-російському договору об’єктивну значимість, який дав змогу Україні:
зберегти власну державність, військовий, адміністративний та судовий устрій, українські традиції;
успішно вести військові дії проти Польщі;
одержати сильного союзника для протистояння зовнішньому тискові з боку Туреччини та Речі Посполитої;
позбавити від релігійних переслідувань православну церкву.
Новий договір був вигідний Росії:
під впливом Москви опинилися боєздатні українські війська, за допомогою яких пізніше буде завойований Смоленськ та інші міста, які належали Білорусі та Литві; родючі землі та сировинні родовища, які мали неабияке значення для подальшого економічного розвитку Росії;
на півдні Україна захищала Росію від Турецько-татарських набігів;
царська скарбниця постійно поповнювалася за рахунок податків з України.
З часом царська Росія приєднала до себе інші українські території, які посіли важливе місце в зовнішній та внутрішній політиці імперії, а також відіграли провідну роль у формуванні загальноросійського ринку. [1; c.214-215]
Вкрай важливе значення у процесі творення національної держави мала соціальна політика Б. Хмельницького. Повністю поділяємо міркування В. Липинського, що з часу занепаду Київської Русі в українській історії лише гетьману вдалося розрубати гордієвий вузол соціальних, економічних, культурних, цивілізаційних і політичних суперечностей. Поза сумнівом, без гнучкої виваженої соціальної політики створення національної держави було б безнадійною справою. Дослідники чомусь проходять повз того факту, що, очоливши Визвольну війну, він у другій половині травня - середині серпня 1648 р. зробив відчайдушну спробу залучити до справи національного визволення українську шляхту й магнатів. Так, було заборонено повстанцям страчувати українську шляхту, обмежено прийом панських підданих до складу війська, взято під захист володіння магнатів - князів Є. Вишневецького і В. Заславського. Лише переконавшись у марності своїх сподівань - українське панство здебільшого залишалось вірним Речі Посполитій, - гетьман відмовився від цієї політики. Враховуючи великий вплив православного духовенства і намагаючись заручитися його підтримкою, Б. Хмельницький рішуче виступив на захист володінь православної церкви і залишався вірним цій позиції до кінця свого життя. [4; c.35] У боротьбі за створення національної держави проявився полководницький талант гетьмана. Насамперед відзначимо, що він організував боєздатну, добре організовану і навчену національну армію, здатну не лише протистояти відбірним підрозділам війська Речі Посполитої, а й перемагати їх. ЇЇ чисельність складала близько 60-80 тис. осіб, і за цим показником вона не поступалася європейським арміям половини XVII ст. (40-50 тис. осіб). [4; c.38-39] Характерно, що гетьман рішуче відмовився від оборонної тактики бою і його військова майстерність проявилася, як слушно зазначав І. Крип’якевич, у стратегії наступу, нанесенні противнику першого, часто несподіваного для нього удару. [4; c.40]