| Стрінка | |
| Вступ | 3 |
| 1. Як організоване державне регулювання економіки в Японії ? | 4 |
| Чим японська економічна модель відрізняється від інших ? | 8 |
| 2. Що можна використати в Україні з японського досвіду державного регулювання економіки ? | 11 |
| Висновки | 12 |
| Література | 13 |
Сучасний стан економіки Японії, принципи її функціонування та історія формування являють собою цінний об¢єкт соціально-економічних досліджень завдяки специфічним особливостям цієї країни. Японія, переможена у 1945 р., пройшла через насильницькі перетворення окупаційної армії, відбудову економіки, створення конкурентного ринкового середовища і перетворилася з країни, зруйнованої війною, в одну з найпередовіших держав cвіту.І хоч розмови про “японське чудо” в загальному майже перестали, феномен японської економіки продовжує визивати підвищений інтерес. Справді, чому країна с великою зовнішньоекономічною залежністю, практично без природних ресурсів, не дивлячись на всі незаурядиці і катаклізми останніх двух десятиліть, продовжує невпинно закріпляти свої економічні (а разом з ними і політичні) позиції на світовій арені? Зберігаючи роль світового лідера по багатьом важнішим напрямкам науково-технічного прогресу, Японія при цьому демонструє високу степінь адаптації до постійно змінюючихся умов розвитку економіки. Ці зміни проходять не просто на базі технологічних інновацій, але й в неперервній і досить складній взаємодії техніки, технології і економічних і соціально-політичних факторів.
1. Як організоване державне регулювання економіки в Японії?
Дослідниками[1] виділяються три основні етапи повоєнної історії Японії: 1945-1949 рр. (нарощування виробничого потенціалу і демократизація економіки); 1949-1960 рр. (зупинення інфляції, лібералізація ціноутворення, раціоналізація виробництва і створення нових галузей); та з 1960 р. – по наш час (зміцнення важкої та хімічної індустрії, лібералізація зовнішньої торгівлі та міграції каріталів у 80-ті роки).
Війна завдала величезної шкоди економіці Японії. Промислове виробництво у 1945 р. сягало менше третини передвоєнного рівня, виробництво сталі впало на 90%, вугілля – на 50%[2], бюджетний дефіцит і грошова експансія породили гіперінфляцію. На тлі зруйнованої економіки під керівництвом штабу окупаційних військ США у перші повоєнні роки відбулося реструктурування соціально-економічної системи. Переглянуто цивільне законодавство, дозволено профспілки, проведено земельну реформу, за якої поміщики були зобов¢язані продати землі орендарям за низькими цінами; розпущено “дзайбатсу” – японські концерни, проведено “”чистку” серед лідерів бізнесу, конверсію виробництва, розукрупнення, введено жорсткі антитрестівські закони, було заборонено брати участь в управлінні великими компаніями членам кланів, які володіли “дзайбатсу”, тощо.
У 1946 р. З метою зменшення надлишків грошових коштів було проведено грошову реформу, за якою готівку було зібрано на спеціальні рахунки з дозволом використання до 500 ієн на місяць, заморожено вклади, вищі за певний розмір. Втім, через велику кількість пом¢якшень реформа не дала довгострокового ефекту, і горошова маса незабаром знову почала зростати.
У тому самому році створюється Бюро економічної стабілізації, яке починає проводити жорстку цінову політику. Встановлюються низькі ціни на товари “стабілізаційної номенклатури” – сталь, вугілля, добрива, соду, газ, електроенергію тощо. На базі вказаних цін формувалася собівартість іншої продукції. Дефіцит викликаний фіксуванням цін, перекривався субсидіями. Ціни кілька разів переглядалися у напрямі підвищення до рівня “чорного ринку”.
Одночасно здійснюється політика розвитку пропозиції за “Схемою пріоритетного виробництва”, спрямованою на збільшення виробництва базових товарів – вугілля та сталі, дефіцит яких гальмував розвиток економіки. Для цього у 1947 р. було створено фінансову корпорацію з реконструкції, яка розміщувала довгострокові преференційні кредити і фінансувала на той час третину загальних індустріальних кредитів.
Коли заходи з нарощування промислового потенціалу дали свої результати (на грудень 1948 р. промислове вироб ництво становило 70% довоєнного[3]), жорстокий контроль держави над японською економікою було скасовано введенням у 1949 р. плану Доджа. Вказаний план передбачав жорстку бюджетну та грошову політику з досягненням балансу бюджету, уніфікацію обмінного курсу, скорочення субсидії і зменшення номенклатури цінового контролю, заборону випуску боргових зобов¢язань та видачі позик фінансової корпорації. Здійснено податкову реформу.
Політика регулювання обмінного курсу ієни передбачала обов¢язковий продаж валютної виручки уповноваженому банку за фіксованим курсом і наступний щоквартальний розподіл цієї валюти згідно з державною стратегією. Вказана система діяла до 1963 р.
У зовнішньоекономічній політиці Японія взяла курс на орієнтацію на активну торгівлю та пошук зовнішніх ринків, що очевидно з огляду на її географічні особливості. Але важливо зауважити, що зовнішньоторговельна політика виходила з принципу експортно орієнтованого протекціонізму, який дав змогу перейти до лібералізації торгівлі лише після зміцнення власного виробництва. З 1960 р. поступовій лібералізації торгівлі пріоритет мав імпорт сировини, важко заміщуваних та конкурентно-спроможних товарі, а також нововведень. Застосовувалося квотування імпорту. Було встановлено низькі тарифи на вивезення первинних продуктів, виробничої, дефіцитної в країні продукції, устаткування для нових галузей або тих, що скорочуються, товари першої необхідності, високі – на товари із значною додатковою вартістю, споживчі товари, що є в достатній кількості, продукцію галузей, нових для Японії чи тих, що скорочуються, предметів розкоші тощо.
Одночасно з активною зовнішньою, японський уряд здійснював потужну внутрішню промислову політику. У 1951 р. було створено Японський банк розвитку, а в 1952 р. – Банк довгострокового кредитування для фінансування капіталовкладень у промисловості. Засобами промислової політики були прискорені амортизація, субсидії, пільгові кредити, податкові пільги, лізинг устаткування, створення виробничої інфраструктури за державний рахунок. Значною мірою політика орієнтувалася на підтримку малих та середніх підприємств, водночас, зокрема, у 1953 р. було доволено утворення картелів з анти депресійною чи модернізаційною метою.
Для відшукання коштів на фінансування прискореного розвитку промисловості було здійснено Програму бюджетних інвестицій та позик, яка мала пов¢язати соціальні заощадження з соціальними інвестиціями.
Специфічними особливостями фінансової системи періоду швидкого зростання були: стратегічні операції довгострокових державних фондів; активне використання приватних довгострокових інститутів; контроль за розподілом кредитів через грошову та процентну політику; непряме фінансування через перерозподіл банками вільних коштів (понад 90% фондової пропозиції[4]); система “пере позичок”, за якої кредити комерційних банків перевищували депозити, а надлишок фінансувався позичками у Центробанку; поєднання ринкового короткострокового процента з жорстоко регульованим довгостроковим; сегментація ринку між короткостроковими та довгостроковими кредитними установами; обмеження міжнародних фінансових зв¢язків, що спрощувало регулювання.
На думку дослідників Агентства економічного планування уряду Японії, зазначеня система швидкого зростання мала успіх завдяки суворому антиінфляційному контролю, конкуренції у приватному секторі, спрямуванню позичок на стратегічну промисловість та інфраструктуру, тобто в галузі, де державні інвестиції не кункурували з приватними.
Структурні перетворення економіки поєднувалися з суто монетарними заходами. Так, у 1964 р. було проведено рестрикцію суспільних цін, що обмежило загальне зростання споживчих цін до 3,9%[5]. Оскільки інфляція, що почалася після 1960 р. тривала, у 1965 р. створюється тимчасова міністерська рада цінових заходів та Друга Нарада з проблем цін як дорадчий орган при Державному міністрі з питань планування, який включав вчених, бізнесменів, промисловців, споживачів, робітників. У 1966 р. було утворено Керуючий комітет з питань цін з представників міністерств. У 1967 р. Другу Нараду змінила Конференція з поліпшення цінової стабільності, у 1969 р. Тимчасова Рада отримала постійний статус, а Конференцію змінила Конференція з політики цінової стабілізації з розширеними дослідницькими підрозділами. Підвищено офіційну дисконтну ставку, здійснено рестрикції сукупного попиту.
На сучасному етапі, в умовах тривалого скорочення темпів зростання, основними напрямами економічної політики Японії є стабілізація економіки, перерозподіл доходу, надання суспільних товарів та корекція помилок ринку. З метою стабілізації економіки держава створює плани та прогнози, щомісяця для контролю Уряд готує економічні доповіді, на базі яких Агентством економічного планування приймаються рішення щодо подальших дій. Загалом на початку 90-х років у Японії діяло 453 регулюючих закони, з них 220 – у сфері економіки. Слід зауважити, що з останніх 102 було прийнято ще у 1945-1954 рр.[6]
Керівництво проведенням промислової політики здійснює Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості (МІТІ), яке має право на пеіну свободу дій в управлінні галузями і якому підзвітна переважна більшість налузей економіки. До сфери дії МІТІ входять зовнішня торгівля, промисловість та торгівля, новітні технології, розміщення промислових підприємств та екологія, енергетика, питання промислової власності, підтримка малих та середніх підприємств.