Другим напрямом морської торгівлі був Північний шлях, що сполучав через Північне і Балтійське море Східну і Західну Європи. Ця торгівля була монополізована союзом північнонімецьких купців, відомим під назвою Ганза, що набрав силу у XIII ст. В нього входило від 60 до 170 європейських міст. Структура товарообігу (зерно, худоба, ліс, шкіри, прядиво, льон, віск, хутра, металеві вироби, шерстяні тканини) свідчила про те, що ця торгівля «обслуговувала» потреби місцевих виробників і споживачів, тому мала велике значення для економіки країн Європи, хоча торговий прибуток тут складав всього 5 – 8%. Порівняно низький прибуток компенсувався обсягами товарообігу і істотно зменшеним ризиком.
На перетині північного і південного торгових шляхів організовувалися ярмарки, на яких зустрічалися східні і європейські товари. Найбільш відомими і значними були ярмарки у Франції (графство Шампань) і Фландрії. Італійські купці торгували тут східними товарами, французькі – вином і сукном, німецькі – хутром, льняними тканинами, металом, англійські – оловом, свинцем, шерстю. Подібного типу міжнародні ярмарки відіграли важливу роль у появі товарних бірж. Значні масштаби виробництва масових товарів, які могли продаватися за стандартами і зразками, регулярність обмінів, що росла усередині національних ринків і між країнами, привели до необхідності створення оптового ринку таких товарів, тобто бірж. Перша з них виникла в 1406 р. в голландському місті Брюгге. Пізніше виникли товарні біржі у Венеції, Генуї, Флоренції.
Розширення торгівлі, особливо зовнішньої, вимагало все більшої кількості засобів обігу. Головними проблемами розвитку грошової системи у період середньовіччя були брак дорогоцінних металів (золота і срібла) для чеканки потрібної маси монет; їх псування; безліч монетних систем; витік золота і срібла на схід.
В цілях забезпечення правильності торгових операцій в Італії з ХII ст. почали чеканити важку (вагою більше 20 г) срібну монету – гросо. Поки чеканка цих монет знаходилася у руках італійських монетників, вони залишалися повноцінними. У міру того як їх чеканка розповсюджувалася за межами Італії, монети знецінювалися.
Необхідність в повноцінних засобах обігу привела до появи у XIII ст. золотої монети, відомої під загальною назвою «голден» вагою 3,25 г. У Голландії подібні монети називалися гульденами, у Флоренції – флоринами, у Франції – екю, в Англії – соверенами, у Венеції – дукатами. Проте великий золотий ренесанс завершився «схудненням» монети у 2,5 рази.
З XV ст. завдяки відкриттю нової срібної копальні у Німеччині –Йохимшталю – почалася чеканка знаменитого німецького талеру, вага якого досягала 30 г. Проте цю монету чекала та ж доля – швидке знецінення.
Становлення кредитної системи виражалося в тому, що в умовах зростання товарообміну на зовнішніх ринках та різноманіття монетних систем, міняльною справою могли займатися тільки професіонали. Вони отримали назву банкірів (від слова «банко» – лава, стіл, де сидів в Ломбардії міняла).
Спочатку банкіри з'явилися у XII ст. у Італії. Техніка міняльної справи (тобто фінансових і торгових операцій) була проста: спочатку обмін одних монет на інші, потім обмін наявних монет на безготівкові (розмінний лист або вексель). Вексель став товаром, ціна якого визначалася тією готівкою, на яку він обмінювався. Операції оформлювалися у письмовій формі, вексель перетворювався на розписку, що засвідчується спеціальною особою – нотаріусом. Такого роду операції в середньовічній Європі виконували італійці. У всіх торгових центрах світу (а також і у віддалених місцях) існували колонії італійських торговців, частина яких була представлена банкірами, Крупні банкіри мали відділення своїх контор повсюдно.
Італійські банкіри, будучи активними учасниками шампанських ярмарків, удосконалювали вексельну справу, стали практикувати метод подвійної бухгалтерії (з XIV ст.), безготівковий переклад грошових сум із сторінки платника на сторінку одержувача у банківський книзі, а в кінці ярмаркової торгівлі підводилися підсумки торгових операцій, покупець готівкою виплачував тільки різницю.
Поступово операції банкірів розширювалися: вони брали гроші на зберігання, виплачували за це відсотки, надавали позики.
Крупні торгові доми Італії, Німеччини (Медічі, Фуггери та ін.) розширювали свою діяльність: крім організації виробництва сукна і торгівлі їм, вони стали займатися банківськими операціями.
У цей період посилилися міжусобні зіткнення у всіх країнах Західної Європи. На ведення війни були потрібні гроші, тому королі вдавалися до крупних позик, які надавали перш за все торгові доми італійських міст.
У зв'язку з об'єктивними причинами – зростання внутрішнього ринку, зміцненням економічних зв'язків між окремими районами усередині країн, виникненням і розвитком міст, появою нових соціальних шарів, та суб'єктивними чинниками – прагненням королів зібрати по осередках роздроблене суспільство – в Західній Європі почався процес політичної централізації.
4.3. Економічні погляди епохи середньовіччя
Фома Аквінський (1226 – 1274) – італійський монах, аристократ за походженням, канонізований католицькою церквою в 1323 р. Систематизатор релігійної філософії. Основний твір – “Сума теології”. Ф. Аквінський вважає, що власність становить двояке відношення – управління і користування. Наявність власності пояснює необхідністю підтримувати божественний порядок на землі. Автор «Суми теології» виводить теорію “справедливої ціни”. Основа обміну – рівність корисності обмінюваних речей, яка вимірюється монетою. Звідси – продавати річ дорожче, або дешевше, ніж вона коштує, – несправедливо. Але в реальному житті бувають випадки, коли річ продається дорожче (наприклад, коли селяни привозять продукти у місто) або дешевше (наприклад, коли продукти купуються безпосередньо в селі). Отже, мають місце дві ціни. Яка ж з них є справедливою? За Аквінським, – та, що дає грошовий надлишок людині, яка більш значуща для суспільства. Гроші вважає мірою матеріального життя і визнає дві їхні функції – міру вартості і засіб обігу. Засуджує суспільну рівність. Суспільство, за його розумінням, повинно бути ієрархічним. Виправдовує рабство, вбачаючи його коріння у природному розрізненні людей, їхній гріховності. Ф. Аквінський виступає за самозабезпечення держави, віддає перевагу натуральним формам багатства, а золото та срібло вважає багатством “штучним”. Засуджує лихварство: “Гроші не можуть породжувати гроші”.
Ібн Хальдун (1332 – 1406) - арабський мислитель, активний політичний і науковий діяч Єгипту. Він розглядає проблеми простого товарного виробництва і ціноутворення, описує фактори, що впливають на формування ціни: маса товару, що винесена на ринок; податки і побори, включені в ціну: “незаконні побори сприяють дорожнечі”; характер потреби в товарі: “з усіх товарів хліб є тим товаром, на який бажана низька ціна, бо потреба в ньому загальна”. Ібн Хальдун вводить поняття вартості, вважаючи, що в обміні прирівнюються рівновеликі витрати праці: “Більшість того, що людина накопичує і з чого одержує безпосередню користь – рівноцінне вартості людської праці”. Встановлює, що гроші – основа доходів, накопичень та скарбів, мірило вартості.
Нікола Орем (1323 – 1382) – французький вчений. Основний твір – „Трактат про походження, природу, юридичну підставу та зміну грошей”. Н. Орем вважає, що гроші є штучним інструментом, який люди винайшли для полегшення товарообміну. . Спочатку золото та срібло були звичайними товарами і лише поступово, завдяки своїм природним властивостям, стали грошима. Вчений виступав проти псування монети, оскільки вона не є власністю короля, хоч і карбується з його портретом. Зміна ваги і цінності монет завдає збитку торгівлі та кредиту та знецінює різні грошові доходи.
Томас Мор (1478 – 1535) – видатний державний діяч, лорд-канцлер короля Англії. Основний твір – “Золота книга, настільки корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія”. Т. Мор критикує феодальний устрій Англії початку XVI ст. і розкриває його основні соціально-економічні суперечності: нерівність, причина якої вбачається в наявності приватної власності; зубожіння робітників; жадібність багатіїв.
Філософ малює прообраз майбутнього суспільства, в якому: не існує приватної власності; наявна рівність і розподіл продуктів за “справедливими потребами”; обов’язковість трудової діяльності протягом шестигодинного робочого дня; відсутні гроші; контроль за виконанням робіт; свобода совісті, демократичні вибори посадових осіб.
Багатий матеріал розуміння економічного життя, виробничо-господарської діяльності Київської держави дає видатна пам’ятка суспільно-економічної та юридичної думки XI – XII ст. “Руська правда”. Перша частина цього документа (“Кратка правда”) поєднує в собі дві частини: “Правду Ярослава Мудрого”, яка з’явилась у 30-х рр. XI ст., і “Правду Ярославичів”, прийняту синами Ярослава Ізяславом, Святославом та Всеволодом на з’їзді в Києві у 1072 р. Друга частина “Руської правди” (“Пространна правда”) належить до XII ст. і включає в себе “Суд Ярослава” і “Устав Володимира Всеволодовича”, прийнятий у 1113 р. після повстання нижчих верств населення Київської держави. “Пространна правда” знайомить нас з організацією феодального господарства в Київській Русі. У документі відзначається, що на той час існує феодальне землеволодіння у трьох основних формах: князівському, боярському та монастирському. Згідно з цими видами власності на землю формуються два типи феодальних господарств: вотчинне, одержане в спадщину нащадками феодала після його смерті, і полісне, одержане в подарунок за вірну службу князеві.