Але зросла кількість так званих "капіталістичних економік". В умовах масового незадоволення селянства уряд став на шлях підтримки цих економік і збільшення їх кількості. У 1905 р. в Галичині і в 1909 р. на Буковині було видано закон про "рентові загороди". Суть цих законів – сприяння селянським господарствам фермерського типу. Держава підтримувала такі господарства пільговими кредитами тощо. У Закарпатті було проведено так звану верховинську акцію: держава орендувала у поміщиків землю й здавала її в суборенду заможним селянам.
Початок XX ст. позначився подальшим розвитком фабрично-заводської промисловості в Східній Галичині. У цей час сформувалися основні галузі фабрично-заводської промисловості та визначилися напрямки її функціонування. Одним з факторів цього був приплив іноземного капіталу в економіку краю. Австрійський фінансовий капітал, оскільки Австрія не мала зовнішніх колоній, поспішив більш інтенсивно експлуатувати внутрішні території, багаті на сировину й дешеву робочу силу.
Іноземні капітали вкладалися саме в ті галузі промисловості, експлуатація яких гарантувала більші прибутки, ніж у західних провінціях. Отже, одні галузі промисловості розвивалися швидше, інше – повільніше. Найшвидше розвивалася гірничодобувна промисловість. З 90-х рр. почався новий період в історії цієї галузі промисловості, зокрема нафтової. Старі шахти-криниці були остаточно ліквідовані. Зросла кількість кадрових робітників. Відбувся переворот у технічному устаткуванні. Нафтова промисловість Прикарпаття була цілком, в руках іноземного капіталу. У травні 1912 р. німецькі та англійські фірми об'єдналися в один великий концерн. Цей концерн зосередив у своїх руках 1/3 видобутку нафти Бориславсько-Тустановицького басейну, володів усіма нафтопроводами цього басейну і чотирма (із семи) великими нафтоперегінними заводами. У 1913 р. почалася експансія французького капіталу.
Досить розвиненою була деревообробна промисловість. Галичина стала одним з основних експортерів лісу на європейські ринки.
Певного розвитку набули металообробна й машинобудівна галузі, де підприємства виготовляли залізничні й трамвайні вагони, парокотлове й насосне устаткування, сільськогосподарські машини тощо. Невелика частина продукції йшла за кордон.
Але разом з тим у Східній Галичині не було складного машинобудування. Навіть ремонт деяких складних машин здійснювався в Німеччині. Хімічна промисловість була представлена здебільшого нафтопереробними заводами. Ще в кінці XIX ст. в Галичині існувало кілька паперових фабрик.
Певне значення для економічного розвитку Галичини мало будівництво електростанцій у повітових містах і великої електростанції у Львові
Таким чином, промисловість Східної Галичини зробила певний крок уперед, але розвиток її був однобічний. До останніх днів існування Австро-Угорщини Східна Галичина залишалася внутрішньою колонією, ринком збуту й аграрним сировинним придатком фабричної промисловості центральних провінцій імперії.
За роки війни зросла концентрація промисловості, посилились позиції монополій, роль державно-монополістичного капіталізму. Збільшилася також залежність країни від іноземного капіталу. Зросли борги держави іноземним банкірам.
Російська імперія переносила війну важко. В економіці відбувалося скорочення товарообміну на внутрішньому ринку. Це було викликане підвищенням рівня військового виробництва, що знизило обсяг випуску в цивільному секторі виробництва, в тому числі і в сільськогосподарському. До того ж шалена інфляція зробила невигідним продаж хліба, бо селянин бажав отримати "натурою" предмети промислового виробництва, а це було вкрай важко, тому що промисловість фактично працювала на війну. Швидко скоротилися товарообмін та обсяг виробництва, зменшилися посівні площі, в промислових центрах посилилася загроза голоду. Наприклад, у 1916 р. порівняно з 1913 р. посівні площі на Україні під хліб та картоплю скоротилися на 77%. Скорочення товарообміну було пов'язане також з поганою роботою транспорту, який все частіше залучався до забезпечення фронту. Зростали ціни, широкого розмаху набула спекуляція.
В умовах воєнного часу неминуче виникли реквізиції, тобто вилучення хліба у селянства позаекономічними заходами за твердими цінами, як це зробив царський уряд 27 серпня 1914 р. Тоді ж зросла кількість державних органів з функціями вилучення продовольства. Серед них – Особлива Нарада з продовольства (1915), хлібармія міністерства хліборобства імперії.
Тимчасовий уряд, який теж став заручником кризових явищ, продовжив політику попередників. 25 березня 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв постанову про хлібну монополію, за якою хліб врожаю 1916 та 1917 рр. переходив у розпорядження держави, крім необхідних запасів для господарських потреб та сівби.
Відповідні проблеми були у Центральної Ради, особливо коли Третій універсал оголосив про утворення УНР. Генеральний секретар продовольчих справ М. Ковалевський звернувся згодом до громадян України з наказом заборонити приватну торгівлю, оголосити хліб власністю УНР, а не приватних осіб, зробити відповідні кроки до зміцнення державної монополії на хліб. Вживалися також інші заходи подібного характеру.
Повалення Центральної Ради та встановлення австро-німецької окупації призвели до ускладнення взаємин між містом і селом через натуралізацію та "надзвичайщину". Мова йшла вже про продовольчу розкладку, відкриті експропріації з допомогою військової сили. Продовольча справа в Україні була в руках австро-німецького командування (протягом 1918 р.), яке проводило справжній терор серед українського сільського населення.
У цей час стають відомими роботи Орженського Романа Михайловича (1863 – 1923) – видний економіст і статистик, народився у Житомирі, у польській сім'ї. Працював в державних установах Одеси, а за сумісництвом – в університеті і комерційній школі. У 1910 р. очолював оцінний-статистичне бюро Ярославського губернського земства. У 1912 р. захистив докторську дисертацію в Петербурзькому університеті. Під час першої світової війни і революції працював в державних установах Петрограду і Москви. У 1919 р. переїздить до Києва, де працює в Українській Академії наук і викладає у вузах міста. Обирається членом УАН і очолює її соціально-економічний відділ; організував дослідження бюджетів, кон'юнктури народного господарства, руху ринкових цін. З 1920 р. Р. М. Орженський досліджував проблеми вартості, методології політичної економії, розвивав суб'єктивно-психологічний напрям економічних досліджень, підтримував критику австрійською школою трудової теорії вартості класиків, обгрунтовував методологічні принципи психологічного напряму. У роботі «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис» (1895) він ставить завдання популяризації ідей австрійської школи. Викладаючи теорію цінності Карла Менгера, він підтримує його головні висновки, направлені проти трудової теорії вартості, особливо теорії вартості Маркса. У магістерській дисертації він виступає з обґрунтуванням загальних методологічних принципів психологічного напряму. Високо оцінюючи теоретичні розробки австрійської школи, він вводить в науковий оборот разом з категорією «суб'єктивної цінності» і таку, як «об'єктивна суспільна цінність». У своїх роботах він детально висловлює зміст маржіналізму, дає власне обґрунтування висунутих австрійською школою положень і розвиває їх у нових умовах.
Певний вплив на його погляди зробила і соціальна школа політичної економії. Орженський доповнює суб'єктивно-психологічне визначення цінності такими поняттями, як історичний характер формування потреб, їх залежність від обмеженості благ тощо. У статистиці він розробляв математичні методи кількісного вимірювання масових суспільних явищ.
В цей же час стають відомими роботи Євгена Євгеновича Слуцького (1880 – 1948) – економіста, статистика, професора Київського комерційного інституту, наукового співробітника Кон’юнктурного інституту у Москві. Основний твір – “До теорії збалансованого бюджету споживача”. Увів в економічний аналіз власну концепцію граничної корисності. На його думку, корисність будь-якого сполучення благ є величиною, що має властивість приймати тим більше значення, чим більшою мірою дане сполучення є переважаючим для індивіда. Під переважаючою комбінацією благ розумів таку, коли споживач переходить від набору блага А до набору блага В. Якщо такий перехід не здійснюється, то набори А і В мають однакову корисність.
Доводить, що стан рівноваги бюджету індивіда має місце тоді, коли корисність бюджету споживача має однакову або найбільшу величину серед усіх наближених до нього станів. Проаналізував умови стійкості рівноваги бюджету споживача.
Дослідив ситуацію, коли збільшення ціни товару відбувається разом із збільшенням доходу і назвав її “компенсованою зміною ціни”. Вивів формули встановлення кількісної залежності попиту на одне благо від ціни іншого, що в подальшому було названо Дж. Хіксом ефектом заміни та доходу.
Таким чином, аналіз економічних явищ в Україні у 1914 – 1918 рр. дозволяє говорити про формування й накопичення протягом цього періоду досвіду проведення державної монополії на хліб та продовольство, практичного досвіду вживання позаекономічних і диктаторських засобів тиску на селянство. Ці процеси натуралізації господарських відносин зумовили направленість і характер перших перетворень радянської влади в Україні у 1919 р.
Особливість економіки України полягала в тому, що тут капіталізм був більш розвинутий як у промисловості, так і в сільському господарстві. Що ж до монополістичних об'єднань, то майже всі вони були організаціями не місцевого, а загальноімперського значення. Царська імперія, так як і Австро-Угорщина, мала ринкову економіку. Мотивом економічних рішень приватних підприємців був прибуток. Якщо регіон мав гарні перспективи для прибутку, цю нагоду використовували місцеві чи закордонні підприємці, і економіка регіону починала розвиватися. Царський уряд міг частково сприяти цьому процесові чи ускладнювати його, надаючи чи не надаючи підприємцям фонди, субсидії або замовлення.