Найбільш яскравим виразником народній Реформації був Томас Мюнцер. Завдання Реформації він бачив не у встановленні нової церковної догми, а в здійсненні соціально-політичного перевороту, який повинні провести селяни і міська біднота. Виступаючи проти пригноблення народу, Мюнцер підтримував такий суспільний устрій, у якому були б відсутні класові відмінності, приватна власність і державна влада.
Кульмінацією Реформації стала Селянська війна 1524 – 1525 рр. Її знаряддям була лютеровська реформація, що продовжила шлях до секуляризації церковних земель. Коли у 1529 р. імператор Карл V припинив «одержавлення» церковних земель, прихильники Лютера заявили протест, за що їх назвали «протестантами».
У 1555 р. протестантські і католицькі князі Німеччини уклали між собою і імператором релігійний мир, згідно якому княжий суверенітет оголошувався непорушним і розповсюджувався на релігію. Релігійна приналежність підданих тепер визначалася верховним правителем, на землях якого вони проживали. В результаті договору в Німеччині утворилися католицькі і протестантські князівства, які відрізнялися не тільки релігійною, але і політичною орієнтацією. Таким чином, Реформація в Німеччині сприяла посиленню і закріпленню політичної роздробленості країни, що зумовило застій і занепад господарського життя.
З середини XVI ст. Німеччина втратила своє місце на зовнішніх ринках. Більш того, купці інших країн стали витісняти німців з місцевих ринків. Переживала занепад гірська і металургійна промисловість, розорялися торгові фірми, скоротилися капіталовкладення у промислове виробництво. Погіршало положення міст, гірничодобувних та металургійних районів, що привело до скорочення внутрішнього ринку, зменшенню частки сільського господарства. Особливо відчутний удар був завданий сільському господарству заходу і Німеччини, який орієнтувався на вирощування городних, виноробних і технічних культур. З другої половини XVI ст. перспективними виявилися в основному ті галузі, продукція яких вивозилася в інші країни. Набирала силу тенденція до посилення закріпачення селян, перш за все східних земель, де існували сприятливі умови для розвитку експортного зернового виробництва. На заході збереглася система дрібних селянських господарств, що платили феодалам грошовий та натуральний оброк.
У Швейцарії засновниками Реформації були священик Ульріх Цвінглі (1484 – 1531) і Жан Кальвін (1509 – 1564). Кальвін вважав, що наперед визначено хто після смерті попаде у рай, а хто – у пекло. Але ніхто не може знати і ніколи не дізнається свого вироку. Тому він говорив: «Бійся Бога, служи йому всією душею і сподівайся, що твій вирок буде милосердним». Головний обов'язок християнина робити свою справу чесно, сумлінно, старанно. Кожен служить Богові на своєму місці, учив Кальвін. Його вчення розповсюдилося у Франції (гугеноти) і Англії (пуритани). У Нідерландах кальвінізм став ідейною основою революційної боротьби за незалежність від католицької Іспанії (1566 – 1609). У Скандинавських країнах привабливішим виявилося вчення Лютера.
5.2. Меркантилізм як економічна політика європейських
держав у XV – XVII ст. Ранній меркантилізм
Меркантилізм як економічна політика – особливий тип діяльності держави, який сприяє первісному нагромадженню капіталу. Основними етапами розвитку є ранній та пізній меркантилізм.
Ранній меркантилізм (монетарна система) – заохочення ввозу в державу дорогоцінних металів шляхом:
- заборони іноземним купцям вивозу золота та срібла у вигляді виручки;
- впровадження покарань за вивіз дорогоцінних металів.
Пізній меркантилізм (мануфактурна система) – заохочення ввозу грошей в країну шляхом:
- розвитку виробництва експортних товарів;
- досягнення переваги експорту над імпортом.
Меркантилізм як теорія націлений на вивчення економічних закономірностей, що діють у сфері обігу. Предметом дослідження виступають процеси первісного нагромадження капіталу, закономірності зростання багатства у сфері обігу, а методом дослідження є емпіризм.
Ранній меркантилізм (теорія грошового балансу). Згідно з цією теорією гроші вважаються основним багатством. Необхідно більше заохочувати надходження грошей з-за кордону і менше їх витрачати. Одним із представників раннього етапу був Вільям Стаффорд (1554 – 1612). Основний твір – “Критичний переказ деяких скарг наших співвітчизників” (1581 р.). В. Стаффорд аналізує зовнішню торгівлю Англії і приходить до висновку, що іноземні купці вивозять за свої товари одержане англійське золото та срібло внаслідок: більш високої купівельної спроможності англійської монети в інших країнах; зростання споживання предметів розкоші, за які англійці розплачуються більшою кількістю грошей, що покидають країну; вивозу сировини, яка в переробленому вигляді ввозиться до Англії і реалізується за вищою ціною. Економіст пропонує ряд заходів, що сприятимуть зростанню маси грошей в країні:
- утримання від купівлі іноземних товарів;
- сприяння зростанню грошових скарбів Англії;
- боротьба з пошкодженням монет.
Але “Все, що придбане у нас іноземцями, йде від нас назавжди. Всупереч цьому, все, що ми придбали одне у одного, залишається вдома. Звідси випливає необхідність державної опіки над вітчизняною торгівлею”. Держава повинна діяти не забороною, а митом і податками, опікувати експортні галузі.
Гаспар Скаруффі (1519 – 1584) запропонував встановити єдину загальноєвропейську грошову одиницю, визнати золото та срібло валютними металами, прирівняти одну вагову частину золота до 12 вагових частин срібла. Щоб налагодити грошовий обіг у міжнародному масштабі, необхідно скликати загальноєвропейську конференцію під керівництвом папи або імператора для вирішення цих проблем. Г. Скаруффі рекомендував ліквідувати національні бар‘єри, які обмежують обіг грошей, а золото і срібло рахувати звичайними товарами.
Важливі ідеї в економічну теорії вніс Флорентійський банкір Бернардо Даванзатті (1529 – 1606). Основний твір – “Читання про монету” (1582 р.). Він розглядає проблеми грошового обігу і приходить до висновку про необхідність: запровадження безмитного карбування монет і обігу зливків золота та срібла; дотримання умови наявності в обігу достатньої кількості грошей; ведення боротьби з фальшивомонетниками. Б. Даванзатті писав, що “будь-яке багатство являє собою дещо, що може бути обернене в гроші”.
5.3. Великі географічне відкриття: передумови і економічні наслідки
Важливу роль у розкладу феодалізму і генезисі капіталізму зіграли географічні відкриття кінця XV – середини XVII ст., коли європейці стали активно освоювати «нові» регіони Землі. Відкриття цього періоду прийнято називати Великими завдяки їх винятковому значенню для Європи та всього світу.
Епоха Великих відкриттів ділиться на два періоди:
- Іспано-португальський період (кінець XV – середина XVI ст.), що включав відкриття Америки (перша експедиція Колумба у 1492 р.); португальські плавання до Індії та берегів Східної Азії, починаючи з експедиції Васко да Гама; іспанські тихоокеанські експедиції XVI ст. від першого кругосвітнього плавання Магеллану до експедиції Вільяловоса (1542 – 1543).
- період російських і голландських відкриттів (середина XVI – середина XVII ст.). До нього відносяться: відкриття росіянами всієї Північної Азії (від походу Єрмака до плавання Попова-Дежнева у 1648 р.); англійські і французькі відкриття у Північній Америці; голландські тихоокеанські експедиції і відкриття Австралії.
У другій половині XV ст. феодалізм в Західній Європі знаходився на стадії розкладу. Росли крупні міста, розвивалася торгівля. Загальним засобом обміну сталі гроші, потреба у яких різко збільшилася. У Європі сильно зріс попит на золото, що підсилило прагнення до «Індії – батьківщини прянощів», де, на думку європейців, було багато золота, срібла, самоцвітів та прянощів. Але шлях до Індії став для європейців недоступним у результаті турецьких завоювань в Малій Азії та Сирії. Монополія італійських купців у європейській торгівлі східними товарами перекачувала золото з Європи на схід. Брак дорогоцінного металу затрудняв розвиток торгівлі і товарного виробництва західноєвропейських країн. Пошуками південних морських шляхів до Індії першої почала займатися Португалія. Відвоювавши свою територію у арабів у XIII ст., Португалія створила сильний флот. Вже у 20 – 30-і роки XV ст. португальці відкрили острів Мадейру та Азорські острови, просунулися далеко на південь уздовж Західного побережжя Африки. Відкриття у 1486 р. мису Доброї Надії на південному краю Африки створило реальну можливість для підготовки експедиція до Індії.
Найважливішою причиною активності Португалії, а потім і Іспанії у географічних відкриттях, стала криза феодальної системи господарства, що виразилася в дробленні феодальних володінь і розоренні феодалів. Португальські і іспанські дворяни, які з презирством відносилися до усіх видів діяльності, окрім війни, після перемоги над маврами залишилася без діла і дуже скоро опинилися в боргах у лихварів. Вони мріяли про земельні володіння за океаном, але ще більше про золото і коштовності, щоб розплатитися з лихварями.
Інша причина заокеанської експансії полягала у зацікавленості королівської влади, що посилилася та мріяла про збільшення доходів для скарбниці. У нових землях була не менш зацікавлена міська буржуазія і церква. Буржуазія прагнула розширити джерела первинного накопичення; церква – розширити свій вплив на язичницькі країни. Прагнення до наживи прикривалося релігійним фанатизмом – звичною і зручною маскою, під якою ховалося прагнення до влади і збагачення.