У Харкові, Луганську, Миколаєві було зосереджено транспортне машинобудування.
У Катеринославській губернії було споруджено кілька великих машинобудівних заводів, у тому числі вагонобудівний в Нижньодніпровську. Але в цілому машинобудівна промисловість не задовольняла зростаючого попиту. Велику кількість машин і верстатів доводилося імпортувати, зокрема майже 50% складних сільськогосподарських машин ввозились з Росії.
Харчова промисловість була однією з найбільш розвинутих галузей господарства в Україні. Особливо поширеним було цукроваріння. Деякий спад в цукроварінні відбувся у зв'язку з кризою, яка охопила Росію в 1873 р. Як і в інших галузях промисловості розвивалося грюндерство.
У 1877 р. почалося загальне промислове піднесення у Росії. Скорочення імпорту цукру та політика уряду, що сприяла експорту українського цукру переважно в регіони Російської імперії і частково – за кордон (до Англії), надала цукрозаводчикам можливість одержувати величезні доходи.
У другій половині XIX ст. інтенсивно розвивалась борошномельна промисловість. За обсягом переробки борошна передували Київська, Подільська та Катеринославська губернії.
Важливе місце в економіці України посідала винокурна промисловість. Найвища концентрація винокуріння відбувалася на Київщині, Харківщині та Поділлі. Швидкими темпами розвивалися також олійна, тютюнова та суконна галузі.
Піднесення фабрично-заводського виробництва сприяло появі й розвитку промислового пролетаріату. Одним з найголовніших джерел формування робітничого класу було селянство, а також – міські й сільські ремісники. Деякі з робочих ще були пов'язані із сільським господарством і наймалися на сезонну роботу. Але велике підприємство вимагало певної кваліфікації, та й чисельність зубожілих селян і ремісників дедалі зростала. Тому саме на підприємствах важкої та кам'яновугільної промисловості формувався промисловий пролетаріат. Наприкінці XIX ст. 60 – 65% пролетаріату Донбасу вже стали кадровими робітниками. Умови праці й життя робітників були дуже важкими. Тривалість робочого дня досягала 12 – 15, а іноді й 18 годин. Жіноча й дитяча праця оцінювалася нижче, їхня праця застосовувалася переважно в харчовій промисловості, зокрема в цукровій.
В умовах розладу кріпосницької системи та формування ринкової економіки промисловість і торгівля постійно відчували необхідність кредитів, задовольнити яку існуючі офіційні кредитно-банківські установи були неспроможні. Державний банк збільшував кредитування торговельно-промислових галузей. Особливо цей процес посилився у 90-ті рр., коли банк почав обслуговувати великих підприємців, головним чином власників цукрових заводів, винокурень та фірм, що вели торговельні операції з борошном. Це сприяло концентрації виробництва й торгівлі.
Крім Державного банку в руках уряду були два великих заклади іпотечного кредиту – Селянський поземельний і Дворянський банки. Перший допомагав поміщикам вигідно продавати свої землі заможній верхівці села.
Дворянський банк надавав довгострокові позики поміщикам під заставу земель, причому постійно знижував розмір відсотків. Операції цих банків підтримували становище поміщиків і гальмували розвиток капіталістичних відносин у країні.
У 60-ті рр. почали виникати нові форми кредитних установ – приватні акціонерні банки, міські комерційні банки, товариства взаємного кредиту, позичково-ощадні товариства та ін.
Крім зазначених, в Україні діяли міські та приватні земельні банки. Вони теж сприяли розвитку товарно-грошових відносин в регіоні. Через відсутність політичних кордонів між Україною та царською імперією перепон для обміну ресурсами не існувало.
Економіку царської Росії другої половини XIX ст. можна вважати ринковою, проте вплив центрального керівництва був дуже сильним, мабуть, найсильнішим, порівняно з іншими державами. Уряд політичними важелями регулював розвиток різних секторів економіки. Особливо це стосувалося зовнішньої торгівлі.
Так у 1868 р. уряд Росії збільшив тарифи на велику кількість імпортованих товарів. Структуру тарифів ретельно переглянули і докорінно змінили у 1891 р. Внаслідок цього було збільшено тарифи переважно на промислові товари.
Вплив такої політики особливо відчувався в Україні через її географічне положення та значення сільськогосподарського сектора в економіці. Збіжжя становило понад половину усього експорту України. Три чверті зерна йшло до інших країн, головним чином до Великобританії (морем) та Німеччини і Голландії (залізницею).
8.2. Економіка західноукраїнських земель
У ХІХ ст. сформувалася аграрна спеціалізація західноукраїнських земель: Галицьке Поділля стало районом розвиненого зернового господарства; тут же, особливо на Південному Поділлі та Покутті, зосереджувалися й посіви тютюну. Майже на всій території Східної Галичини й у сусідніх районах Буковини вирощували мак. Поширеною культурою ставала картопля. Значного розвитку дістали промислове садівництво й товарне тваринництво.
Зростання товарності сільського господарства було нерозривно пов'язане з розвитком внутрішнього ринку, хоча більшість селян вела ще напівнатуральне господарство. Певну роль в аграрних перетвореннях відігравали банки та численні кредитні товариства.
Відбулася соціальна диференціація селянства. Податки, аграрне перенаселення сприяли подальшому занепаду біднішого селянства. Значна його частина мусила шукати долю у чужих краях. Протягом 1890 – 1913 рр. із Західної України 700 – 800 тис. чол. емігрували до Канади, США, Австралії та Бразилії.
Отже, сільське господарство західноукраїнських земель залишалось екстенсивним, з малими капіталовкладеннями, недостатньою кількістю сільськогосподарської техніки, низькою продуктивністю праці.
Протягом першого пореформеного десятиріччя промисловість західноукраїнських земель не зазнала такого пожвавлення, як у центральних землях Австро-Угорської імперії. Цьому сприяла політика урядів Австрії та Угорщини, які здійснювали систему заходів, спрямованих на збереження за українськими землями статусу аграрно-сировинного придатка Австро-Угорщини. Підприємства, що були розташовані на Західній Україні, мусили сплачувати більш високі податки," митне законодавство примушувало людей купувати австрійські товари широкого вжитку за підвищеними цінами; значна кількість західноукраїнських банків залежала від австро-угорських; у найважливіших галузях промисловості домінував іноземний капітал, зокрема австро-німецький, угорський, англійський і французький. Український капітал був зосереджений у кількох об'єднаннях торговельно-промислового характеру.
У 60-ті – на початку 70-х рр. у Західній Україні переважала дрібна промисловість. Рівень механізації був низький. Після прокладення залізниці від західних кордонів до Львова (1861 р.) галицька промисловість почала занепадати під тиском дешевих товарів з центральних регіонів імперії. Скляна, фаянсова, порцелянова, певною мірою шкіряна, текстильна і паперова промисловість не витримували конкуренції і скорочували виробництво. Добре розвинутою була харчова промисловість; продукція борошномельної, спиртогорілчаної, тютюнової галузей здебільшого йшла на експорт і давала значний прибуток. Найбільш розвинутою була хімічна промисловість. У 90-ті рр. почалось піднесення у буровугільній промисловості. Успіхів зазнали солеваріння та лісопильна промисловість у Східній Галичині. Найвідомішим підприємцем у лісопильній промисловості наприкінці 80-х рр. був барон Поппер фон Подгарн. Деякого розвитку набули також сірникове, паперове та поліграфічне виробництво.
Розвиток промисловості та внутрішнього ринку вимагав поліпшення шляхів сполучення. Але будівництво залізниць почалося у краї лише в 50-ті рр. й переслідувало головним чином стратегічні цілі.
Подальше посилення поділу праці, господарська спеціалізація регіонів сприяли розширенню торгівлі. Важливою формою торгових зв'язків були ярмарки й базари. Слід відзначити, що у цей період існували торгові зв'язки між Східною й Західною Україною та Росією.
В останні два десятиріччя XIX ст. на західноукраїнських землях почала розвиватися постачально-збутова кооперація. Найміцніші позиції завоювала створена в 1883 р. у Львові "Народна торгівля", яка мала більше десятка філій і кілька сотень крамниць у різних містах. Кооперативні організації руйнували патріархальну замкнутість селянських господарств, сприяли їх втягуванню, особливо заможніших, у товарно-грошові відносини.
Таким чином, незважаючи на феодальні пережитки, у пореформені часи на західноукраїнських землях товарно грошові відносини поступово ставали панівними у промисловості та сільському господарстві.
Срезневський Ізмаїл Іванович (1812-1880), професор Харківського і Петербурзького університетів, основні твори: «Досвід про суть і зміст теорії в науках політичних», «Вступне читання в курс статистики держав європейської системи освіти в їх сучасному стані», «Досвід про предмет і елементи статистики і політичної економії». И. И. Срезневський володів рідкісною ерудицією, йому властивий був живий інтерес до обширної області слов'янознавства, результатом чого були ряд наукових праць. Тільки у Харківський період його життя і діяльності опубліковано близько 70 наукових робіт. У лютому 1869 р. Срезневський був вибраний почесним членом Харківського університету.