РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:
Державотворення як визначальна складова
сучасного та майбутнього у розвитку України
Складно, важко, але безупинно український народ йде шляхом розбудови своєї демократичної держави. В демократичному суспільстві влада все більше орієнтована на участь громадянина в політичному житті країни. Адже демократія - це влада народу, яка змінюється народом і діє в інтересах лише народу. Проте в Україні поки що не сформована сучасна нація, відсутня повноцінна політична еліта, яка спрямована взяти відповідальність за суверенізацію та самостійний сталий розвиток української держави.
Україні потрібні сучасні свідомі громадяни, залучені до розвитку та відстоюванні інтересів своєї держави. Вони мають бути достатньо компетентні, щоб бути повновартими носіями і суб’єктами державно-владних відносин.
Україна найбільша за територією країна Європи. За чисельністю населення вона наближається до Франції – однієї з найрозвиненіших країн світу. Проте політичні права українців як нації мінімальні, і не лише на європейській арені, але й у власній державі. Для порівняння - чимало малорозвинених країн Африки користуються повним суверенітетом вже досить давно – з середини XX ст., - Україна ж проголосила свою незалежність на початку 1990-х років. Ця кричуща несправедливість є загадкою історії, що спонукає пильніше розглянути минуле, яке так часто лишалося поза увагою і ще частіше піддавалося викривленню і просто не знаходило розуміння у сучасників.
Вивчаючи історію України, можна побачити багато проблем розвитку українського суспільства. Одна з них - це відсутність в українців на протязі тривалого часу власної держави. Якщо заснування та зміцнення власної держави є переважною рисою історії більшості народів, то цього не можна сказати про українців. Їхні невдачі у спробах здобути самостійність показують ті недоліки українців, які існували та існують по теперішній час. Українське минуле – це, головним чином, історія народу, змушеного боротися за виживання і розвиток поза впливом тієї чи іншої цілком сформованої держави. Відслідковуючи процес державотворення в Україні з давніх часів і до сьогодення, стає більш повною і зрозумілою складна і суперечлива картина минулого, яку можна відтворювати нескінченно…
Однією з основ будь-якого суспільного розвитку є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні, моральні та інші процеси життя в суспільстві. Держава є формою суспільного життя, системою соціального управління, що забезпечує цілісність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування, тому виникнення держави обумовлено відповідними потребами у формуванні відповідного рівня соціального життя. У міжнародному значенні державу розглядають як суб’єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення і легітимної влади.
Державотворчій процес в сучасній Україні потрібно розглядати, опираючись на історичне минуле української нації. Перш за все – це територія, на якій формувалася українська нація. Це безумовний вплив природи краю на зародження і розвиток в ньому суспільного життя. Як влучно висловився російський історик Ключевський, сила, яка тримає в своїх руках колиску кожного народу, це є природа його землі.
Як показує історія - український народ є автохтоном на своїй землі. Предки українців оселились майже на тій самій території, на якій і сьогодні живуть їх нащадки. Український народ живе на території, яку здобув з початку свого розселення в східній Європі, дуже мало поступившись територією чужим народам. А ті нові території, що він здобував, були продуктом колонізації порожніх, незаселених просторів, з яких не було потреби когось усувати чи проганяти. Отже, український народ був не завойовник, а лише мирний колонізатор та освоювач нової землі.
Протягом століть формувалась українська нація, долаючи перешкоди, труднощі, відвойовуючи свою територію від багаточисельних завойовників як зі Сходу, та і з Заходу. Були в історії України і чорні сторінки, пов’язані також і з діями самих українців, коли не було злагодженості, коли відбувалась боротьба за владу, за вплив, коли самі українські гетьмани роздирали Україну на шматки… Територія України постійно перебувала під впливом то однієї, то іншої держави, або навіть входила до складу різних держав. Тим самим, український народ часто знаходився по різні боки кордону. І не було єдності, не було цілісності української нації. Що і зараз, вже в сучасній Україні, продовжує відігравати роль, коли населення різних територій фактично розділене в своїх національних уподобаннях, політичних переконаннях та економічних інтересах.
Але все ж таки українська держава відбулась, коли в 1991 році була проголошена незалежність України. До цього на протязі десятиріч територія України входила до Радянського Союзу як одна з п’ятнадцяти республік. Формально це була республіка з вищими законодавчими та розпорядними органами влади. В той час не було своєї економічної системи, грошової одиниці, політична структура була підпорядкована центру – тобто Москві.
Новий етап творення державності України розпочався саме з проголошення Акту Незалежності 24 серпня, та підкріплення її на всенародному референдумі в грудні 1991 року, коли також було обрано і першого Президента в історії сучасної України, яким став Л.Кравчук.
Утворення незалежної української держави почалось в дуже складних умовах – перш за все – економічних, коли з полиць магазинів зник товар, продукти, почався тотальний дефіцит. Але вже тоді стало зрозуміло, що Радянський Союз не може надалі існувати і край необхідно було здійснити перехід від статусу Союзної Республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Україна вибрала мирний еволюційний шлях утвердження своєї державності. Він передбачав реформування існуючих органів влади і утворення нових, які відповідали б потребам незалежної держави.
За короткий період існування незалежної України було прийнято значну кількість найважливіших законодавчих актів. І найважливішим підсумком законодавчої діяльності стало прийняття 28 червня 1996 року Основного Закону Української держави – Конституції.
Прийняття Конституції завершило стадію невизначеності в побудові нашої держави, а також заклало основи для її становлення як демократичної, соціальної, правової держави. Однак процеси державного будівництва в Україні ще продовжуються, бо, як показує історичний досвід, у всіх без винятку країнах вони займали досить тривалий відрізок часу. Залишається невирішеним цілий ряд економічно-політичних і соціальних проблем, які поки що не мають свого практичного і законодавчого вирішення.
Україна, здобувши незалежність, отримала історичний шанс – побудувати свою новітню, сучасну державу та інтеґруватися до постіндустріальної цивілізації, що наразі починає формуватися у провідних країнах світу. На жаль, доводиться констатувати, що Україна, успадкувавши від минулого комуністичного режиму архаїчно-індустріальну суспільну свідомість, неефективну ресурсомістку, енергоємку економіку та вкрай занедбане довкілля, за роки незалежності не змогла подолати негативні тенденції свого попереднього розвитку. Навпаки, посилюється невідповідність між інтересами країни та її економікою, яка дедалі менше працює на суспільство, орієнтуючись переважно на виробництво сировинних продуктів, а її ресурсоємність, затратність і екологічна шкідливість навіть зростають. Водночас, країна скотилася в глибоку й затяжну економічну кризу, що супроводжується виникненням нових небезпечних соціальних проблем, таких як величезне соціальне розшарування суспільства та масова бідність населення.
Такий розвиток нашої країни абсолютно несумісний із сучасними тенденціями в розвинених країнах світу та ще більше відкидає Україну на узбіччя світових процесів.
Україна як країна із перехідною економікою має одночасно вирішувати складні завдання інтеґрації в світову економіку та впровадження принципів сталого розвитку. Останнє десятиліття характеризувалося прискореною ґлобалізацією світової економіки, передусім у галузях світової торгівлі, інформаційних технологій, іноземних інвестицій та ринку капіталу. Ґлобалізація надає нові можливості для досягнення сталого розвитку, але водночас створює і нові проблеми. Вплив ґлобалізації на країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою є нерівномірним.
Економічні показники України виглядають дуже невтішно та свідчать, що їй наразі не вдалося скористатися перевагами ґлобалізації, і вона поки що залишається поза сферою її позитивів. Глибока структурна деформація та величезні цінові диспропорції, технологічне відставання більшости галузей, успадковані з часів СРСР, призвели до значних проблем при входженні України до системи світового господарства, що посилилися із наростанням процесу ґлобалізації.
В результаті, за період 1991-2009 рр. значно скоротився реальний ВВП, різко виріс зовнішній борг України. Розвиток зовнішньої торгівлі упродовж років незалежності був доволі бурхливим, але в результаті питома вага експорту товарів і послуг в ВВП сягнула понад 50%, що є характерним для країн із експортно-орієнтованою економікою. Однак це відбулося передусім за рахунок занепаду внутрішнього ринку і споживання та створило небезпечну залежність економіки України від кон’юнктури світових ринків. Що і мало негативні наслідки для України під час світовою кризи 2008-2009 рр. Крім того – сформувалася яскраво виражена сировинна спрямованість експорту, що суттєво знижує його ефективність, відбувся занепад високотехнологічних галузей промисловості. Частка матеріало- та енергомістких галузей в українському експорті сягнула близько 60%, причому 40% від усього експорту припадає на продукцію лише однієї галузі - чорної металургії, яка і дає основні валютні надходження в державі. Структура експорту продовжує погіршуватися і далі, що ставить економіку України в ще більшу залежність від зовнішніх чинників і може загрожувати національній безпеці держави.