В.І. Ленін характеризує одержавлення економіки як процес поглиблення суспільного характеру праці, створення умов для виконання державою нових економічних, політичних та соціальних функцій.
Едуард Бернштейн (1850 – 1932) – лідер соціал-демократів у Німеччині Основний твір – “Проблеми соціалізму”. Формує свою теорію в умовах становлення і розвитку монополістичних тенденцій, акціонерних товариств і зростання рівня добробуту робочого класу. Вважає, що економічну теорію Маркса треба піддати ревізії, це відповідатиме новим умовам економічного розвитку. Започатковує такий напрямок економічної теорії марксизму як ревізіонізм.
Бернштейн вважає, що теорія вартості Маркса не завершена. Необхідним є її поєднання з теорією граничної корисності. На цій основі виводить категорію “економічної вартості”, яка відображає корисність, і категорію “вартості витрат”, яка відображає витрати праці.
Зростання акціонерних товариств Бернштейн розглядає як тенденцію до децентралізації і демократизації капіталу. Намагається довести, що трести і картелі при широкому використанні кредитної системи здатні забезпечити регулювання стихійного економічного розвитку.
Карл Каутський (1854 – 1938) – австрійський соціал-демократ. Основний твір – “Соціальна революція”. Зосереджує увагу на дослідженні імперіалізму, під яким розуміє колоніальну політику, що виникає внаслідок нерівномірності розвитку промисловості і сільського господарства і викликає необхідність захоплення нових джерел сировини та продуктів.
Висуває теорію ультраімперіалізму як стадії розвитку імперіалізму. Ультраімперіалізм складається, коли великі галузеві монополії зливаються в єдиний всесвітній картель, що веде до усунення конкуренції та регулювання господарства у всесвітньому масштабі.
Рудольф Гільфердінг (1877 – 1941) – німецький соціал-демократ Основний твір – “Фінансовий капітал”. Аналізує процес формування фіктивного капіталу, фондових бірж та роль останніх як ринку фінансового капіталу. Вводить категорію “фінансовий капітал”, яка відображає процес мобілізації і концентрації банківського капіталу та його зрощення з промисловим капіталом. Формулює основні риси імперіалізму: фінансовий капітал; колоніалізм.
Микола Дмитрович Кондратьєв (1892 – 1938) – професор Тимірязівської сільськогосподарської академії, керівник Кон’юнктурного інституту в Москві. Основні твори: “Ринок хлібу та його регулювання у часи війни та революції”, “Світове господарство та його кон’юнктура у період та після війни”, “Великі цикли економічної кон’юнктури”, “План та передбачення”. Вивчав ринки сільськогосподарської продукції і перспективи їхнього розвитку, розглянув моделі ціноутворення на ринку хліба, аналізував проблеми розвитку сільськогосподарської кооперації, підкреслював необхідність підтримки сільських трудових господарств, підвищення інтенсивності процесу накопичення капіталу в сільському господарстві, збереження зв’язків із світовим ринком.
Розглянув поняття економічної статики, динаміки та кон’юнктури, виділив статичний та динамічний підхід до аналізу економічних явищ, обґрунтував існування двох якісно різних груп кон’юнктурних процесів: оборотних хвилеподібних та необоротних еволюційних. Аналізуючи оборотні процеси, виділив такі моделі циклічних коливань – сезонні (менше одного року), короткі (3 – 3,5 роки), торговельно-промислові (7 – 11 років), великі (48 – 55 років). Охарактеризував емпіричні закономірності довгих хвиль кон’юнктури. Побудував односекторну модель економічного зростання, використовуючи засоби економіко-математичного аналізу.
Кондратьєв вважав за необхідне розробку теорії планування та прогнозування. План має забезпечити динамічний, пропорційний та безкризовий розвиток господарства, тому повинен бути збалансованим, реалістичним та обґрунтованим. Поділяв генетичний підхід до планування, вважав можливим поєднання ринкових та планових засад в економіці. Критикував волюнтаризм у плануванні, підійшов до концепції індикативного планування.
Крім вищеназваних економістів, у 20 – 30-х рр. XX ст. в СРСР ідеї марксизму розвивали такі видатні економісти, як О.В. Чаянов, О.А. Богданов, М.І. Бухарін, С.Т. Струмілін, В.А. Базаров, Г.М. Крижановський. Їхні ідеї охоплювали широке коло питань щодо сутності перехідного періоду, шляхів розвитку селянських господарств, плану та ринку, методів планування і регулювання ринкової кон’юнктури, ціноутворення і кредиту тощо.
У період застою в радянській марксистській економічній думці формується догматичний напрямок марксизму, позбавлений творчого розвитку економічних ідей К. Маркса. Проте, незважаючи на всі протидії консервативних сил, в рамках економіко-математичних досліджень: опрацьовуються методи системного аналізу соціально-економічних процесів; обґрунтовуються рекомендації щодо вдосконалення організаційних структур управління, принципів раціонального ведення господарства на основі нових методів аналізу і принципу оптимальності.
7.6. Перетворення США у провідну індустріальну державу світу та розвиток економічної науки
Розвиваючи неокласичний напрямок економічної думки, Американська школа розповсюджує принцип маржинального аналізу на фактори виробництва i створює теорiю граничної продуктивності факторів.
Джон Бейтс Кларк (1847 – 1938) – професор економіки. Основні твори: “Філософія багатства” (1886), “Розподіл багатства” (1899). Вважав, що вартість товару створюється за допомогою чотирьох факторів: капіталу в грошах; капітальних благ (засобів виробництва i землі); підприємництва; праці робiтникiв. Участь кожного фактору у створенні вартості визначається його граничною продуктивністю: величиною граничного продукту, пiд яким розумiється прирiст продукцiї, одержаний у результатi збiльшення використання даного фактору на одну одиницю при незмiннiй величинi застосування всiх iнших факторiв.
Вивів закон зниження граничної продуктивностi: при незмiнному рiвнi знань i технiки послiдовне зростання одного з виробничих факторiв на одиницю i незмiнностi iнших веде до зниження приросту продукцiї. Розглядав доходи, вважаючи, що кожному фактору приписується певна частка виробленого за його допомогою продукту. Ця частка залежить вiд граничної продуктивностi фактора i становить його доход.
Значний внесок у розвиток світової економічної науки зробили також шведські вчені (Шведська або стокгольмська школа економічної теорії). Вони узагальнили ряд ідей та позицій інших економічних шкіл, які мали спільні риси. Одним з найвидатніших представників був Кнут Вікссель (1851 – 1926) – засновник шведської школи. Основні твори – „Цінність, капітал і рента” (1893), „Проценти на капітал і ціна товарів” (1898). Вважає, що вартість – не постійна та не об‘єктивна величина, головним фактором якої є гранична корисність. На думку К. Віксселя, за умов досконалої конкуренції і ринкової рівноваги, ціни товарів мають бути пропорційними граничним корисностям цих товарів. Але у реальному життя, де панують монополії, ця пропорція порушується.
Вікссель виводить теорію „кумулятивного процесу” (тенденції до прискорення якогось процесу). Причиною кумулятивної зміни цін є не збігання грошової та природної відсоткових ставок. Грошова ставка відповідає ставці на ринку позичкового капіталу, а природна – показує дохідність капіталу, котрий реально функціонує в економіці. Порушення рівноваги між цими ставками спричиняє зміну рівня цін. Також вводить новий термін – „очікування учасників господарського процесу”.
Ще одним представником шведської наукової економічної думки був Густав Кассель (1866 – 1945) – економіст. Основний твір – “Природа і необхідність проценту” (1903). Розглядає економічні коливання та кризи як процеси, зумовлені явищами економічної історії. Серед факторів, що визначають дінамику торговельно-промислового циклу виділяє норму проценту. Висока норма проценту зменшує вартість основного капіталу, а якщо вона тримається на такому рівні довго, то призводить до скорочення його виробництва.
Тема 8. Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в Україні (друга половина ХІХ –
початок ХХ ст.)
8.1. Основні положення та економічні наслідки реформи 1861 р. у Російській імперії. Зародження класичної політекономії в Україні. І. Вернадський. М. Бунге
У другій половині ХІХ ст. назріла необхідність селянської реформи, яка була зумовлена посиленням селянського руху проти поміщиків та усвідомленням пануючого класу, що збереження кріпосницьких порядків сприяє відставанню Росії від розвинутих західноєвропейських країн.
Маніфест від 19 лютого 1861 р. та "Загальне положення про селян, звільнених з кріпосної залежності", визначали загальні принципи аграрної реформи для Росії. Згідно з документами скасовувалося кріпосне право. Селяни і дворові люди ставали особисто незалежними, могли одружуватись без дозволу поміщика, віддавати дітей у навчальні заклади. Вони позбавилися позаекономічних форм примусу; мали право володіти рухомим та нерухомим майном, купувати й продавати його; торгувати, записуватись у цехи й гільдії, займатися підприємницькою діяльністю, продавати свою робочу силу.
Отже, реформа 1861 р. відкривала певний простір для розвитку капіталістичних відносин в Східній Україні. Але за методами проведення вона була все ж таки кріпосницькою: зберігались обмеження, що залишали селян нижчим класом, тобто вони мусили платити подушну подать, відбувати рекрутську повинність, мали судитись в окремому селянському суді та зазнавати покарань різками. Крім того, на відміну від інших класів суспільства, селяни одержували паспорт лише на один рік, не мали права вибирати собі заняття за уподобанням, вільно розпоряджатися своєю землею та господарством, без дозволу громади виїжджати за межі волості і селитися в іншій місцевості.