За поміщиками зберігалися всі землі, які їм належали раніше. Вони були зобов'язані надати, а селяни були зобов'язані взяти в постійне користування садибу і наділ польової землі. До укладання викупних угод селяни залишались тимчасово залежними від панів.
Норми польового наділу залежали від якості землі та місцевості. У Східній Україні діяли три місцеві положення. "Великоросійське місцеве положення" поширювалось на губернії Півдня (Херсонська, Катеринославська, Таврійська та південна частина Харківщини), де переважало общинне землеволодіння. Селянські наділи становили тут від 3 до 6,5 дес. "Малоросійське місцеве положення" діяло на Лівобережжі (Полтавська, Чернігівська та частково Харківська губернії), де було поширеним подвірно-сімейне землекористування. На ревізьку душу тут припадало від З до 4,5 дес. За "Окремим місцевим положенням" селяни Правобережжя спочатку одержали від 1,9 до 2,3 дес. на ревізьку душу, але після польського повстання 1863 р. їм повернули землі, якими вони користувалися до інвентарної реформи 1848 р. і одразу ж збільшили повинності на 60 %. Через це становище селян Правобережної України істотно не поліпшилось.
Цікаво, що реформи 1861 р. у Російській імперії мали багато спільних рис з реформами у в Австрійській імперії 1848 р. Вони здійснювалися під тиском народних мас, але за ініціативою та під керівництвом верхів. Метою економічних реформ було збереження панування поміщиків на основі зміцнення самодержавного апарату. Як наслідок, усі питання були розв'язані на користь поміщиків. Залишилася низка пережитків панщинно-кріпосницької системи господарства, реформи не зрівняли селян у громадянських правах з іншими верствами. Все це знищувало монополію поміщиків на землю, ліквідувало особисту залежність селян та сприяло розшаруванню селянства, створенню ринку дешевої вільнонайманої робочої сили, гальмувало господарську ініціативу і культурний розвиток селянства.
Розвиток ринкових відносин у сільському господарстві призвів до значних змін у поміщицькому землеволодінні: руйнуючи феодальний характер землеволодіння, він перетворював землю на товар. У 1863 – 1902 рр. у ринковий обіг надійшло понад 25 млн. дес. приватної землі. На першому місці серед продавців були дворяни.
Найшвидше цей процес відбувався на Півдні України, де кріпосницькі відносини були найменш поширені та успішно розвивалося капіталістичне зернове господарство. На Лівобережжі, де абсолютна перевага належала дрібним поміщикам, а капіталізм розвивався переважно прусським шляхом, дворянське землеволодіння скоротилося на 39,47% загальної площі. На Правобережній Україні цей процес йшов повільніше.
Продаж землі й зростання її вартості збільшилися після організації Селянського поземельного банку (1882 р.). Його головним завданням була допомога поміщикам, у котрих банк скуповував землі за підвищеними цінами й перепродував їх, видаючи покупцям позики на умовах, які влаштовували заможні верстви населення.
Втягнення поміщицьких господарств у ринкові відносини відбувалося за рахунок технічного прогресу: впровадження нових, удосконалених знарядь праці, машин та механізмів. Цьому сприяли імпорт в Росію західноєвропейської сільгосптехніки, а також прогрес вітчизняного сільськогосподарського машинобудування. Найуспішніше цей процес розвивався в Степовій Україні (Катеринославщина, Херсонщина, Таврія), де ще в 60-х рр. у великих маєтках були парові молотарки, а кінні молотарки, букери, сівалки, косарки, віялки, жниварки й кінні граблі мало кожне впорядковане господарство. На Правобережжі теж поширювалися удосконалені плуги, культиватори та інші знаряддя праці. На Лівобережжі техніки було значно менше. Але збільшення імпорту сільгоспмашин та нарощування темпів виробництва сільськогосподарської техніки в Україні сприяли підвищенню технічної озброєності сільського господарства. Вже наприкінці 70-х рр. в Україні використовувалось 700 парових двигунів, а до 1900 р. – декілька тисяч молотарок, жаток, віялок та ін.
Розвиток цукрової промисловості істотно вплинув на підвищення агрокультури в поміщицькому господарстві, значно розширилися посіви цукрового буряка. Площі ж зернових збільшувалися головним чином у Степовій Україні.
Різні групи поміщицьких господарств застосовували різноманітні методи залучення робочої сили. Вільнонаймана праця найбільше була поширена в Степовій Україні, друге місце посідало Правобережжя, останнє – лівобережні губернії. У тих маєтках, де додержувалися застарілої системи, панували оренда й різні форми підробітків. На Чернігівщині та Полтавщині, наприклад, переважала оренда землі з половини – спільщина. Наймаючи у поміщика землю, селянин мусив зорати її власноруч, засіяти власним насінням, зібрати врожай і привезти власникові землі половину зібраного. Іноді наймали за третю або п'яту копу тощо.
Поміщики старалися прикріпити селянина до маєтку, даючи йому ділянку землі під ріллю, на випас худоби, або позичаючи йому харчі, насіння, паливо за певні відробітки. Ці залишки феодальних відносин гальмували розвиток продуктивних сил в землеробстві, були перепоною для використання сільськогосподарських машин, заважали підвищенню врожайності. Не дивно, що фінансовий стан більшості поміщицьких маєтків погіршився. Викупні платежі через брак коштів держава виплачувала поступово, великі суми пішли на покриття дореформеної заборгованості, котра продовжувала зростати.
Реформа значно прискорила процес соціальної диференціації селянства. За сукупністю таких ознак як наявність надільної, приватновласницької і орендної землі, робочої худоби, сільськогосподарських знарядь і використання найманої праці, селянські господарства пореформеної доби поділяються на три основні групи – заможні, середняцькі і бідняцькі.
У цілому ж, у перші пореформені десятиріччя у селянському господарстві Східної України не відбулося істотних змін. Воно мало екстенсивний характер, знаряддя праці у більшості господарств були примітивними, техніка обробітку землі та догляду за худобою перебували на низькому рівні.
Зростання кількості сільського населення, яке випереджало збільшення посівних площ, призвело до створення надлишку робочої сили. У другій половині XIX ст. чітко окреслилися райони товарного землеробства. Зростання попиту на хліб на внутрішньому та зовнішньому ринках разом з появою широкої мережі залізниць перетворило Степову Україну на район товарного зернового господарства. Посівні площі збільшилися в Україні на 47,8%, зросло виробництво зерна на душу населення.
У пореформений період в Україні завершився промисловий переворот, який характеризувався заміною мануфактурних підприємств із застосуванням ручної праці фабриками і заводами, обладнаними паровими двигунами.
Велику роль у розвитку підприємництва в Україні відіграло будівництво залізниць. У 60 – 70-ті рр. залізниці будувалися приватними акціонерними компаніями, котрі мали гарантовані високі прибутки. Першу залізницю було введено в експлуатацію 1 вересня 1866 р. Вона з'єднала Одесу з Балтою (понад 209 км); у 1870 р. почала діяти Курсько-Київська залізниця (473 км); у 1871 р. закінчилось будівництво залізниці Київ – Одеса (653 км). Велике значення у розвитку промисловості на Півдні України мали Донецька, а також Єкатерининська залізниці. Остання була введена в експлуатацію у 1884 р. і з'єднала Криворізький залізорудний та Донецький вугільний басейни.
Певну роль у цей час відігравав річковий транспорт. Ще в 30-ті рр. XIX ст. споруджувалися канали, щоб обійти небезпечні Дніпрові пороги. У 1823 р. на Дніпрі з'явився перший пароплав, а в 1838 р. вже було створено Дніпровську судноплавну компанію, яка наприкінці 50-х рр. мала 17 пароплавів. У 1858 р. в Києві утворилось "Товариство пароплавства по Дніпру та його притоках". З 50-х рр. до 1895 р. обсяг товарних вантажів, що перевозилися по Дніпру, зріс більш ніж у 10 разів. У цілому на басейн Дніпра припадало 90% судноплавних шляхів України. До 1890 р. на Дніпрі, Дністрі та Південному Бузі було 220 пароплавів. Невпинно зростав і морський торговельний флот. Отже, розвиток транспорту забезпечував інтегрування України в загальноросійський ринок.
В імпорті, крім традиційних вантажів (колоніальні товари, вина), збільшилася питома вага машинного обладнання, промислової сировини, заліза, чавуну, сталі, кам'яного вугілля, бавовни.
Розвиток фабрично-заводської промисловості, розширення залізниць, попит на мінеральне паливо сприяли зростанню вугільної промисловості Донбасу.
Поруч із старими шахтами виникали нові, створені акціонерними товариствами. У 1872 р. було засновано першу акціонерну компанію "Гірниче і промислове товариство на Півдні Росії", до 1900 р. таких компаній було 20. Багато з них виникали на базі іноземного капіталу. Найбільшими інвесторами були представники французького та бельгійського капіталу. Проте видобуток вугілля не задовольняв потреб країни і його нестача компенсувалася імпортом. Техніка у Донбасі залишалась відсталою. Механізація становила лише 0,5%. Це зумовлювалося передусім дешевизною робочої сили.
У зв’язку з розвитком промисловості, підвищився попит на метал. Центр видобування залізної руди зосереджується в Україні. На початку 70-х рр. на Півдні Росії розпочалося будівництво металургійних заводів. У 1872 р. великий завод у Донбасі побудував англійський капіталіст Джон Юз. Для будівництва заводу було засновано акціонерне "Новоросійське товариство кам'яновугільного, залізного, стального і рейкового виробництва" у Юзівці (нині Донецьк). Уряд безкоштовно надав товариству казенні угіддя.
Власники заводів, копалень і шахт одержували величезні прибутки. Юз, наприклад, за 25 років діяльності в Україні вивіз з країни 25 млн. руб. золотом. Між підприємцями різних країн йшла боротьба за найбільш вигідні умови вивезення капіталу з Росії. У 1900 р. від 80 до 90 % всіх акціонерних капіталів гірничої промисловості належали іноземцям. Машинобудування було відсталою галуззю важкої промисловості. Найбільш розвиненим було виробництво сільгоспмашин, яке стримувалося повільним розвитком капіталістичних відносин у сільському господарстві. Центр сільськогосподарського машинобудування перемістився в Степову Україну, зокрема в Олександрівськ (Запоріжжя), Харків, Одесу, Бердянськ, Херсон, Миколаїв, Київ.