У XI – ХIII ст. вся територія Західної Європи представляла низку величних неприступних замків, власники яких з допомогою середньо- і дрібномаєтних дворян (баронів і лицарів) здійснювали організацію довколишньої місцевості і населення, яке складалося переважно з селян. Власники маєтків виконували на своїх територіях функції державної влади: судову (символом всевладдя сеньйора були в'язниці і шибениці, що «прикрашали» в'їзди у замки), фіскальну (збір податей), політичну (військові загони).
Господарське управління полягало в рішенні ними проблеми «що» і «для кого» виробляти. Землевласники, виходячи з міркувань престижу, показниками якого у мирний час були кам'яні замки і церкви, їх зовнішня прикраса, внутрішнє убрання, дорогий і гарний одяг, посуд, якісна і різноманітна їжа та ін., визначали види і розміри різних повинностей і платежів, якими обкладалися залежні селяни. Головними серед них були поземельні повинності (відробітки) і платежі (певна частка врожаю), тобто відробіткова і натуральна ренти.
Левова частина доходу, що утримувалася з маєтку, прямувала на задоволення престижних потреб. Інвестиції складали тільки 6 – 10% від доходу. В основному ці кошти витрачалися на придбання важких колісних плугів, пресів для виготовлення вина, масла, печей для хліба і т. п.; на будівництво млинів, доріг, мостів, ринків, проведення ярмарків. Селяни зобов'язані були користуватися цими об'єктами за певну плату. Навіть у сільській таверні подавалося вино і пиво, з яких стягувався збір на користь власників землі. Ця система, що дозволяла феодалам витягувати додатковий дохід, називалася баналітетною. Таким чином, вони, з одного боку, сприяли прогресу, упроваджуючи технічні нововведення, створюючи об'єкти ринкової інфраструктури, з іншої – його обмежували, вилучаючи велику частину продукції, що виробляли селяни у вигляді різних платежів і поборів. Ці примусові «вилучення» звужували фінансову базу господарства селян, на плечі яких перекладалося вирішення найскладнішої проблеми будь-якої економічної системи: як виробляти продукцію.
Оскільки фінансові можливості для вирішення цієї проблеми були украй обмежені, розвиток аграрної економіки відбувався переважно екстенсивним шляхом. Приріст сільськогосподарської продукції забезпечувався в основному за рахунок збільшення площі оброблюваної землі (освоєння цілини, розчищення пусток, осушення боліт і т. п.; перехід від двопільної сівозміни до трипільної) і багатократної оранки.
Технічне оснащення сільського господарства було украй примітивним. У селянських господарствах використовувалися сохи, серпи, коси, лопати, мотики і т.п. Застосування важкого колісного плуга для більшості селян було недоступне, оскільки, по-перше, вимагало як мінімум двох волів, по-друге, за користування ним стягували досить велику платню. У деяких місцевостях набув поширення легкий плуг, для якого як тяглова сила використовувалися осли або коні.
Вживання мінеральних добрив – відомих в цей час вапна та мергелю (осадкова гірська порода) – обмежувалося районами їх здобичі. Органічних добрив було недостатньо, оскільки переважало пасовищне скотарство. Про їх дефіцит свідчив той факт, що улюблені слуги феодала отримували як винагороду «гній від однієї корови та її теляти». Найтяжчим видом побору вважався горщик голубиного посліду. У Англії селяни для добрива використовували так звані нічні загороди: перед оранкою переганяли овець у цей час доби по полях.
Головною галуззю сільського господарства було землеробство, у якому виділялося зернове господарство. У X ст. до традиційних зернових культур (пшениці, проса, ячменю) додалися боби, багаті протеїном. Їх використання підвищило якість живлення, сприяло зростанню фізичної активності населення. Оскільки жива сила людини впродовж тривалого часу залишалася головним видом енергії, введення у раціон бобів було найважливішим показником прогресу.
Разом із зерновими і бобами в кожному маєтку вирощувалися технічні культури, перш за все льон. Велика увага приділялася садам, городам, виноградникам, квітникам, які дуже ретельно оброблялися, були справжні оазиси. Вони були предметом особливої турботи власників маєтків, оскільки давали продукцію, відмінну від традиційного набору, що виробляли у будь-якому феодальному господарстві. У скотарстві пріоритетними галузями були вівчарство і розведення коней.
Не дивлячись на недостатні джерела фінансування, перевагу екстенсивних способів обробки землі, розвиток аграрної економіки характеризувалося певним прогресом. Його кількісними показниками були збільшення площі оброблюваних земель, підвищення врожайності зернових, зростання цін на них, приріст населення. Украй обмежена статистика середньовіччя дозволяє привести наступні дані: нормальна врожайність пшениці, згідно даним англійських агрономів XIII ст., складала 1:5 (у каролінгській період 1:3), ячменю – 1:8, жита – 1:7, бобів – 1:6, вівса – 1:4. У окремих родючих районах Франції пшениця давала урожай 1:11,6 (дані за 1321 р.). Результативним показником підйому аграрної економіки було демографічне зростання. Населення Західної Європи з 950 по 1348 р. зросло більш ніж у два рази (з 22,5 до 55,4 млн. чоловік).
Якісні показники прогресу виражалися у повільному, але неухильному русі від натурального до товарно-грошового господарства, у переході від відробіткової до натуральної, а потім і до грошової ренти, що зрештою привело до еволюції соціально-економічних відносин.
В результаті розвитку аграрного сектора виробництво додаткового продукту ставало стабільним (виключаючи періоди стихійних лих, епідемій, спустошливих війн). Тому виникали можливості регулярного обміну сільськогосподарської продукції на ремісничі вироби, відділення ремісничого виробництва від сільськогосподарського. Необхідність такого відділення визначалася, по-перше, зростанням попиту на ремісничі вироби з боку селян і феодалів, по-друге, потребою феодалів у грошах.
Домашнє селянське ремесло в рамках маєтку вже не могло задовольняти зростаючі потреби. Разом із збільшенням кількості ремісничої продукції було потрібне розширення її асортименту, підвищення якості. Тому з'являлися нові ремісничі спеціальності, технології, що вимагали окремих приміщень, устаткування, професійних навиків, навчання. Разом з цим масштаби виробництва стали перекривати внутрішній попит маєтку. Ці обставини зумовили прагнення ремісників до виходу із замкнутого круга сільської місцевості. «Виходу» ремісників за межі маєтку сприяв попит феодалів на гроші, що постійно зростав. Це було обумовлено перш за все хрестовими походами та відновленням торгівлі зі Сходом. Розширення споживчого кругозору (дорога зброя, вишукані прикраси, розкішний одяг, взуття, посуд тощо), участь у військових експедиціях викликали «грошовий голод» феодалів. Тому ремісників стали перекладати спочатку на натуральний, а потім на грошовий оброк.
Оскільки «грошові потреби» феодалів постійно зростали, селян-землеробів також стали перекладати на натуральну, а потім на грошову ренту. Це супроводжувалося скороченням власне поміщицького заорювання, збільшенням земельних ділянок, що передавалися у наділи селянам. Вказані процеси отримали назву «Комутація ренти».
Крім того, все більше селян отримувало особисту свободу. Це були учасники хрестових походів, селяни, що освоювали цілинні землі. Французькі королі, яким постійно не вистачало коштів на ведення війни, стали примушувати селян з своїх володінь звільнятися від особистої залежності за викуп. Їх приклад наслідували багато феодалів. На всіх західноєвропейських землях у ХIII ст. розповсюджувався рух по звільненню селян.
Через ці причини виникла нова форма селянського землекористування – цензива. Обробляючий цензиву селянин вважався особисто вільним, міг по своїй волі переходити з місця на місце, передавати свій наділ у спадок, продати його. За право розпорядження землею сплачувався твердий щорічний грошовий внесок. У Франції у ХІV – XV ст. цензива була основною формою селянського землекористування. У XIV ст. вільні селяни складали більшість населення північної частини країни. У Англії перехід від натуральних повинностей до грошових відбувався ще активніше. У ХIV ст. основна маса англійських селян перейшла у розряд вільних.
Заміна панщини і трудових повинностей фіксованою податтю, цензом зумовила високу міру економічної свободи селян. Вони, сплачуючи грошову ренту, діставали можливість самостійно вирішувати проблеми «що виробляти» і питання, пов'язані з реалізацією продукції. Ці обставини підвищували соціальний статус селянства, що знайшло віддзеркалення у селянському русі ХIII – XIV ст., головними вимогами яких була фіксація розмірів основних повинностей.
Комутація і викуп феодальних повинностей привели до розколу селянського світу. Меншина, здатна отримувати дохід з продажу своїх надлишків, багатішала і утворювала привілейовану категорію, так звану еліту, представники якої («орачі», володарі власної робочої худоби і знарядь праці) ставали підприємцями. Проте велика частина селянства перетворювалася на батраків і поденщиків.
Економічна і соціальна еволюція торкнулася і феодальних шарів. В умовах розвитку товарно-грошового господарства вони стали втрачати частину своїх доходів від маєтків через падіння реальної вартості ренти, оскільки її розміри були фіксовані.